Білий король детективу - Чемерис Валентин Лукич - Страница 18

— Послухайте, Гаррі. У мене є ідея: біржа біржею, але чому б вам не звернутися ще й до Асоціації по трудовлаштуванню інженерно-технічних кадрів?

— Звертався… — до чого ж спокійний — безнадійно спокійний голос у цього безробітного інженера! — Вистояв чергу. Серед таких, як і я. Туга неймовірна. Всі похмурі і стомлені. Безнадія… Надійшла моя черга, мене прийняв професійний радник, завдання якого — зорієнтувати мене і допомогти мені знайти роботу. Він мене розпитав, а потім запропонував прослухати курс мотивації. Я прослухав цей курс. Що це таке? На таких курсах безробітних вчать “відточувати прийоми зустрічей, бесід і діалогів”, тобто вчать, як нам продавати себе. Кожний з безробітних інженерів розповідає про себе, його розповідь відредаговують, подають у найбільш вигідному світлі. Та ось біда — немає бажаючих нас купувати… Як немає і роботи. Тож на Асоціацію по трудовлаштуванню інженерно-технічних кадрів надії ніякої. Як, між іншим, і взагалі. Скільки я не оббиваю пороги фірм, відповідь завжди одна й та ж: або я для них, на жаль, старий (і це в мої сорок п’ять!), або… занадто пізно звернувся.

— Шкода… — співчутливо зітхнув Джо. — Сьогодні безробіття б’є в основному по сорока — п’ятдесятилітніх, хоч раніше воно зачіпало лише шістдесятилітніх. Вікова стеля, знижується, і це жахливо.

Оскільки говорити далі не було про що, Джо, потупцявши на місці, пробурмотів, що, мовляв, буває і гірше (хоча сам розумів, що гірше, ніж стати безробітним, бути не може) і пішов до себе, відчуваючи сором, наче він був особисто винним у горі свого сусіда. І тільки переступив поріг, як почувся дзвінок, відеоекран засвітився.

— Привіт, білий королю вільних професій! — на екрані всміхався Кларнес. — Що нового?

— Нічого не буду розказувати, — відповів Джо. — Ще рано.

— Гаразд. — Інспектор дописав сторінку, одним пальцем, як щось бридке, відсунув її від себе і полегшено перевів подих. — Ху-ух! Остобісіло. Та й дружина вже скоро мене у відставку… Бо вдома майже не буваю… Знаєш що, — в його очах спалахнули іскорки, — моя половина дзвонила, що сьогодні неймовірно розщедрилась. Купила і засмажила аж цілого — уявляєш? цілого!!! — індика! Гайда до мене, посидимо, погомонимо. То як?

— Дякую, але… Щось я втомився.

— Це на тебе не схоже, невтомний детективе!

— Стомивсь я не фізично. Та й… — Джо потягнувся рукою до мочки вуха, а це вказувало, що він уже починає дратуватися. — Щось мені захотілося сьогодні побути самому.

Х’ю звів брови.

— Ти все життя самотній! — вигукнув з подивом. — Невже не набридло? Не розумію тебе.

У Джо здригнулися губи.

— Вибач, — позадкував Х’ю, — я не хотів тебе образити. Я тільки…

— Я стомився, — перебив його Джо. — Дуже стомився. І взагалі… — хотів підшукати потрібне слово, не знайшов його і махнув рукою. — Тобі цього не зрозуміти. На все добре.

— Хвилинку! — поспішно вигукнув Кларнес. — Мало не забув. Дзвонив Карл ван Гофф. Сказав, що його колега, професор Уортен, спеціаліст з голографії, зможе прибути на віллу “Двох щасливців” лише завтра об одинадцятій дня.

— Гаразд. На добраніч. — І Джо вимкнув екран.

XIX

Того вечора приватний детектив Джордж Лі засумував. Взагалі — дивно. Раніше йому, безтурботному холостяку, так було зручно самому. І раптом… Невідомо звідкіля прийшла печаль до безжурного детектива, а з нею й невеселі думки про смисл життя — як та для чого людина живе на світі білому? А мабуть же, не для того, щоб їсти, пити, спати, розмножуватись і заробляти долари… Як гарно і, головне, зручно було жити, власне існувати, без оцих думок! Вечорами Джо любив гортати альбом з репродукціями картин великих художників минулих сторіч. Це приносило йому не лише задоволення, а й душевну рівновагу, допомагало зосередитись, обдумати чергову справу. Джо був пристрасним колекціонером альбомів з репродукціями і зібрав їх чимало. І цього вечора дістав він альбом, погортав його і… відклав, бо зловив себе на тому, що ніяк не може зосередитись, що думки його блукають десь далеко-далеко і якісь вони неспокійні, журливі… Навіть затишне потріскування соснових полін за бронзовою решіткою каміна не заспокоювало, як раніше. На відеоакваріум, у якому невгамовно гралися різнобарвні рибки з пишними хвостами, теж не хотілося дивитися… А чому — і сам не знав. Відклав альбом, зітхнув, задумався.

