Нові пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович - Страница 10

— Здорово ти це придумав! — усміхнувся Ростик і підмахнув наказ. — Після чаю — всі на тренування!

Лікар ще раз оглянув дітей. І не знайшов у них нічого, крім засмаги, здоров’я і пустотливої таємничості в очах.

— Здрастуйте, Карантине Карантиновичу, — привітав його якийсь насмішник із старшого загону.

— Почергуєш на кухні чи зробити укол? — запитав лікар, оглядаючи здорованя.

— Авжеж, укол… — радісно реагував здоровань.

— Іди забий гол! — усміхнувся лікар.

Елечка вислизнула з палати на світанку.

Її хвилювало таємниче народження ранку…

Сонце ще не встало, та Еля відчувала за далеким пагорбом горизонту його струмливі ласкаві промені. Трава й листя умилися росою, скидаючи темні барви ночі, наливаючись смарагдовим зеленим кольором. Дівчинка чула, як вовтузяться у гніздах птахи, як сопуть під ялинками їжаки, як хтось шкребеться під землею. Десятки живих сердець билися навколо, й кожне озивалося в Електроничці радістю нового життя. Та не було поки що сигналу співати, стрибати, бігати, літати — словом, не було ще загального пробудження природи.

Елечка мала надзвичайну чутливість. Вона аналізувала фотонний склад різних ділянок неба. Розшифровувала перші скрики птахів. Бачила наскрізь складні біомеханізми бджіл, мух, бабок, мурах та іншої дрібноти. Прогнозувала погоду на кожну найближчу годину. Проте всі ці гострі відчуття не складались у Елечки в загальну картину літнього ранку, й вона почувала себе розгубленою.

“В чому річ? — питала вона себе. — Я бачу, як дихає дерево, як росте трава, як рожевіє потроху висока хмара… Але я лише фіксую їхній стан, не розуміючи, чим ранок кращий за ніч. Я така ж бадьора, як і завжди, й вранішня свіжість для мене лише цифри температури, вологості й тиску. Що ж нового в новому ранку?”

Почуття розгубленості не минало.

“А може, я просто нежива?”

Від цієї думки її охопив електричний дрож. Еля більше не хотіла залишатися в самотині. Вона встромила два пальці в рот і хвацько, по-розбійницькому, свиснула.

Тієї ж миті розчинилися двері блакитного котеджу, й на веранду вибігла чудова Елечкина п’ятірка: Майя, Кукушкіна, Світлана, Оленка й Бублик.

— Ти кликала нас? — випалили дівчатка, протираючи спросоння очі.

— На старт! — скомандувала Елечка, й дівчатка зіскочили з веранди, стали поруч з ватажком. — Бігом марш!

І от вони біжать за Елечкою по мокрій галявині, продираються крізь ліщину, що обдає водяними градинами, мчать по росистій м’якій луці. Видираються по косогору й стикаються віч-на-віч з вогненним ядром сонця.

Затихли зойки, захоплені вигуки й вереск. Дівчатка несміливо взялися за руки, закружляли на зеленому пагорку. Здалека вони видавалися рожевими птахами, готовими от-от злетіти. Звідси, з вершини пагорба, Елечка бачила зовсім інший, ніж раніше, світ. Світ барвистий, яскравий, що мінявся у сонячних променях. І вона разом з подругами була частиною безмежної розмаїтої природи.

— Ми, дівчатка, — неголосно сказала Еля.

Й інші повторили за нею магічні слова, присіли навпочіпки кружком, зашепотіли щось, низько схиливши патлаті мокрі голови.

Якби хлопчаки почули, що бурмочуть дівчатка, вони б дуже здивувалися таким дивним словам:

— Я ніколи не закохаюся в Сергія Сироїжкіна, — пошепки почала Електроничка.

І подруги, завмираючи від страху, незбагненного хвилювання і всієї таємничості ритуалу, тихенько дружно підхопили:

— Ні-ко-ли!

— Я ніколи не закохаюся в Макара Гусєва.

— Ні-ко-ли!

— Я ніколи не закохаюсь у Вітьку Смирнова.

— Ні-ко-ли!

— Я ніколи не закохаюсь у Професора… тобто Вовку Королькова.

— Ні-ко-ли!

— Я ніколи не закохаюсь у Чижикова-Рижикова.

— Ні Чижикова! Ні Рижикова! Ні-ко-ли!

Якби хлопчаки дізналися, що сама верховода дівчачої компанії не розуміє до кінця значення тих слів, які вона промовляє, не знає, як бережно поводяться люди з важливими в житті поняттями, — коротше, не розуміє, що говорить, хлопчаки не образилися б на неї.

Але тут, на галявині, зібралися не просто балакухи, тут була бойова спортивна команда. Капітаном її одностайно обрали Електроничку. Коли це сталося, Елечка на секунду задумалась, запитала:

— А чому саме я?

