Нові пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович - Страница 27

— От би подивитися! — висловила загальне бажання Олеся.

— Багато стрічок не можна відновити, — пояснив я. — А “Веселі хлоп’ята” й “Два бійці” показують по телеку.

— Ми не про телек, а про насправді, — запхикала Олеся й хитро глянула на Кира.

— Я готовий, — вмить озвався Кир. — Гайнемо на годинку туди, га, письменнику?

Я задумався, пригадуючи дату. Усміхнувся: і він теж прийняв пароль мого дитинства — мовляв, свій, письменник. Я зірвався з місця, дошкандибав до бюро, набрав з керамічного тареля якнайбільше дрібняків давнього карбування. Махнув на все рукою: що буде, те й буде! Я і сам півжиття ладен віддати за неповторний момент. Сказав, коли ми вишикувалися звичним ланцюжком:

— 25 квітня 1946 року. Домниківська вулиця, будинок три.

Зімкнуті Кирові долоні пронизали стінну шафу, й ми опинилися біля моєї школи, на розі Домниківської вулиці. На мені були стара куртка й акуратно залатані штани.

…Сто років не бачив я свою школу, а вона й досі така сама — темноцегляна Бастілія наших знань серед моря невеликих будиночків. Щоранку крокували ми сюди з близьких і дальніх будинків, віддаючи перевагу над вулицями прохідним дворам, лазівкам, діркам у парканах чи й просто парканам. Мабуть, нас збирало разом нетерпляче бажання побачити одне одного, продовжувати вчорашні пригоди.

Я відразу ж збігав за Толяхою в сусідній будинок, привів його, познайомив із своїми, нічого не пояснюючи. Толя прихильно ставився до будь-яких нових людей, аби тільки вони поділяли наші інтереси. А наші інтереси тоді полягали у змістовному прогулі. Школа працювала й гуділа багатоголоссям, як бджолиний вулик, а ми, перебравши фільми й кінотеатри, прихопивши буханку чорного хліба, йшли у “Форум” на “Загибель “Титаника”. Йшли Великим кільцем, його Садово-Спаською частиною, де в липні сорок четвертого спостерігали ми “парад” розбитих і полонених у Білорусії фашистських вояк, йшли повз довгу й жовту стіну Спаських казарм, де колись, задовго до мого народження, сухарєвські букіністи й антиквари збували щонеділі свій рідкісний товар знайомим любителям книжок, ішли повз чавунну решітку Скліфосовського, де ми частенько билися із зайдами з Коптельського провулка, які чіплялися до наших дівчат. На Колгоспній плащі перейшли на другий бік кільця і невдовзі опинилися біля кінотеатру “Форум”.

Якщо говорити чесно, я любив більше “Колізей”, ніж добропристойний “Форум” на Садовому кільці. Кінотеатри були приблизно однакові щодо “випробувань душі”: і тут, і там продавали на вечірніх сеансах “газировку” та морозиво. І тут, і там треба було вистояти годину або дві в черзі за квитками. Або купити їх утридорога в баришників. Та ще пройти контролера, який наметаним оком зважував, чи є тобі шістнадцять, чи немає. І ми, проходячи повз контролера, спиналися навшпиньки.

Я любив “Колізей” тому, що там була картина на всю величезну стіну. Якщо поглянути на неї з балкона, то побачиш Чкалова. Він щойно повернувся з польоту, пригорнув до грудей маленького сина й дивиться на тебе: ну, мовляв, як? А ти й не знаєш, що сказати у відповідь. І ще — біля “Колізею” вправний дядько на очах у публіки вирізував ножицями контурні силуети з чорного паперу просто з твого обличчя і наклеював на білий аркуш.

Біля “Форуму” не вирізували.

Проте ми йдемо у “Форум” — у напівпорожній ранковий зал — на “Титаника”.

Дорогою ми з Толею переповідали нашим підопічним кінофільми, про які ті навіть не чули. Я, правду кажучи, забув у цей момент, хто такі мої друзі, й був збентежений тим, що найшлись “у наш час” люди, які не відали нічого про Тарзана. (З цим фільмом ми з Толяхою ознайомилися років через два.)

Я з азартом, на захоплення нашої компанії, переповів усі серії: як годованець мавп — стрункий, м’язистий юнак — літає на ліанах серед тропічного лісу, тікаючи від мисливської погоні; як викрадає він білу красуню і ховає її на пальмовому верховітті, як, потрапивши вже в Америку, кидається він із знаменитого Золотого моста в водяну безодню і не гине… А три друзі-льотчики з “Небесного тихоходу”! А героїчні матроси у фільмі “Ми з Кронштадта”!.. Всі ці герої — наші особисті друзі.

