Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович - Страница 43


43
Изменить размер шрифта:

Звірі мов сказилися. Слони з бойовим трубним крик молотили хоботом по кабінах. Ревіли, стрясаючи повітря леви. Носорог, перетворившись на живий таран, одним ударом розніс борт всюдихода. І ще Пенн помітив у сірій імлі зовсім незбагненну істоту: вона ковзнула вниз на довгих крилах, що блиснули у світлі фар, і зникла на тлі чорної землі. Пенн увімкнув сирену тривоги. Машини зупинились. З фургона висипали сонні стрільці.

Блиснули спалахи пострілів. Але кулі спізнилися. Леви страуси, зебри, носороги, жирафи тікали, їх підганяли протяжні, безугавні звуки тривоги. Бистрим мисливським оком Пенн устиг помітити, що на платформі після перших ударів слонів відкинулися борти, й гіганти зійшли на землю.

— Двоє в “жабу”, — командував Пенн у мікрофон. — Решті охороняти машини. Ввімкнути всі прожектори!

Сам Пенн кинувся за втікачами до річки, розвинувши граничну швидкість. За ним, легко зіскочивши з платформи, жваво відштовхуючись від кам’янистого грунту, стрибала машина-жаба з двома стрільцями.

— Наш друг змія! — хрипло сказав Електроник.

Сергій розгублено перепитав:

— Змія? Яка змія?

— Наш друг змія допомогла Рессі визначити в тумані шосе. Його антени, чутливі, як особливі точки на голові змії, вловили слабке тепло…

За тисячі кілометрів від африканської пустелі, в школі юних кібернетиків, у звичайному кабінеті математики Електроник чуйно прислухувався до далекого Рессі. Для Сергія він повторяв усе вголос, а для себе писав на дошці Сироїжкін поступово дізнавався, як просторував Рессі над нічною пустелею. Нарешті він почав розуміти, що означає таємниче “І так далі” в імені їхнього кудлатого друга!

— Наш друг кішка, — скрипуче промовив Електроник, стукаючи крейдою по дошці, і пояснив: — У темряві в Рессі стопроцентний зір, як у кішки. А по очах кішки можна навіть визначити точний час: опівночі вони ідеально круглі й світяься.

Очі Рессі, вірніше, його багатозорість особливо дивували Сергійка. Якщо черепаха дивиться ніби крізь зелені окуляри; собака, корова, кінь не розрізняють жодних кольорів; орел, страус, восьминіг бачать, як людина; бабка поділяє світ на блакитний верх і строкатий низ, а бджола ясно розрізняє невидиму частину райдуги, то Рессі дивився на навколишній світ так, як йому було зручно. Він міг перетворити його в чорно-білий і в звичайний кольоровий, міг сполучати жовто-зелено-оранжеві барви й розрізняти недоступні людині тони. Міг, якби дуже захотів, побачити світ навколо себе таким, що переливається найтоншими відтінками, повільно тече, мов кольорова річка, мов нескінченна мелодія барв, таким розмаїто-яскравим, що в звичайної людини, коли б вона була на його місці, запаморочилася б голова. Рессі міг побачити всі багатства сонячного світу тут, на Землі, а не на Юпітері, який вражає уяву.

Коли Рессі ширяв над колоною, стежачи двома очима за всюдиходами і третім, невидимим “оком рака”, — за повітряною машиною командира, Електроник затих, вирішуючи разом з далеким розвідником складну задачу. Та ось Рессі вигукнув заклик, що пробудив полонених, і Електроник підскочив на місці, а потім сказав:

— Це щось нове, треба запам’ятати. На перший погляд — крик надзвичайної небезпеки, складений із сигналів різних тварин. Точніше проаналізую пізніше. — І він усміхнувся.

— Не вчасно посміхаєшся! Що там сталося? — Сергій нетерпляче сіпав друга за рукав.

— Тварини біжать до річки. Я усміхаюсь через незвичну інформацію.

— Хотів би я бачити це! А де Рессі? Що трапилося з ним?

— Рессі веде їх за собою.

— А що зараз? А сонні стрільці? Ну, відповідай же, відповідай!

— Коли якось сороконіжку, — спокійно відповів Електроник, — запитали, як їй удається пересувати всі сорок ніг, вона відразу ж розучилася ходити. Не заважай мені, будь ласка. Я все скажу, що зумію дізнатися. Зв’язок діє чудово. Спокій і аналіз… І не відволікай, будь ласка, Рессі зайвими словами. Адже він тебе теж чує…

Яскраве африканське сонце освітило річкові зарості. Птахи, ящірки, змії, крокодили, комахи, жаби, черепахи — все відразу пробудилося; настала звична пора полювання, пісень, ігор.

