Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо - Страница 36

— А звідки ви взяли, що актор від половини третьої ночі до моменту смерті був у товаристві жінки?

Джелін розповів про зізнання Гертруди Веймар і про свій візит у дім Вейтона.

— Я повернувся туди ще раз і забрав склянку, яку я знайшов у вітальні і з якої, очевидно, пив Вейтон. Я вважаю, що треба порівняти відбитки пальців, які знайдуться на цій склянці, з відбитками Вейтона і провести аналіз джину ось з оцієї пляшечки. — Тут він вручив Сандерові обидва предмети.

— Увечері ви одержите результати, Джеллін. Ви хоч починаєте вже розуміти, про, що йдеться? — спитав капітан, коли Артур зібрався йти. — У мене таке враження, що ви навмисне розпалюєте мою цікавість, еге ж? Джеллін, знічений, почервонів.

— Пане капітан, даруйте мені… Ви маєте рацію. Власне, я вже розумію майже все і міг би навіть сказати вам, якби не страх, як би не зурочити, що я знаю ім'я убивці Філіпа Вейтона.

— Ім'я убивці Вейтона?! Ви зовсім певні, що це не самогубство?

Джеллін притакнув:

— Яв цьому цілком переконаний.

Артур вийшов з кабінету і пішки рушив до оселі, де мешкала Генрієта Бейм.

Наближалася перша. Актриса саме вдяглася і попросила Джелліна хвильку зачекати у вітальні. Коли вона ввійшла, Артур помітив, що вона в жалобі.

— О, — збентежився він, — я не знав, що ви…

— Нічого. Це жалоба по Філіпу, — пояснила актриса. — Може, вам здається, що це перебільшення, але я справді кохала Вейтона.

Вона була бліда, а чорний стрій і надто світла пудра на обличчі підкреслювали ще більше цю блідість. Очі здавалися величезними і хворобливо блискучими.

— Я передчувала, що Вейтон так скінчить, пане Джеллін, — зітхнула вона. — Йому треба було мати коло себе таку жінку, як я, а він… Я нікого не хочу обмовляти, але всі жінки, які зустрічалися йому на шляху, витикали йому лише його слабості замість того, щоб намагатися їх поступово виправити. — На її очах заблищали сльози, і вона втерла їх механічним рухом.

Джеллін мовчки дивився на неї.

— Може б, вам хотілося ще щось знати? — спитала Генрієта. — Ви, поліцейські, невситимі. Навіть коли хтось уже мертвий, ви не закриваєте слідства.

— Вибачте мені, але моє прохання, може, вас здивує,— почав несміливо Джеллін. — Так ось, бажано, щоб ви провели мене до ванної кімнати, я хотів би дещо перевірити.

Генрієта Бейм здивовано зиркнула на нього. Проте слухняно звелася на ноги.

— У моїй ванній кімнаті? — спитала, ніби не вірячи своїм вухам.

— Атож, — потвердив Джеллін.

Актриса повела його через куций коридор, а потім через гардеробну до ванної кімнати.

Двері стояли прочинені, і крізь шпару сочилося світло. Джеллін різко відчинив їх і зазирнув досередини. У ніздрі вдарив міцний запах пудри і парфумів. На скляному столику в неладі лежало туалетне приладдя, з крана крапала вода. Джеллін закрутив його. Він стояв спиною до актриси, але перед ним висіло дзеркало, і він бачив у ньому, що вона дивиться на нього з непорушним спокоєм. Він вийшов і погасив світло.

— Що це все означає? — спитала Генрієта Бейм. — Вам не вдається, що ви поводитеся досить дивно?

— Дивно? — перепитав Джеллін. — Ви вважаєте, що я поводжуся дивно? Може, я педант. Не терплю кидати запалене світло і незакручені крани.

— Зі мною це трапляється досить часто, — сказала з посмішкбю Генрієта. — Коли я миюся й одягаюся, я часто думаю про щось зовсім інше.

Вони повернулися до вітальні, і Джеллін згодився випити склянку джину з мартіні.

— Я не буду надто зухвалим, якщо попрошу вас пообідати зі мною? — спитав він по хвилі. — Певне, я не такий вишуканий, щоб можна було супроводжувати вас до Грейт Тру, але сподіваюся, що ви не відмовите мені.

Генрієта Бейм посміхнулась якось дивно, напівіронічно-напівсумно.

— Чому ви дратуєте мене? Невже ви думаєте, що я не розумію, про що йдеться? Ви граєтеся зі мною, як кіт з мишею. Скажіть мені про все відверто, я буду вам за те щиро вдячна. Я все ще не розумію нічого! Якщо Вейтон вкоротив собі віку, то чого ви ще шукаєте?