Їй відповіли:

— Ти найспортивніша…

— Ти — Елечка…

— …Знаєш усі правила.

— І навчиш нас…

Усе це допомогло Елечці розв’язати складну задачу — як їй бути: командувати чи не командувати людьми?

— Я згодна, — сказала вона. — Але я, як і досі, вчитимусь у вас.

І тоді Майка, яка висунула Електроничку в капітани, висловила абсолютно незрозумілу для подруги, не передбачену договором формулу:

— Я ніколи не закохаюся в Електроника!

Команда розгубилася, потім опам’яталась, уп’ялила очі в капітана.

Електроничка підвелась, і всі побачили в ній справжнього капітана.

— Ні-ко-ли! — викарбувала капітан дівчаток. І сформулювала своє рішення: — Хай хлопчаки закохуються скільки завгодно в нас, коли ми виграємо гру…

Якби хлопчаки чули все це…

Вони б зрозуміли, що дівчатка своїм звичаєм затіяли з ними гру. І гру, певна річ, не в абстрактні поняття, не в символи, навіть не в особисті переживання. А гру, в яку з дитинства закохане все людство, — у ВО-ЛЕЙ-БОЛ.

Ні для кого в таборі не було секретом, що дівчатка вирішили побити хлопчаків. Побити, звичайно, не в буквальному значенні слова. Всі розуміли, що йдеться про чесний поєдинок між п’ятіркою Електронички й п’ятіркою Електроника.

Істина була зовсім поряд — на спортивному майданчику. Досить було тільки подивитися, як тренуються тут дві славнозвісні команди на чолі із своїми капітанами — Електроником та Електроничкою…

Для гравців і болільників час між тихою годиною і вечерею найприємніший, найазартніший. Сонце, не таке спекотне, як удень, лагідно пригріває спортмістечко, оточене високими соснами. Спортсмени в нарядній формі, пританцьовуючи, вибігають на майданчики; здається, що вони зібралися на прогулянку; ніхто не думає, що за хвилину білі труси будуть у плямах від піску й товченої цегли. Свисток судді — і м’язи наливаються силою, все на волейбольному полі починає рухатися. Чути лише гучні виляски по м’ячу.

Найзапекліші поєдинки інших табірних команд схожі на класичний балет порівняно з розминкою команди Елека. Ось її склад: Електроник, Сироїжкін, Корольков, Гусєв, Смирнов і Чижиков-Рижиков. Біля цих тигрів — за своєю страхітливою силою, левів — за швидкістю і стрибучістю, леопардів — за граціозністю і підступністю завжди уповільнював крок Ростик. Кинувши допитливий погляд на вихованців, Ростик звичайно виголошував знамениту заповідь засновника олімпійського руху барона П’ера де Кубертена: “О спорт, ти — мир!”

Коло дівчаток фізкерівник табору промовляв іншу істину великого олімпійця: “Головне не перемога, а участь”. Коли ж Електроничка била по м’ячу, він на мить завмирав і стежив за м’ячем одним оком: чи не лопнув… Ростик знав, що авторитет Елечки на спортмайданчику був настільки великий, що дівчатка вирішили створити почесний клуб “Електроничка”. До клубу приймали тих, хто найбільше набрав очок. До клубу ввійшли: Майя, Зоя (Кукушкіна), Бублик, Оленка і Світлана.

Електроничка оголосила своїм, що вони будуть “королевами повітря”. Спочатку пропозиція обрадувала дівчаток своєю гаданою легкістю: хто не грав у дитинстві у дворі, на дачі, в піонертаборі у волейбол! Ну, потренуються як слід — стануть і королевами. Але волейбол, виявилося, вимагав суворої спортивної дисципліни, точніше, самодисципліни для кожного.

Найвищих на зріст — Майю і Зою — призначили в нападаючі. Нападаючі, як відомо, повинні вміти високо стрибати, бити згори вниз по м’ячу й не втрачати ні на хвилину самовладання. Крім зарядки, майбутні бомбардири тренувалися у стрибках у довжину й висоту, бігу з бар’єрами, настільному тенісі, метанні молота й гранати. На гілках дерев навколо будинку дівчатка почіпляли різнокольорові ганчірки. Коли Майка підскакувала з розбігу, вона чомусь зітхала і з поважним обличчям била долонею по ганчірці; удар у неї виходив прямий, короткий і сильний. Кукушкіна, підскакуючи, повискувала, крутила головою і завдавала навскісних, підступних ударів. її вереск діяв на нерви суперників. Бублик і Оленка — ті самі дівчатка з одного будинку, яких колись познайомив заочно Електроник, — не могли ні хвилини прожити одна без одної. Були вони обидві міцні, кругленькі й страшенно сміливі. На м’яч кидалися завзято, інколи навіть наосліп, причому обидві разом. Природжені захисники! Бублики!