Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Білий король детективу - Чемерис Валентин Лукич - Страница 25


25
Изменить размер шрифта:

Хвилин за десять в його кабінеті негадано з’явився ван Гофф.

— Зібрався додому і вирішив вас провідати, інспекторе, — професор говорив зловтішно, хоча обличчя і зберігало святу невинність. — Як бачите, ви задарма трудилися, арештовуючи мене. Я ж вас застерігав. — Він похитав головою і закінчив повчально: — Звідси висновок: старших треба завжди слухати.

— Справу про викрадення годинника буде передано в суд, — сухо мовив інспектор, а сам подумав, що й справді вони з Джо задарма трудилися. — Що ще цікавить містера ван Гоффа?

— Годинник, сподіваюсь, у вас? — Ван Гофф не кліпаючи, насмішкувато дивився на інспектора. — Я виходжу з гри, містере Кларнес. Хоча жаль… Годинник вартий того, щоб ним зайнятись…

Це була приманка. Х’ю відчув, що приманка і… і нічого не міг із собою вдіяти — клюнув на неї.

— Невже й справді голографічний пристрій годинника коштує мільйон? — Він і сам незчувся, як це вихопилось.

— Скільки він коштує, я не знаю, — по хвилі відповів ван Гофф. — І взагалі, цього ніхто не знає. Бо це новинка. Але мільйон за цей винахід можна взяти. Я б, наприклад, узяв, коли б ви мені не завадили. Щоправда, це винахід бідолахи Едварда Стівенса, але де той винахідник — невідомо. Якщо він ще й живий, в чому я сумніваюсь, то все одно не ризикне заявити про своє авторство. Це буде йому дорого коштувати. А винаходу свого він вчасно не запатентував. Отже…

— Все це нашу службу не цікавить, — перебив його Кларнес— Годинник буде передано спеціалістам, і вони вирішать його подальшу долю.

— Вони просто привласнять винахід, — скептично показав зуби професор. — Повірте, містере… Хто-хто, а я добре знаю тих, кого ви називаєте спеціалістами. Та й хто в наш час відмовиться від мільйона?

Кларнес засовався в кріслі — йому не хотілося, щоб той мільйон проплив мимо нього.

— Оскільки я вибуваю з гри, — говорив далі ван Гофф, — я можу вам допомогти. — 3 цими словами він дістав з кишені якийсь папірець і поклав його перед інспектором на столі. — Це адреса тих джентльменів, які зацікавляться годинником з привидом. Вони дадуть за нього мільйон. Поспішайте, інспекторе.

— Та як ви… ви смієте?!! — схопився з-за столу Кларнес. — Та я…

— Не гарячкуйте, Х’юлетте, — із зверхністю, ніби він уже купив Х’ю з усіми потрохами, сказав професор. — У ваших руках — щастя. Поспішайте схопити його, бо іншого такого випадку може й не трапитись. А ті джентльмени, адресу яких я вам дав, — не поскупляться. Бо вони теж матимуть своє з привиду.

“Він що — купляє мене?!” — мигнула в Кларнеса розпачлива думка.

— З мого боку це лише дружня послуга, — посміхнувся професор. — Але, як кажуть, послуга за послугу. Ви мені, а я вам. Ви і ваш друг, приватний детектив, дасте мені спокій. І тим більше не будете ритися в архіві, шукаючи там дані про загибель однієї місіс. Згода?

— Та ви… ви нахаба, професоре! — Кларнесу забракло повітря. — Та це ж… Та я вас… негайно..: а-аре…

Ван Гофф уже на порозі кабінету помахав йому рукою:

— На все добре, Кларнесе! І послухайте мою останню мудру пораду: не будьте дурнем! Дурні нині не в моді.

І вийшов.

Кларнес зробив було рух, щоб кинутись за ним, але побачив на своєму столі папірець і зупинився…

XXIX

Постріл ляснув — наче тьохнула в пітьмі якась нічна пташка.

Куля дзизнула в Джо біля вуха, обпекла мочку, яку він звик смикати, коли дратувався, і детектив, змахнувши руками і зумисне здіймаючи побільше шуму, важко впав на веранді.

“Соловей, — майнула думка. — Найновіший пістолет для нічних убивств. Звук пострілу видається тьохканням соловейка… Але стріляв дилетант: з такої відстані — і не влучити? Мазило!” — Дилетантизму в будь-якому ділі Джо просто терпіти не міг.

Було близько дванадцятої ночі, двір псевдофортеці наче провалився в глухе підземелля. Ані шерхоту, ані звуку — як вимерло все навколо. Розкинувши руки, Джо лежав ногами до східців — так іще на відстані можна побачити напасника, коли той захоче піднятися на веранду і пересвідчитись, що жертва мертва.

