Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо - Страница 16

3. Слушність цієї гіпотези підтверджував би факт, що Вей-тон дуже боїться, що його вб'ють, незважаючи на всі вжиті находи безпеки. Очевидно, актор знає, що 12 листопада йому доведеться поїхати кудись автомобілем, і тому він боїться вмерти.

4. Якщо таку версію прийняти, тоді Вейтонові відомо, хто його хоче вбити. Якщо він навіть не знає особи, то знав середовище, в якому йому хтось погрожує. Якщо це середовище йому відоме, то чому він не вкаже поліції бодай якийсь слід? А якщо ця справа вже така підозріла, що її доводиться тримати з таємниці, то чому він взагалі звернувся до поліції? Чи не краще було б мовчати й захищатися самому, якщо він знає, звідки загрожує небезпека?»

Джеллін обхопив руками голову. Навряд щоб яка-небудь з цих гіпотез мала якийсь сенс. Він відчував, що в них є якась правда, але в той же час їм бракує логіки. Він одклав перо, розчарований ще більше, ніж будь-коли. Дванадцяте листопада він очікував з не меншою тривогою, ніж Вейтон. Цей день мав стати вирішальним і для нього. У гру входила його кар'єра, а якщо не кар'єра, то визнання з боку начальства. Гарний він матиме вигляд, якщо Вейтона таки вб'ють!

О шостій вечора, коли він уже збирався йти додому, до його кімнати стрілою влетів капітан Сандер.

— Джеллін! — гукнув він у перерві між нападами кашлю. — Ідіть за мною.

Розділ шостий

Полковник Енсайкоу

Сандер потягнув Джелліна до себе. Перед столом капітана стояв чоловік шістдесяти років. Убраний у заяложений і подертий одяг, він справляв враження типового волоцюги. На ногах замість черевиків у нього були кавалки мішковини, перев'язані шнурком, як грецькі сандалі, до половини литки. В руках він тримав щось таке, що людина, наділена буйною уявою, могла б назвати капелюхом. Найбільше вражало те, що він був при всьому цьому старанно виголений, а його обличчя, делікатне і шляхетне, різко контрастувало з усією його постаттю.

— Подивіться, пане Джеллін, — крикнув Сандер, — це полковник Енсайкоу, захоплення філософією змушує його подорожувати пішки по світу. Він скаже вам у справі Вейтона щось сенсаційне. Тепер випливло все! Мені вже ця справа набридла по саме нікуди! Так ось, пане полковник, чи не могли б ви повторити йому те, що ви сказали хвилину тому мені?

— Безперечно, пане Сандер. — Його англійська мова була бездоганна. Він обернувся до Джелліна — Четвертого листопада, під восьму вечора, коли я стояв перед нічліжкою і курив… як вам відомо, в самому домі курити заборонено… переді мною зупинився автомобіль, і водій запросив мене жестом досередини. Я послухався, і як тільки опинився в машині, одна особа пояснила мені, чого вона хоче. Вона вручила мені шість листів уже з марками і з написаною адресою на ім'я Філіпа Вейтона. Я мав посилати щодня по одному листу, почавши з наступного дня, тобто п'ятого листопада, в черговості, вказаній мені тією особою. Листи різнилися між собою тим, що адреса була написана неоднаково. У нагороду за цю послугу особа вручила мені сто доларів і спитала, чи не може вона мені бути ще чимось у пригоді. Я одразу заявив, що в Нью-Йорку в мене донька, на хіміка вчиться, і їй доведеться покинути навчання, якщо я не роздобуду певної суми грошей. Та особа відразу дала мені потрібні гроші, а потім одвезла мене назад до нічліжки. — Полковник замовк, але через хвилю вів далі: — Звичайно, та особа зажадала од мене гарантії, що я нікому не скажу про те, що сталося між нами, і обіцяла мені ще сто доларів через місяць після відправки останнього листа. Коли ця особа дізналася, хто я, себто полковник російської царської армії, вона сказала, що з мене досить мого слова честі, що я нікому і в жодному разі не зраджу її прізвища. Проте вчора я прочитав у газетах про смерть Філіпа Вейтона, себто того, кому я щодня посилав по листу, і довідався, що вони містили погрози. Газети я читаю рідко, і раніше я нічого про це не знав. Тим-то я прийшов сюди, щоб допомогти правосуддю. Ось шостий, останній лист, я мав послати його сьогодні.— 3 цими словами він простягнув капітанові конверт. Лист було вийнято й прочитано вголос:

«Дорогий Вейтоне, приготуйся до смерті. Я вб'ю тебе завтра вранці, в автомобілі. Утекти тобі від мене не вдасться. Ф.»

