Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович - Страница 41

— Усі дані є в машині, — спокійно мовив далі Електроник. — Я можу запам’ятати останні повідомлення. Ох, Електронику, — похитав головою професор, — важкі загадуєш ти мені задачі… Що скаже на все це господар машини?

Він у ліфті. Він поки мовчить. — Електроник слухав і доповідав.

— У твоєму останньому повідомленні є певна логіка…

Громов не закінчив фразу, бо Електроник, сприйнявши професорові слова за схвалення, скомандував:

— Уперед, Рессі!

Рессі стрибнув до декоративної стінки, де в суцільному клубку переплелися тисячі диких істот, відхилив килим, що висів на кільцях. Панель, схожа на двері ліфта, легко піддалась, відкрила вхід до машинного залу.

Електроник, сівши біля пульта машини, читав на екрані мигтючі цифри. Їх було багато — нескінченні колонки цифр, які Електроник миттю запам’ятовував.

Професор мовчки виміряв кроками довгу машину. Ця машина, що підпирала стіни залізними боками, була величезна. Електроник, поглинаючи цифри, скоро дійшов висновку, що йому треба сидіти тут кілька діб.

І Електроник наважився на подвиг, якщо можна назвати подвигом єдине правильне рішення маленької моделі, що мала підкорити собі велику мудру машину. Він вийняв з кругівської машини кілька блоків, переставив деталі, потім дістав з кишені коробочку транзистора й, заховавши її в один з блоків, акуратно поставив усе на місце.

Електроник підключився до машини фон Круга. Тепер він міг не дивитися на екран: він чув усі сигнали машини. По радіо, на будь-якій відстані.

— Я всього цього не запам’ятаю, — скрипуче сказав Електроник. — Мільйони цифр! Надто велика кількість інформації…

Професор поклав руку на його плече.

— Відключись, — порадив він. — Звикати треба поступово.

Учитель оцінив подвиг учня. З цієї хвилини вони знатимуть усі дії фон Круга та його експедиції. Захований у машині передавач настроєний на хвилю Електроника.

— Час повертатися додому. На сьогодні досить вражень, — сказав Гель Іванович, і обличчя його стало смутним. — Час і попрощатися з Рессі.

— Чому? — вигукнули хлопчаки. — Чому попрощатися?

— А чи здатний Рессі за вісімдесять годин подолати понад тисячу кілометрів? — замість відповіді спитав Громов Електроника.

— Здатний.

— Передаси йому дорогою оце завдання. — Професор простягнув учневі папірець.

Електроник пробіг очима формули.

— Він виконає!

— Але чому Рессі не летить з нами додому? — поцікавився Сироїжкін, нічого не розуміючи.

— Сонні стрільці! — коротко пояснив Громов і здивовано глянув на Сироїжкіна. — Стоп! Ти подав ідею! Справді, чому б Рессі теж не полетіти? Навіщо марно витрачати йому енергію! Центральна Африка — це не близько.

Громов та його супутники вийшли з особняка. Таксі рушило в аеропорт. На задньому сидінні поміж двох хлопчаків примостився кудлатий пес. Одним вухом Рессі слухав формули, другим — скупі чоловічі слова про свою силу й спритність. І ще він слухав, напевно, тихі слова професора Громова:

— “І так далі…” Вдало придумано. Ніколи не знаєш, яке випробування чекає попереду. І ось — серйозний іспит. Настав час проявити йому своє “І так далі”…

…Перед відльотом професор Громов подзвонив з аеропорту секретареві фон Круга:

— Вибачте, будь ласка Я забув сказати вам, коли прощався, що пан фон Круг, проводжаючи нас, застряв у ліфті між першим і другим поверхами…

Чорний тер’єр залишився в групі пасажирів, котрі чекали літака в Африку.

…Є два світи, там живуть люди, які називають себе глибинииками. Глибинники рідко бувають у звичних нам містах, а приїхавши, тужать за своєю дивною сферою глибин, де все зігнуто-криве, легко-невагоме, незвичайно тихе.

Перший світ — Космос. Другий — Океан.