— Так ми сказали журналістам, — пояснив Джеллін терпляче. — Але ви не сказали, чи приймаєте моє запрошення.

— Ви називаєте це запрошенням? — перепитала панна Бейм. — Хотіла б я побачити, як би ви зреагували, коли б я відмовила. Зачекайте мене, я вдягнуся і буду до ваших послуг.

За чверть години вони їхали автомобілем актриси у напрямку Грейт Тру. Незважаючи на великий рух, Генрієта Бейм вела швидко. На одному повороті лише чудом уникла зіткнення.

— Навряд щоб варто було розбивати автомобіль і нас, чи не так? — зауважив Джеллін.

Актриса пригальмувала.

— Ведіть, Джеллін, свою гру далі, може, вона почне мене потішати.

В її очах читався розпач.

— Чому у вас такий вираз очей? У мене таке враження, що ви дуже страждаєте, — озвався по хвилі Артур.

Ведучи автомобіль далі, панна Бейм відповіла:

— Це звичайна історія, пане Джеллін. Здавалося б, сучасна жінка не повинна так упадати, а вона упадає, та ще й як. Рейтона я кохала. Думаю, що мати так не любила його, як я. Не пощастило мені. Мені не тільки довелося його зректися, бо був одружений, але тепер, коли його вже не стало, замість страждати у спокої, у власнім домі, мушу роз'їжджати по місту з поліцейським, який підозрює мене сама не знаю в чому. Гадаю, що ви не повірили б, якби я сказала, що це була єдина людина на світі, яку я кохала.

Приїхали на місце. Джеллін допоміг актрисі вилізти з автомобіля і ввів її в ресторан Грейт Тру.

Грейт Тру — це великий готель, відомий своєю респектабельністю, чудовою кухнею і високими цінами. При ньому є клуб з рестораном, гральна зала, дансинг і навіть кінотеатр. Кілька років тому власники, щоб додати закладу більшого шику, вирішили не пускати сюди гостей без смокінгів. Проте ця спроба потонула в морі протестів. Старий Бостон, хоча й дуже снобістський, вечірніх костюмів не любить, на відміну від торгашеського Нью-Йорка, де люди при кожній нагоді засупонюються в тісні, вишукані строї. Усі бостонці стараються по змозі позбутися невигод, пов'язаних з етикетом. Отож Джеллін у своїй сірій чепурній парі міг вільно ввійти до ресторану й рушити за офіціантом, який, прийнявши їх за коханців, провів до столика в найдальшому кутку зали.

Коли подали закуски, Генрієта запитала:

— Може, ви нарешті скажете, навіщо привезли мене сюди?

— Я знаю, що я вам набридаю, — відповів Артур, смакуючи поданою шинкою з сиром, — але я хотів би, щоб ви сказали мені, як ви провели ніч з одинадцятого на дванадцяте листопада. Оскільки ви могли забути про якісь подробиці, я привіз вас сюди, щоб допомогти вашій пам'яті.

— Ви своєю екстравагантною поведінкою все одно не зіб'єте мене. Як я провела ту ніч, я вже говорила капітанові Сандеру і тому другому поліцейському. А зараз розповім вам. — Вона відклала ножа й виделку на тарілку біля майже не торкнутої закуски, вийняла з сумочки сигарету. — Сюди я прийшла близько першої. Я домовлялася з Лодері на дванадцяту, але довго марудилася, одягаючись. Я тут танцювала, грала, у мене маса свідків, я можу їх назвати, і вони підтвердять мої зізнання. Оце і все.

— Ви ні на хвилинку не покидали Грейт Тру, наприклад, щоб подзвонити? — спитав Джеллін.

Генрієта Бейм похитала головою.

— Звідси я не виходила і нікому не телефонувала.

— Вірю вам, вірю, — сказав Джеллін, потім, не змінюючи довірчого тону, запитав: — Мені казали, що тут часто вечеряє Джон Френзен. Може, ви щось про це знаєте?

— Френзена я тільки знаю в обличчя, звідки мені знати про його звичаї?

— Тоді я спитаю офіціанта.

Офіціант пояснив, що Джон Френзен уже тут і сидить у сусїдній залі. У Грейт Тру він буває часто, але не щодня.

— Передайте йому, як він уже попоїсть, що я чекаю на нього. — І Джеллін дав офіціантові свою візитну картку.

Не збігло і п'яти хвилин, як Джон Френзен з'явився біля їхнього столика і, піднявши у жартівливому жесті руки, сказав Джелліну:

— Я невинний… змилуйтеся… Як ви знайшли мене тут? Ваші нишпорки диявольськи спритнії