Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо - Страница 23

Скінчивши читання, Артур Джеллін обернувся до мене і запитав:

— Як ви гадаєте — з погляду психології допустимо, щоб листи Філіпу Вейтону писав сам Філіп Вейтон?

Джін прислухався до нашої розмови відверто, і питання мого друга зацікавило його надзвичайно. І то так, що він махнув рукою, ніби просячи дозволу забрати голос. Замість того, щоб розсердити, його поведінка розважила мене.

— Будь ласка, Джін, кажіть, що ви хочете.

— Мені соромно, що ця справа зацікавила мене аж так, що я зловживаю вашою ласкавістю, — почав спритно мій служник, — але я хотів сказати пану Джеллінові, що я теж з учорашнього вечора переконаний, що листи з погрозами, адресовані пану Вейтону, пише він сам. — Джін з удавано скромною міною відступив у глибину кімнати.

— Дякую, Джіне, — сказав Артур. — Сподіваюся, що й ви, пане професор, поділяєте цю думку.

Минуло кілька хвилин, перш ніж я наважився відповісти.

Подумки я аналізував усі можливі наслідки цієї нової гіпотези, яку так несподівано висунув Джеллін.

Щоб Вейтон сам собі писав листи з погрозами, що ж, це можливо… Але для пояснення з погляду психології мав би існувати досить серйозний мотив, здатний штовхнути його на такий учинок. Мені здавалося, ніби я знаю, які висновки зробив Джеллін на підставі моєї статті про ексгібіціонізм.

— На перший погляд мені це здається можливим, — сказав я нарешті. — Тепер залишається узгодити цю гіпотезу з усією сукупністю відомих нам фактів.

— Власне, я намагаюся зробити це уже два дні,— відповів Артур. — У мене таке враження, що це мені вдалося. Хоча це досить абсурдно.

— Говоріть, Джеллін, це справді щось захоплююче! Заохочений моєю цікавістю, Джеллін на хвилю вийшов із задуми.

— Цілком природно, — сказав він, — що Вейтон пішов на таку махінацію, щоб повернути колишню популярність. Він тонув і хоче будь-що вибратись на поверхню. Цю гіпотезу підтверджують чимало доказів. Не пройшов повз мою увагу і його інтерес до газет, які про його справу писали. Коли до нього звернувся капітан Сандер, щоб запропонувати зіграти мертвого, полегшуючи пошуки поліції, мені здавалося, що він відкине рішуче, навіть брутально цю ідею, його така легка згода на це викликала в мене деякі підозри, а нині я можу судити, що це відповідало його намірам, оскільки збільшувало розголос довкола його особи. Я теж вважаю, що редакцію «Олд Бостон» повідомив він. Я уважно стежив, як сьогодні вранці він слухав новини по радіо. Коли диктор сказав, що б'ються в заклад і ставлять п'ять проти одного, що він буде вбитий, обличчя його проясніло. Але… — Джеллін затулив лице долонями, — все це пояснює появу листів, пояснює багато чого, здається дуже логічним. Навіть цей ініціал «Ф», яким позначені анонімки, міг би бути ще одним доказом. Але є дві обставини, які не здаються мені переконливими. По-перше, його страх смерті. Присягаюся, я прочитав у його очах справжній страх смерті, страх, який ні один актор не годен вдавати аж до такої міри. Я переконаний, хоча, може, й неслушно, що Вейтон боїться смерті, що він відчуває її близькість, і тому я не зовсім певний правдивості моєї гіпотези. Якщо ці анонімки пише сам актор, чому ж тоді він боїться смерті? Друга обставина — це інформація, наведена в листах: Вейтон помре вранці в автомобілі. Чому саме в автомобілі? Можна гадати, що ця подробиця підкинута Вейтоном, щоб заплутати справу ще більше, огорнути її непроникною таємницею. Вейтон замишляє щось, чого ми не знаємо. Ваша стаття про патологічний ексгібіціонізм і накиданий вами психологічний портрет Вейтона пояснив мені багато чого, але не це. По-моєму, листи з погрозами писав собі він сам, але я відчуваю, що за цим криється ще щось, чого він, власне, боїться. Може, тут якась особа або інший мотив, ніж розголос.

Я визнав, що Джеллін має рацію. Позірно його гіпотеза пояснювала всю справу, насправді повиваючи її ще більшим мороком таємниці. Спочатку нам здавалося, що встановивши, хто такий анонімник, ми розв'яжемо загадку, але тепер, коли ми вже знали гаданого писаку, ми знову вернулися до того місця, звідки вийшли. Я саме збирався запропонувати Джелліну піти разом до Вейтона й допитати його, аж це Артур, порум'янілий, з блискучими очима, запитав:

— А що як, пане професор, Вейтон хоче вчинити самогубство?

Я глянув на нього здивований.

— Вчинити самогубство? Чому ж тоді він хоче, аби думали, що це убивство?