Та ось почулося тихе-тихе рипіння.

Іде.

Іде, щоб упевнитись, що жертва мертва, а коли ще жива — то добити її. Що ж, у Джо тепер є шанс.

Чути дихання — хапливе й стривожене.

“Не вміє володіти своїм диханням, — відзначив детектив. — І хода не “нічного професіонала”. Скрадається невміло, й сам же боїться… — І остаточно вирішив: — Дилетант! Звичайно ж, найнятий на одне “мокре” діло, після якого і його самого приберуть”.

Минуло з хвилину.

Найманий убивця надзвичайно обережно піднімався східцями.

Ось на веранді з’явилася голова, потім плечі.

Ще крок… Зупинився, водить головою сюди-туди — шукає тіло. Рука з пістолетом тремтить, бо чути, як вона злегка стукається об поруччя.

“Новачок, — зневажливо подумав детектив. — Навіть по звуку не зумів визначити, де я впав… І хто ж такого нездару наймає?”

Темна постать, човгаючи ногами, наближається.

Упевненості в її ході не відчувається,

Зупинилась.

Зараз буде нахилятися. Ах, як тягне цього новачка заглянути своїй жертві в лице. І нічого не може вдіяти з тим бажанням.

Так і є, нахиляється.

Зводить руку з пістолетом… Добити?.. Еге, вдруге ти не встигнеш “тьохнути” із свого “солов’я”, якого тобі всунули в руки твої хазяї.

Різким, блискавичним рухом правої ноги Джо вдарив найманця під коліна. Ноги в того підломилися, він недоладно змахнув руками, випустив з несподіванки пістолет і, відлетівши, гуркнувся об настил веранди…

Джо стрілою метнувся, впав на напасника і, мертвою хваткою вчепившись руками в горло, вдарив йому коліном під дихало.

— А-а… — захрипів убивця і затих.

Все це відбулося впродовж однієї секунди.

Прихопивши пістолет, Джо потягнув обм’якле тіло в свою кімнату. Якусь мить постояв біля дверей, але в дворі було тихо. Тоді натис кнопку, і на вікно, що виходило на веранду, згори вниз посунулась броньована штора — тонка, але куленепробивна.

І лише тоді увімкнув світло.

Незнайомець в затертому ледве не до дірок костюмі лежав, скорчившись, на підлозі. Було йому за сорок, хоча точно визначити вік неможливо: лице рано постаріло, щоки запалі, зарослі щетиною, і сам він якийсь замучений, занехаяний…

Джо нахилився, тицьнув йому під ніс балончик, з якого попередньо відгвинтив кришечку, і, чекаючи, доки незнайомець отямиться, сів у крісло, а пістолет поклав собі на коліна.

Найманець нарешті витріщився на Джо, певно в ту мить не розуміючи, де він і що з ним скоїлося.

— Ну, найманцю для одноразового використання, — розказуй. Страх як люблю слухати страшні історії. Запитання перше: чим я тобі не догодив, де тобі перейшов дорогу, що ти відбив мені мочку вуха?

(З відбитої мочки вже перестала сочитися кров, але ранка немилосердно щеміла, і вухо з кожною хвилиною розпухало і важчало).

Незнайомець мовчав, втупившись у підлогу, тільки гарячково мацав побіля себе рукою, наче шукав щось на підлозі.

— Н-ну??! — Джо звів пістолет. — Зізнаюсь, я не люблю мовчунів. Рахую до трьох, і твій “соловей” на цей раз тьохне вже тобі у вухо. Гадаю, що я, на відміну від тебе, не промажу.

Чоловічок звів голову, в каламутних його очах стояв переляк, рот перекосився, руки почали тремтіти.

— Не вбивайте мене, містере, не вбивайте…

— Оригінал! — похитав головою детектив. — Мене ти хотів убити, а коли я вбити захотів, це тобі чомусь не подобається.

— Я безробітний, містере, — у відчаї вигукнув він. — Вже три роки.

— І нарешті ти знайшов собі роботу, — вже й зовсім весело вигукнув детектив. — Ах, як тобі здорово повезло!

— Але ж у мене сім’я… Ну, я і…

— Вирішив ціною чужого життя врятувати свою сім’ю і на гроші, зароблені на вбивстві, мирно та затишно пити вечорами чай? — І швидко: — Хто тебе найняв? Ну?..

Очі найманця сполошено і гарячково забігали, шукаючи із пастки виходу. Але його не було.

— Ну-у?!

Збагнувши, що він програв і виходу немає, найманець ураз збайдужів до власної долі, і обличчя його почало сіріти.