Білий король детективу - Чемерис Валентин Лукич - Страница 8

Інспектор викрикував владно і різко, але упевненості, що машина скориться, у нього не було, адже він не зназ, чи є в роботі старої конструкції блок покірності, як у найновіших модифікацій, тож кричав навмання — ситуація була безвихідна.

— Хто мене розбудив? — металевим голосом, скрипучим і монотонним, без будь-яких емоцій, але старанно і чітко вимовляючи слова, прогугнявив робот. — Я довго спав. Хто порушив мій сон і доторкнувся до годинника, який мені велено оберігати?!!

— Покірність і слухняність!!! — все ще вигукував Х’ю, але упевненості в його голосі не відчувалося. — Машино, перед тобою твій пан і творець — Людина! Скорися, машино, і не виходь із покори!

— Я мушу виконати наказ, а він зобов’язує мене знищувати кожного, хто посміє зрушити з місця годинник!

Стало зрозуміло, що він застарілої конструкції, тож блоку покірності у ньому немає.

Чутливі елементи робота вловили напрям голосу людини, а мікрокомп’ютер блискавично вирахував траєкторію польоту стріли-змії і місце, звідки чувся голос Х’ю.

Робот спрямував пістолет на інспектора…

І в ту ж мить на сходах, що вели на другий поверх, спалахнула світла цятка, тонкий, як голка, промінь (видимий тільки тому, що в холі було темно) затанцював у робота на голові, плечах та спині. Почувся тріск, скрегіт, на підлогу посипались іскри. І робот з піднятою для пострілу рукою застиг мертвою брилою, розсічений навпіл спопеляючим променем.

Табло на його грудях і вічко на лобі згасли.

Різко запахло паленою ізоляцією, в розсіченій голові робота та його грудях, скручуючись, із шипінням догоряли деталі електричної начинки. Під ногами згасали останні краплі розплавленого металу.

— Оце так, — сказав Х’ю, виходячи з-за кадобів й рукавом форменої куртки витираючи лоба. — Ще мить, і заіржавлена допотопна машинерія перетворила б нас на попіл першого гатунку. Навіть не треба було б піддавати наші тіла кремації. Згрібай попіл в урну і вези його до парку Вічного Спокою. Як тобі це подобається, Джо?

— Мені це зовсім-зовсім не подобаться, — виліз Джо з-за дивана. — І треба ж тобі було зрушити з місця годинник!

— Тепер я повірю, що в годиннику і справді криється якась таємниця, інакше нащо його творці замурували в стіну цього залізного гевала.

— Друже, ми ще й досі не подякували своєму рятівнику, а це не зовсім чемно з нашого боку.

І вони повернулися до східців, звідки вдарив по роботу голубий промінь, але там нікого не було. Х’ю, все ще не вірячи своїм очам, підбіг ближче, заглянув навіть під східці і завертівся на місці, бурмочучи:

— Не міг же він, як привид, з нізвідки з’явитися і в ніщо зникнути? Променевий пістолет, яким він розтяв навпіл робота, був реальний. Он стоїть понівечений робот. Ні, тут хтось таки був.

Джо теж підійшов до східців.

— Коли б тут нікого не було, то робот вже давно б перетворив нас на попіл. Я думаю, що, крім Майкла, нас ніхто б не виручив на цій віллі.

— Але Майкл не має права носити променевий пістолет!

З цими словами інспектор метнувся східцями нагору, але зненацька почувся несамовитий жіночий крик:

— А-а-а-а!!!

IX

На східцях стояла місіс Джексон з чашкою в руках і волала:

— А-а-а!!! Не убивайте нас! Не вбивайте!!! Я хотіла тільки води набрати… А-а-а-а…

— Я нічого не розумію, — озирався Х’ю. — Хто вас хоче убити, місіс Джексон?

— Ви… — тремтіла жінка. — Не убивайте нас! Беріть годинник, тільки нас не чіпайте! То не наш годинник, він уже був на віллі, як ми сюди перебралися. А-а-а…

— Та урвіть хоч на мить своє пронизливе “а-а-а”, місіс Джексон! — втративши терпець, крикнув Х’ю. — Ми з Кримінальної служби. І прийшли до вас за вашою заявою порятувати вашого чоловіка від звабливого привиду.

— То ви й справді не бандити? — недовірливо перепитала Лінда.

— Місіс, спати рекомендується в ліжку, а не на ходу. Придивіться уважніше, я — інспектор Кларнес, у якого ви були вдень із скаргою на привида.

— Тут темно, і я… я нічого не бачу, пане інспектор. Аж тепер інспектор збагнув, що в господарки немає

окулярів нічного бачення, як у них із Джо.