Прочитавши листа, Джеллін звернувся до полковника Енсайкоу:

— А хто ця особа, яка вам вручила ці листи?

У голосі Артура відчувалася втіха людини, прибулої врешті після плавання до безпечної гавані. Нарешті ця справа доходить кінця! Можна знайти анонімника, і кошмарний сон, що Вейтон може бути вбитий дванадцятого листопада, розвіювався від блаженного пробудження. Яким же симпатичним здавався йому тепер полковник Енсайкоу!

Можна було подумати, що Сандер, почувши питання Джелліна, умре. На нього водночас напали божевільний сміх і надсадний кашель. Кілька хвилин у кабінеті чути було повискування, хрипіння і сапання. Якби співробітники Сандера не звикли до таких приступів, вони, безперечно, подумали б, що капітан умирає.

Нарешті Сандер зумів гукнути в бік Джелліна: ~— Ах так, ви хочете знати, хто та особа? О, зараз ви почуєте щось дуже гарне! Пан Енсайкоу, пан полковник Енсайкоу заявив мені, що оскільки він дав тій особі слово честі, він ніколи не викаже її прізвища. Він не може сказати нам нічого більше понад те, що вже повідав. Правда, пане полковник?

— Так, правда, — спокійно підтвердив полковник. — Я міг вам сказати те, що сказав, оскільки це не пов'язувалося з даним мною словом честі. Але якщо йдеться про з'ясування особи, то, на жаль, я нічого вам не скажу.

Ці слова були вимовлені так твердо, що капітан Сандер зненацька споважнів.

— Киньте, будь ласка, жартувати. Американський закон вам, певне, не чужий, щоб не знати, в яку халепу ви вскочите, якщо відмовитеся відповісти на наше питання.

— Перш ніж сюди прийти, — відповів ґречно Енсайкоу, — я довго це обмірковував. Ви можете послати мене навіть на електричне крісло за співучасть у вбивстві і опір властям, а проте я нічого не скажу.

Сандер сів за стіл.

— Сідайте, будь ласка… і ви теж, Джеллін. — По хвилі він знову озвався сердечним і лагідним голосом: — Я вам ось що скажу, пане полковник. Цей секрет повинен залишитися між нами, але я краще поясню вам усю справу. Філіп Вейтон не вмер. його смерть була містифікована для того, щоб піймати в пастку анонімника. Ми ще не досягли своєї мети, але зате одержали цінну інформацію од вас, а це доводить, що ідея з удаваною смертю, підкинута присутнім тут Артуром Джелліном, непогана.

Артур Джеллін від збентеження втупився у підлогу.

— Отже, — вів далі капітан, — Вейтон живий, але нам треба звільнити його з-під дамоклового меча, який усе ще висить над його головою. А от ви, приховуючи од нас прізвище особи, яка вручила вам листи, безпосередньо допомагаєте убивці, і якщо дванадцятого листопада Філіп Вейтон буде справді убитий, то ви станете спільником злочину. По-моєму, це куди важливіше ніж ваше слово честі.

Запала мовчанка. Полковник Енсайкоу, блідий, задумався але ніщо на його голеному до синяви обличчі не зраджувало його почуттів. Можна було лише здогадуватись, яка боротьбі точиться в його душі, і сподіватися, що він поступиться.

Артур був певен, що Сандер зараз вибухне, але капітан сидів незворушний. Він почастував полковника цигаркою, закурив сам і затягнувся кілька разів.

— Полковнику, поговорімо як мужчини. Адже вам відомо, що поліція має в своєму розпорядженні багатий арсенал, щоб змусити людей заговорити. Арсенал цей зламає вас так, як ламав найзапекліших злочинців. Якщо ви й надалі відмовлятиметеся зізнатися, то я буду змушений удатися до нього, і тоді, найпізніше до ранку, ви скажете все. От я й хочу запропонувати вам щось востаннє. Мені треба знати прізвище, яке ви приховуєте. Може, краще б з'ясувати його нам добровільно? Так буде набагато розумніше. У нагороду ми готові виділити вам гроші, щоб ви і ваша дочка якийсь час жили спокійно. Ось моя власна чекова книжка. Назвіть мені ім'я, і я одразу випишу вам чек.