І ніби невидима рука відслонила раптом дрібно сплетену завісу мошви; змовкли непомітні в тумані птахи. Річкові мешканці зачаїлись і наче зникли. В клуби туману, в прохолодні води річки, важко гупаючи ногами, спускалося зі схилу грізне стадо. Поряд Із ебрами й антилопами стрибали леви; жирафи поспішали за страусами; слони й носороги, з тріском ламаючи бамбук, пробиралися до протилежного берега. Там захисна стіна чагарника, виті ліанами дерева.

Над утікачами, вигукуючи заклики, ширяв крилато-кудлатий розвідник. Дивні “роги” на голові, які бачив здалеку командир Пенн, — то ніякі не роги, а висувні антени очей, як у деяких мух. Рессі пильно спостерігає за переслідувачами: у верхніх клітинах сітківки його очей повільно пересувається повітряна машина, стрибаюча “жаба” — в нижніх, і Рессі точно визначає відстань до зелених пагорбів і швидкість переслідувачів. Бранці встигнуть. Встигнуть утекти до пострілу.

Пенн розумів, що звірі зникнуть в колючих заростях. Але його хвилювали не “мисливські трофеї” — він був певен, що стрільці вислідять колишніх полонених, — Пенн з холодною лютістю стежив за багатокрилим літуном, який забрав його здобич. Хто це був, Пенн не знав, однак інтуїція підказувала мисливцеві, що перед ним зараз небезпечний противник.

А той неначе дратував стрільця: завис на сріблястих крилах над бамбуком, ніби знав, що людина приземлить свій аеромобіль.

Машина командира в заростях була не потрібною. Пенн, вибравшись із кабіни, почекав, поки схилом пагорба видереться “жаба”. В “жабі”, що підоспіла, були один стрілець та зброєносець командира — Зузу, який тримав напоготові дві електронні рушниці.

— Зі мною поїде Зузу, — сказав Пенн стрільцеві. — Вибач, хлопче, треба наздогнати он ту штуковину.

У колючих заростях машина-жаба незамінна, хоч, певна річ, не така комфортабельна, як аеромобіль. Пенн-довгов’яз, надівши на голову шолом, утиснувся на водієве місце, так що його коліна опинились біля підборіддя, звично намацав підошвою армійського черевика педалі, натиснув на кнопки керування. Машина, відштовхнувшись чотирма лапами, гігантським стрибком здійнялася над кущами й з тріском приземлилась в сухому бамбуці.

Мабуть, стрибки “жаби” можна порівняти із спуском гірського лижника з небезпечного схилу: підступні горби і ями можуть раптово підкинути в повітря, звалити на бік, розбити об дерево, що трапляється на шляху. Тут вся увага — трасі, блискавичному вибору площадки для наступного стрибка, ну й, звісно, меті погоні. Водій “жаби” має бути досвідченим, холоднокровним переслідувачем.

Рессі на своїх крилах теж лавірував. Пересуваючись ривками, він облітав дерева, ковзав поміж кущами. А головне, що дратувало переслідувача, — кудлатий літун угадував, куди саме стрибне “жаба”, й ухилявся майже з-під самого носа машини. Пенн здіймав на ходу рушницю, яку простягав йому зброєносець, але щоразу спізнювався на якусь мить: Рессі не давав йому прицілитися.

Піт котився з-під шолома, на сорочці проступила сіль. Мисливець, зціпивши зуби, кидав “жабу” вперед. Він бачив, що багатокрилий швидше, ніж будь-який звір, реагує на різні ситуації, але не відступав.

Раптом “жаба” застряла. Пенн натискував на кнопки — марно: болото. Він вискочив з машини й, провалившись по коліна в трясовину, випалив з обох стволів у небо, де востаннє майнула тінь, — просто так, щоб розрядити свою лють. Як це він не помітив і втрапив прямо в болото! Мисливець махнув зброєносцеві: треба повертатися пішки, удвох “жабу” не витягти…

Вони пробиралися крізь зарості, шукали стежку. Весь світ навколо мисливця та його слідопита був колючим: гострі, як рибальські гачки, зігнуті колючки дряпали шкіру, шматували одяг. А згори жалило сонце. Пенн був незадоволений собою: він стріляв, хоч ціль уже щезла, — що може подумати про нього чорний зброєносець?.. Але Зузу, здавалося, забув ганебну для мисливця пригоду: мовчазно ковзаючи серед кущів, він виводив супутника із заростей.