Толю теж здивувало цілковите невігластво трійці, але природна сором’язливість і делікатність не дозволяли йому запитати, з якої провінції вони з’явилися.

— А в нас самі “Анжеліки”, — зітхнула Олеся. Дорогою ми купили три м’ячики на резинці, й діти

спритно обмінювалися блискавичними ударами.

— Які “Анжеліки”? — стрепенувся було Толя і заспокоївся, почувши, що це такі собі, дріб’язкові фільми.

— А в тебе, письменнику, смішна зачіска, — не вгавала Олеся.

Я помацав голову. На скронях і потилиці пусто, а на маківці густий жмут волосся.

— Під “бокс”, — пояснив я.

— Чому під “бокс”?

— Усі так стрижуться. Не заважай. Уже прийшли.

І ось ми зручно вмощуємося в першому ряду великого залу й, відщипуючи по черзі від хлібини, дивимося “Бойовий збірник” № 8. Поява трьох бойових танкістів у кадрі викликає в нас захоплення. “Бойові кінозбірники” завжди показують перед кінокартинами. Ми з Толяхою радо впізнаємо артистів із популярних фільмів. Марк Бернес, Борис Андрєєв, Ваня Курський… І не скупимося на коментарі! Марк Бернес здорово співає, Борис Андрєєв і Петро Алейников до війни на екрані були трактористами. Чарівного, веселого Алейникова ніхто не зве Алейниковим, а тільки на ім’я кіногероя — Ванею Курським. За свого, “наського” Ваню Курського життя можна було віддати!.. І пісня, яку співає у цьому кінозбірнику Марк Бернес, прийшла до нас із довоєнного фільму. Там троє друзів заявили, що разом боронитимуть Батьківщину, якщо нападе ворог. І ось війна, і помчали на ворога танки. Три танкісти, три веселих друзі, екіпаж машини бойовий…

Закінчився кінозбірник, і замиготіли титри трофейного фільму “Загибель “Титаника”. Вирушає в останнє плавання корабель-гігант “Титаник”. Його населяють різні люди: в шикарному ресторані танцює, п’є шампанське, обмінюється компліментами добірне товариство; тулиться на нижній палубі біднота “перекотиполе”; працює команда на чолі із самовпевненим, честолюбним капітаном. І ніхто з пасажирів ще не знає, що боротися за життя їм доведеться однаково важко. А ми в залі знаємо про загибель “Титаника” й переживаємо за кожний нюанс у долі героїв картини. Ми вже не пам’ятаємо, що це кіно, кіношка, — хвилюємося, переживаємо як за живих людей…

Після “Форуму” ми під холодним вітром та дощем промчалися до “Аврори”, поринули в радісний, несподіваний, музичний світ “Цирку”. Ціле сузір’я талантів пройшло перед нами: Орлова, Столяров, Володін, Массальський, Коміссаров. Дітей вразили кадри довоєнної Москви, незвичайний оптимізм тих років. А мене охопила смутна задумливість.

Звичайно, ранкові кіносеанси замість нудних уроків — це справжня воля, розкутість духу й тіла, політ фантазії, мрії. Я переживав усі почуття далекої юності в затишному крихітному залі “Аврори”.

Були в мене в ті роки й вечірні сеанси, на які більше не вдасться потрапити, була й дівчина моєї мрії.

Ми зустрічалися з Лідою у сквері, брели під ліхтарями до “Перекопу” й, не звертаючи уваги на афішу, йшли вкотре дивитися “Долю солдата в Америці”

Та спочатку треба було вистояти довжелезну чергу в касу, а потім, випивши в буфеті склянку дешевої, без сиропу газованої води, що аж шибала в ніс, добратися до своїх місць. Тут ми завмирали, щільно притиснувшись плечем до плеча. Перешіптувалися, тихо посміювалися…

Коли через багато років я побачив пізно увечері біля стенда з газетою вродливу маленьку жінку в зеленому костюмі, я враз упізнав Ліду, але на всякий випадок запитав: “Це ти? Чи твоя молодша сестра із зав’язаним вухом, яка завжди траплялася на нашому шляху?” Ліда засміялася, сказала: “Це я. Давай пройдемося”. Ми повільно рушили по Грохольському повз “Перекоп”, однак не завітали до нього. Я провів Ліду: вона, як і раніше, жила із сестрою в одній кімнаті довоєнного “шикарного” будинку з ліфтом.

…Ідуть заключні кадри “Цирку”. Герої в колоні демонстрантів на довоєнній Красній площі. Злітають у небо кулі, й від цієї дріб’язкової деталі вихоплюється з горла нервовий кашель.