“Мені лише сорок п’ять, — подумав, — а вже завітала в мою душу осіння журба. Чи не рано?..”

Відкинув голову на спинку крісла, заплющив очі, велів собі подумки розслабитись, і руки його безвільно, як перебиті, впали вниз. На нього раптом найшла така апатія, байдужість, що й думати було лінь.

Джо хитнув головою і ледве розплющив очі. Ходив кімнатою як у воду опущений, щось брав, щось перекладав, переставляв… Зрештою, механічно увімкнув телестіну. А на ній, демонструючи свої осині талії і витончені форми стегон, походжали розмальовані красуні з номерками на спинах — йшла постійна передача “Жінки — на всі смаки”.

Та ось на ярмарку (а це й справді був ярмарок людей, що продавалися) з’явився ведучий із сліпучо-білими зубами.

— Джентльмени! Якщо вам набридли ваші дружини чи ви взагалі ще не одружені, то пропонуємо вам на вибір з півсотні наших красунь. На всі смаки і на всі сезо^ ни. Наприклад, кокетка номер 367, — ведучий тицьнув указкою в спину рудої бестії, — золотава, з ніжною засмагою, добре підходить до курортно-пляжного сезону, а ось номер 675 — до осінньо-зимового… Замовляйте будь-яку, замовляйте на все життя а чи на один сезон, як вам зручніше, джентльмени. Ваш новий шлюб ми оформимо за лічені години, не обтяжуючи вас зайвою формальністю. Якщо у вас бракує часу, замовляйте наших красунь по відео, і ми негайно, не турбуючи вас, оформимо шлюб і привеземо вам красуню за адресою, яку нам скажете. Пам’ятайте: наші красуні нічого не тямлять робити, вони вміють лише створювати чоловікам щастя. Якщо у вас є зайвий мільйон, то будь-яка з цих забавливих кокеток ощасливить вас аж на цілий сезон! Коли ж вона раптом вам набридне, повернете нам її назад. Зважуйтесь, джентльмени, вибирайте собі щастя!

Джо вимкнув телестіну і закрокував кімнатою. Не знав, до чого прикласти руки, чим відволіктися… Зняв із стіни африканську маску, вона була чорна і відполірована так, що аж полискувала. Потримав її в руках. Цей сувенір, здається, з Сомалі. Так, так, із Сомалі, де він подорожував років десять тому. Із того Сомалі, де працювала й загинула Дженні Стівенс… Жаль було молодої жінки, а чому — того й сам не знав. Вона йому чужа, раніше він її ніколи не знав, мало хто потрапляє в аварії — хіба за всіма пересумуєш? І все ж Дженні було шкода. Може, тому, що вже звикся з її голографічним зображенням?

Підійшов до столу, покопирсався в паперах, дістав фото.

Її фото.

Довго вдивлявся в симпатичні риси молодої, веселоокої жінки, земної і водночас неземної…

Вона усміхалася…

“І кому вона всміхається?” — раптом подумав ревниво (раніше він ніколи і нікого не ревнував, навіть не знав, що це таке, ревнощі!). Який жаль, що не пощастило побачити її живою. Він так захопився голографічним зображенням, що навіть на вулиці починає привиджуватись Дженні: вчора біля сусідньої вілли мелькнуло дівоче лице, як дві краплі води схоже на Дженні. Віц аж зойкнув від несподіванки. Аби заспокоїтись, заходився собі навіювати, що йому просто здалося… Здалося, здалося, здалося… Хоча був упевнений, що дівчина, схожа на Дженні Стівенс, тільки трохи молодша, і справді пройшла повз нього…

І все ж — до кого вона усміхається?

І нарешті збагнув: йому хочеться ще раз подивитися на Дженні.

Сьогодні вона востаннє вийде з годинника в холі вілли “Двох щасливців”, а завтра… завтра вже буде пізно. Вранці спеціалісти заберуть годинник. Або в Кримінальну службу, або в інститут. І він більше ніколи не побачить жінку із сонячною усмішкою.

Була одинадцята.

“Встигну”, — подумав Джо і почав збиратися.