Справа командора - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 5

— Ми полетимо на гравільоті? — запитала Віта.

— А тебе на руках коли—небудь носили? — у свою чергу запитав Валерій Павлович.

Вії дівчинки здригнулись…

— Коли був живий тато…

Сигом зрозумів, що його запитання було недоречним.

— Я понесу тебе до Праги, — сказав він.

— Добре, — погодилася Віта.

Спочатку їй здалося, що Валерій Павлович жартує, та потім вона згадала розповідь учителя про сигомів. Віта ніколи не думала, що хтось іще, окрім батька, може мати такі дужі й ласкаві руки. Валерій Павлович обережно взяв дівчинку, як беруть квітку. З—за його плечей ударили два повітряні струмені, огортаючи його й Віту прозорою оболонкою.

Земля почала віддалятись, а назустріч, схожі на журавлині ключі, мчали ланцюжки перистих хмар. Віта уявила, як сигом літає тут один, врізаючись у хмари, і вони огортають його такою ж холодною білою імлою. Дівчинці стало шкода сигома. “Такий сильний і такий самотній”, — подумала вона і сказала:

— Я вам дуже вдячна, ви так багато для мене зробили.

Вона відчула приємне тепло на голові, ніби хтось легенько куйовдив її волосся.

— Поглянь униз, Віто!

Під ними пропливали пасма гір, покриті туманом, виблискували стрічки річок, зеленіли поля.

— Наче в казці, — прошепотіла дівчинка. — А в космос ви теж могли б отак полетіти?

— Міг би, — відповів сигом.

— А що ви можете ще незвичайного?

Він посміхнувся і замислився.

“Чому дорослим іноді так важко відповідати на наші запитання? Мабуть, тому, що вони гадають, ніби все знають”, — подумала Віта і, щоб допомогти Валерію Павловичу, запитала:

— А на дно моря теж можете пірнути?

— Можу.

Він думав про дівчинку, її матір, бабусю, про себе, про те, що на нього чекає:

“Я несу її на своїх руках, але вона мені потрібна більше, ніж я їй. Навіть мої творці не думали, як вона мені буде потрібна!”

“Найважче довелося б їм. А тепер? Як вони хвилюються, підозрюючи мене в злочинних намірах! А вони ж іще узнають всю правду… Чи зможуть зрозуміти?”

“Розгону не потрібно. Швидкість виникає одразу ж, як спалах світла. Тільки так можна подолати бар’єр”.

“Люди завжди долають бар’єри. Те, що вони зуміли створити нас, мабуть, найбільший бар’єр. Вони дали нам те, чого позбавлені самі: всемогутність і безсмертя, а ми їм — тільки надію. 1 зараз ця дівчинка дарує мені свою ласку і захоплення, а чим віддячу я? І чи потрібно це їй?”

Питання, на які він не знаходив відповіді, підказала дівчинка…

— А ви можете пірнути крізь час?.. Знаєте, я б теж могла, коли б у мене були такі органи. Але я спочатку хотіла б потрапити в минуле, років на чотири назад…

Він знав, чому вона так каже: тоді був живий її батько.

Сигом відчув, що хвилювання зростає і заважає думати.

Він міг розшифрувати свій стан, розрізнити всі нюанси, які злилися в один потік, могутній, недосяжний для звичайної людини, у котрої в сотні разів менше ліній зв’язку і настільки ж бідніші почуття. Такий порив зламав би її, як буря сухе дерево. Але сигом не розшифрував потоку. Він увімкнув стимулятор волі, і йому здалося, що грізний клекіт у мозку став ущухати…

— Відгадайте, що це таке?

Дівчинка показувала рукою вниз, на зелену ковдру лісу.

Він хотів сказати “ліс”, але своєчасно помітив загадковий блиск в її очах і прошепотів:

— Зелений звір—страшило.

Вона здивовано глянула на нього і спитала:

— А він злий?

— Ні, тільки вдає. Насправді ж він дуже добрий.

— Правильно, — підтвердила Віта і вперше подивилася на нього як на рівного собі товариша.

— Глянь, на обрії Прага!

Там, куди показував сигом, лежала ніби діамантова підкова. То сяяли нові райони лабораторій. Коли підлетіли ближче, стало видно, що підкова ця складається з двох частин — наземної і повітряної.