Космічна й підводна ери в історії людства почались майже одночасно: після польоту навколо Землі Юрія Гагаріна й спуску в океан Жака Пікара й Дена Уолша. Розвідка Світового океану й планет Сонячної системи привабила людей особливої сили волі й міцності духу — фахівців, які вміли працювати в незвичному й ворожому для людини середовищі. Величезна маса води й бездонна порожнеча космосу — такі різні на перший погляд умови зближали жителів двох світів. Космічні станції і ракети, підводні будинки й кораблі багато в чому були схожі; глибинники так само потребували кисню й прісної води, почували себе відірваними від звичної, твердої землі. Два світи досліджували невідоме, змагалися, жартували один з одного й разом посміювались над тими диваками-землянами, які з року в рік живуть під одним дахом, ходять звичною дорогою на роботу й не збираються пірнути в океанські глибини чи пробігти по пісках Марса.

Космос і Океан підтримували постійний зв’язок. У короткі перерви між робочими розмовами диспетчери обговорювали новини далекої Землі. Двоє з них — Астронавт і командор — були знайомі давно й не пропускали нагоди обмінятися поглядами з різних, так би мовити, “полюсів”.

— Алло, Астронавте, як тобі сподобалася ідея “механічних звірів” у “Тваринному світі”? Ти бачив, сподіваюся, передачу з Теймера? Прийом.

— Бачив, Командоре. Нудне видовище. У мене таких “механічних звірів” повні екрани. І вся ця електроніка — супутники, станції тощо — летить по заданих орбітах. Прийом.

Чогось ти сьогодні не в настрої, Астронавте. Пустота діє тобі на нерви… Я розумію, тобі, зоряному пустельникові, нема чого дивитися на жирафу: тобі, щоб пригадати будь-яку тварину, досить інформації про її параметри. Але твоїй доньці, Асте, коли вона підросте, треба побачити жирафу з ногами й довгою шиєю. Інакше вона не повірить, що є такий звір. Ну як, Асте? Прийом.

— Зрозумів тебе, Командоре. Я фахівець з небесної механіки й нічого не знаю про те, як вирощувати жирафу. Скажи мені краще, що ти бачиш у своїх ілюмінаторах? Прийом.

— У ближньому — сірий намул. У дальньому — тепер я розумію, хто скаламутив воду, — зграя риб активно працює хвостами. От і все, Асте. Прийом.

— Після твоїх слів мій сірий Місяць позеленів від заздрості. Живі риби!.. А в мене саме каміння. На твоєму місці, Командоре, я кинув би роботу й поплив полювати. До речі, ти знаєш, що найбільше задоволення — полювати з собакою? Прийом.

— Ліс на світанку. Легкий туман поміж деревами. Й поперед тебе, зрідка зупиняючись, нюхаючи повітря, біжить собака. Прийом.

— Жене на тебе, все ближче й ближче, от-от вискочить з кущів очманілий заєць… Годі, Командоре! Як ти чув, услід за тиграми й жирафами підуть механічні зайці. Хіба цікаво полювати на такого зайця? Забудьмо всі ці дурниці. Прийом.

Твоя правда, Асте. Таке життя не для пас. Приїжджай у відпустку до мене. Я нагледів одну ущелину, де ховається хитрющий спрут. Поставимо на зеленому схилі намет. Зарядка, сніданок, потім прогулянка на дсльфіпі, екскурсія на затонулі кораблі, після обіду — відпочинок у теплій течії. А коли все набридне, вистежимо й піймаємо спрута для наших дітлахів. Як тобі це подобається, Астронавте? Прийом.

— Чудово, Командоре! Тільки, мабуть, не скоро мені вдасться до тебе визнатися. В найближчу відпустку домовився з приятелем зійти на найвищу гору Місяця. Я розповім тобі, як усе буде. Отож вибач, і спасибі… До зустрічі! Мене викликає Юпітер. Відбій!

…У місячному світлі повзе пустелею караван машин. Крокуючі, як у місяцехода, колеса, що безперешкодно проходять через піски, приминали червонувату землю Африки. Вдень, при яскравих сонячних променях, це одноманітно пласка, похмура рівнина, де трапляються іноді низькі колючі чагарники та брудні ями. Вночі місяць змінював пустелю: вилискували вершини піщаних пагорбів, простягалась попереду колони сріблиста доріжка, — нічна пустеля скидалася на притихле морс. Лагідна, безвітряна місячна ніч — нагорода після розпеченого дня, коли навіть павіана може вразити сонячний удар, після гарячого вітру, який сушить шкіру, й оманливих міражів води. Вночі над африканською пустелею висять близькі, майже ручні зорі.