Детектив клацнув вимикачем, і яскраве світло залило хол.

Місіс Джексон закліпала, звикаючи до світла.

— Ах, містере інспектор, даруйте. Тепер я бачу, що це й справді ви. Але як ви мене налякали, у мене аж ноги відняло. Спускаюся в хол, і раптом — дві темні постаті. Крім привиду, думаю, мені ще тільки грабіжників не вистачало! Я й закричала… — Вона схлипнула. — Ах, містере інспектор, вибачайте, я вже зовсім з глузду з’їхала, мені всюди ввижається лихо. О-о… Стоїть! — вона тицяла тремтячою рукою в хол (Х’ю рвучко озирнувся). Стоїть… Він…

— Хто він, місіс Джексон? — підійшов детектив.

— З піднятою рукою… Він теж із вашої служби?

— То робот, місіс, всього лише робот. — Х’ю полегшено перевів подих. — Премиле залізне створіння.

— Він, здається, горить?

— Уже згорів, — озвався Джо. — Даруйте нам, місіс, що з’явились у вас серед ночі і без попередження. Але нас дуже зацікавив ваш симпатичний привид.

— То ви його… спіймали? — В її очах заблищали сльози радощів. — Правда ж, той привид не ввижався мені, правда? Він таки існує, правда? (Джо кивнув). То ви його спіймали? Він більше не буде мучити бідолашного Майкла? Я така рада, така рада…

— Ще день терпіння, місіс, і з привидом буде покінчено.

— І Майкл більше не ходитиме до нього ночами?

— Гадаю, що ні. — Джо підійшов до Лінди, заговорив м’яко, заспокійливо: — Я обіцяю вам, що все буде гаразд, місіс. А зараз до вас у мене лише одне запитання: ви або Майкл ніколи не пробували зрушити з місця годинник?

— Ні. — Лінда подумала і твердо відповіла: — Ні і ще раз ні! Та й для чого було нам його чіпати? Він стояв собі, то й нехай. Коли б не той привид, що забрався всередину, то й зовсім було б добре.

— І ви, звичайно, нічого не чули про робота?

— Про якого ще робота?

— Про того, що був замаскований у ніші, напроти годинника.

— Ой леле, у стіні ще й робот? Що він там робив?

— Охороняв годинник.

— Що година, то й новий клопіт! — Жінка схопилася за голову. — То привид, то робот! Це не вілла, а суцільне нещастя!

— Так, місіс, на вашій віллі і справді завелося нещастя. — Джо усміхнувся. — Але не хвилюйтеся, постараємось його викурити звідти. А робот, що ховався в стіні, віднині просто металевий брухт. Але прохання до місіс нічого тут не чіпати: ні знешкодженого робота, ні тим більше годинника.

— Місіс Джексон, — підійшов до жінки інспектор. — У мене теж є до вас одне запитання: ви не бачили людини, яка кілька хвилин тому з пістолетом в руках побігла на другий поверх?

— А-а-а… — заволала Лінда і кинулась до Джо. — Благаю вас, порятуйте, він уб’є Майкла!

— Місіс, заспокойтесь, мені здається, що чоловік з пістолетом і був Майклом. І він побіг у спальню.

— Але його там немає…

— Хвилинку, місіс. Із спальні є ще інший вихід, крім цих східців?

Місіс Джексон кивнула.

— Зрозуміло.

— Боже мій, що Майкл накоїв?

— Заспокойтесь, місіс Джексон, — лагідно мовив Джо. — Ваш чоловік нічого не накоїв. Більше того, він врятував нас, знищивши робота. На сьогодні все, місіс. Більше не будемо вам заважати. На добраніч, місіс.

Лінда тяжко зітхнула.

— Я вже й не пам’ятаю, коли в мене була добра ніч…

— Сьогодні ж треба знайти Майкла, — сказав інспектор, коли місіс Джексон піднялася до себе у спальню. — Чим швидше, тим краще.

Джо уважно розглядав годинник.

— Навіщо він тобі? — не обертаючись поспитав і нижче схилився до годинника. — Він же нас порятував. Коли б не його променевий…

— Ось за променевий пістолет його і треба арештувати! — сердито вигукнув інспектор. — Ти не гірше за мене знаєш, що всі особи, які без спеціального дозволу користуються променевими пістолетами, підлягають негайній ізоляції.

— А підійди-но сюди, Х’ю, — погукав Джо. Виявляється, про нашу з тобою безпеку потурбувалися. І не їхня вина, що ми виявилися з тобою такими неуважними. Читай, що тут викарбувано для таких простаків, як ми.