— Послухайте, пане професор, — відповів збуджений Джеллін. — Я не знаю, чому Вейтон хоче, аби думали, що це вбивство, але я, мабуть, маю рацію. Він зруйнований, ніхто ним не цікавиться, імпресаріо кленуть його і глузують з нього, публіка забуває про нього. Вейтон страждає і близький до самогубства… Але, може, йому вдається скористатися цим. Він умре з честю й покаже своїм ворогам, як багато ще значить Філіп Вейтон, якщо його життя цікавить усю Америку. По-друге, він помститься: хтось, кого він особливо ненавидить, буде запідозрений у вбивстві. Ці припущення цілком узгоджуються з накресленим вами портретом Вейтона і з тезами вашої статті про ексгібіціонізм. — Джеллін устав і підійшов до друкарської машинки. — Я вам прочитаю один дуже цікавий пасаж: «Більшість людей намагаються заспокоїти цей інстинкт у нормальний і нешкідливий спосіб, але такі випадки нас тут не цікавлять. Коли цей інстинкт внаслідок змін у нервовій системі або психічного відхилення робиться надто сильний, він може набрати цілком патологічної форми і штовхнути індивіда на вчинки алогічні, небезпечні і навіть протизаконні…» Чи не так?

Я відчував, що тепер усе було справді логічне і істина нарешті випливла на поверхню.

— Ви проявили багато проникливості, Артуре, — сказав я щиро, — Запевняю вас: ще хвилину тому я не знав, який слід добрий, а ми ж, виявляється, були так близько від цілі! — Я розсміявся й запропонував випити по чарочці коньяку за цей успіх.

— Лечу зараз до капітана Сандера і все йому поясню. Сподіваюся, що він не сприйме моєї гіпотези за ідіотичну. Мені самому так не здається, але… Як часто те, що малюється нам природним і зрозумілим, для інших неприйнятне. Дозвольте мені надрукувати ці висновки тут, на машинці, а потім я віднесу їх капітанові.

Він сів за машинку і швидко наклацав три сторінки, на яких надзвичайно ясно виклав усю свою концепцію. З формул деяких фраз відчувалося, який несміливий був Джеллін у взаєминах з капітаном Сандером. Випинати свою думку, підкреслювати її він майже не наважився. Він заслуговував на значно більшу посаду, ніж скромне місце архіваріуса, але, на жаль, не вмів подати себе. Іноді, треба признатися, у мене просто душа боліла за нього.

— Уже північ! — гукнув він. — Доба пізня! Треба зараз іти, інакше я не застану капітана.

І справді, хоча він одразу пішов од мене і навіть узяв мою машину, коли дістався до управління, капітана вже не було.

На щастя, йому сказали, що той укупі з десятьма агентами поїхав на електростанцію, висадити яку погрожували якісь фанатики, але він велів передати Джелліну, що ще повернеться на службу, перш ніж удатися додому.

До Артура зненацька вернувся апетит, ба навіть більше — він відчув голод. Скориставшись вільною хвилиною, він вирушив до сусіднього ресторанчика, відкритого цілу добу, і замовив собі добрий обід. Капітана все ще не було, і чекати Джелліну довелося довго. Лише близько другої він почув, як під'їжджає автомобіль, і через хвилину Сандер з'явився в кабінеті.

— Що ви тут робите в таку пору? — сердито спитав він.

— У мене… — несміливо почав Джеллін. Але Сандер не дав йому докінчити.

— Досить уже з мене цього Вейтона! — кричав він. — Більше про нього й слухати не хочу! Завтра вранці Вейтона вб'ють? Чудово, хай убивають. Що міг, я зробив. Тепер хай він сам рятує свою шкуру. «Олд Бостон» ударить на ґвалт? Ну й біс із ним! Хай доб'ються, що мене звідси викинуть, хай роблять що заманеться, але щоб ніхто більше не згадував при мені прізвища Вейтона! Зрозуміло?! — Він закашлявся і вів далі: — Полковник Енсайкоу, незважаючи на погрозу арештувати його дочку, не сказав нічого. Знаєте, що я зробив? Я вирядив його з ніг до голови в мої старі лахи й посадив у камеру. Не хочеш, мій скарбе, говорити? Що ж, мовчи, синашу! Мені не хочеться, що мене потім гризло, що я тебе замордував, такого ідіота. А телеграму, яку я збирався послати, щоб арештували донью Енсайкоу, я подер на дрібні клапті. К бісу той арешт! Дівчина й так уже нещаслива, що має такого батька, і було б по-людському ще й мститися їй. Аж це ви з'являєтеся тут, свіженький, як огірочок, у таку пору й хочете говорити зі мною про Вейтона. Геть! — верескнув він. — Геть! Повертайтеся завтра вранці заявити мені, що Вейтон убитий, і я ще вас і похвалю: баба з воза — кобилі легше!