Багато будівель—лабораторій висіло в повітрі на висоті триста—п’ятсот метрів. Всі вони мали ідеальну геометричну форму: ромби і кулі, куби й трикутники. Сигом і Віта побачили людей, що перелітали від лабораторії до лабораторії. Хтось помахав їм рукою і довго дивився вслід.

А внизу розкинулася стара Прага—музей з високим шпилем ратуші і різьбленими шпилями собору в Градчанах. Сигом з Вітою приземлилися на площі перед ратушею.

— Зараз дзвонитиме старовинний годинник, і ти побачиш апостолів, — мовив сигом.

— А що таке апостоли?

— Іграшкові люди, ляльки. Вони з’являються он у тому вікні.

Апостолів за проханням Віти дивилися двічі. А потім пройшли по Карловому мосту через Влтаву. Біля кожної статуї дівчинка зупинялась і нарешті сказала:

— Колись дужче любили ляльок.

— Так, — серйозно мовив сигом. — Тоді дорослі теж бавилися.

Вони зупинилися перед фабрикою іграшок, і сигом проказав:

— Ти зачекай на фабриці, а я незабаром повернуся.

Сигом повернувся раніше, ніж передбачав, хоч орган—годинник у його мозку свідчив, що він нераціонально використовує час. Сигом не виправдовувався перед собою, знав, що не може діяти інакше. Він думав про Віту, згадував її запитання. На фабриці їй запропонують подарунок, і сигом здогадувався, яку іграшку вона вибере.

Робот—швейцар провів сигома до Головного конструктора іграшок — веселого стрункого чоловіка, вдягненого в спортивний костюм. Він сидів на дитячому стільчику, а в його глибокому старовинному кріслі зручно вмостилася Віта.

— А ось і по мене прийшли, — сказала вона Головному конструкторові, побачивши сигома. В руках у неї була пластмасова коробка.

— Вгадайте, Валерію Павловичу, який подарунок я вибрала? — запитала дівчинка і хитрувато глянула на Головного конструктора.

— Це не просто, — відповів сигом і хотів був зморщити лоба, але в нього нічого не вийшло: шкіра з пластбілка не збиралася зморшками. — Може, ти мені допоможеш? — І, не чекаючи Вітаної відповіді, запитав:

— Із старих чи нових?

— З нових. — Її очі промовляли: “Ти хитрий”.

— Машина чи істота?

— Істота.

“Я не помилився”, — думав Валерій Павлович, згадуючи ляльку—сигома, новинку празької фабрики. Лялька вміла ходити, вимовляла кілька слів, співала.

“Вона дивитиметься па ляльку і згадуватиме мене”.

Він запитав:

— Ця істота схожа на мене?

— Трішечки, — мовила дівчинка.

— Тоді… Це лялька—сигом, — сказав він поволі, ніби роздумуючи.

— От і не вгадали!

Віта розкрила коробку. Там лежали дві чеські ляльки — тато Шпейбл і Гурвінек.

— Але ж ти сказала, що іграшка з нових моделей.

— Я сказала правду: тато Шпейбл грає, а Гурвінек танцює. Раніше таких не було.

Сигом і Віта попрощалися з Головним конструктором, вийшли з його кабінету. Вже біля виходу сигом запитав Віту:

— А ти не хочеш ще й ту ляльку, яку я назвав?

Дівчинка заперечливо похитала головою.

— Ти не згадуватимеш мене?

— А до чого ж тут лялька?

— Вона схожа на мене.

— Ні, — сказала дівчинка. — Лялька — це лялька. А ви — це ви.

Підстрибуючи вона побігла до дверей.

— Не так швидко, Гвинтику, впадеш!

Дівчинка завмерла, прихилилася до дверей. Вона не наважувалася обернутися, глянути на сигома. Він сказав “Гвинтик”. Але ж так називала її тільки одна людина — тато. Що ж це таке?

Сигом підійшов до Віти, поклав руку на плече, пригорнув до себе. Так, обнявшись, вони вийшли на вулицю — гігант з масивними плечима і дівчинка—пушинка. Запитання роїлись у Вітиній голові, але дівчинка ні про що не питала.

Вони йшли старовинною набережною над Влтавою. Листя шаруділо під ногами, повітря було свіже й прохолодне.

Ось і Вацлавський майдан. Сигом розповідав дівчинці про короля Вацлава, але вона не слухала його, була в полоні своїх думок. Несподівано підвела голову і, дивлячись йому в очі, запитала:

— Коли у вас кінчається відпустка?