Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович - Страница 37

— Радий бачити дружну компанію.

Професор Громов задоволено спостерігав гру хлопців і собаки. “Всі ми однакові в дитинстві, — подумав Громов, — любимо бігати, вовтузитися, стрибати, верещати. Оленята стрибають по галяві, білки плигають з дерева на дерево, видри ковзають на лапах по першій кризі, навіть тупі качки, завмерши, плинуть разом з бурхливою течією — це особлива радість руху, швидкості, насолоди світом. Ось кружляють двоє поміж колонами, гавкає собака — і їм добре”.

Але урок є урок, час великої електронної машини розписаний по годинах, і Громов змушений гукнути друзів.

— Дивуюсь, як тільки Рессі вас розрізняє, — жартівливо каже професор. — От що може натворити випадкова фотографія в журналі. Не встигли ми зробити за цією фотографією Електроника, як одразу ж з’явився оригінал і все на світі заплутав… Вибачаюсь, минуле не ворушитиму, можеш не хмуритися, дорогий програмісте. До речі, Електронику, зваж, що ти єдиний електронний хлопчик, здатний сміятися. Жодна в світі машина ще не наділена емоціями. Вчені не знають, до чого це призведе. Можна сказати, Електронику, ти перший дослідний зразок, і ми з Сергієм відповідаємо за всі наслідки. Прошу тебе якомога критичніше ставитися до себе…

Гель Іванович Громов привів друзів у машинний зал, посадив на пружні стільці перед різнокольоровими кнопками пульта.

Рессі, скоряючись знакові, ліг на підлогу.

— Командуй, — сказав професор, подаючи Електроникові списаний аркуш. — Ось умови задачі. — Сам він лишився стояти за спиною Сироїжкіна. — Зараз, Сергію, почнеться, гра в погоню: переслідувач і переслідуваний. Дуже запальна, з різними хитрощами, але, певна річ, математична гра. Я спробую дещо тобі пояснити, якщо збагну сам.

Електроник заклацав кнопками, вводячи умови в машину, й водночас задзижчав якимсь чудним, комариним писком. Громов кивнув на Рессі, й Сергій здогадався, що Електроник, не гаючи часу, дуже швидко читає задачу механічному собаці.

Вони добре розуміли один одного — конструктор і його витвір. Електроник міг давати команди Рессі словами, цифрами чи формулами на повний голос, пошепки й навіть мовчки, подумки: їхні мініатюрні передавачі працювали на одній хвилі. Звичайно, це не означало, що Рессі розумів усі слова людської мови й що він міг одного чудового ранку заговорити… про гарну погоду, — якби було так, Рессі, певно, звали б не Рессі, а інакше. Та коли Сергійко командував собаці: “Рессі, будь ласка, візьми на столі синій том творів Бурбакі й віднеси Електроникові, а мені принеси м’яч від пінг-понга”, — Рессі негайно виконував прохання, бо особливі механізми всередині нього перекладали звичайні слова на мову математичних символів і потім у сигнали, які миттю знаходили в схемах його пам’яті потрібну інформацію, — те, що люди називають словами “синій”, “візьми”, “м’яч”.

Транзистор, що його подарував Електроник, Сергій зашив у кишеню сорочки. Тепер у всьому світі лише дві людини могли командувати Рессі на відстані — Електроник та його друг.

Чесно кажучи, Сергій не вловив усіх тонкощів погоні, що відбувалася на маленькому екрані, хоч Гель Іванович докладно пояснював хід подій. Але головне було ясно: світла цятка — мисливець, за якого думала величезна розумна машина, а темна цятка в центрі — Рессі, який не хотів, щоб його піймали. Рессі був самий спокій, він ні разу не глянув на екран. Але його механізм напружено працював, розв’язуючи складну задачу; сигнали від Рессі йшли по тонкому проводу до машини й відбивалися на екрані. Дві цятки довго гасали всередині якогось циліндра, скрученого й зігнутого на зразок химерної мушлі равлика чи фантастичної зоряної спіралі, і цей закручений простір означав ліс, поле, морські глибини чи сам космос — все одно що, й жертва ніяк не піддавалась мисливцеві, весь час хитрувала, петляла, аби тільки не потрапити в небезпечну, покриту присмерковою тінню зону мисливця, де він міг її легко наздогнати.

Сироїжкін згадав, що так колись у поєдинку з громіздкою машиною навчався й Електроник. Професор Громов сидів за пультом і загадував учневі різні завдання; якщо Електроник помилявся, робив неправильний хід, професор натискував кнопку: стоп, помилка! Електроник умить запам’ятовував помилку й ніколи не повторював її… І ось тепер за пультом не Громов, а його колишній учень. І професор незворушно спостерігає не тільки за Електроником, а й за його новим винаходом.

— Чудовий результат, — сказав Громов, — хоч дві-три петлі в діях Рессі були зайвими. Я вважаю, Рессі запам’ятає їх і наступного разу буде розумнішим.

Сергій сидів навпочіпки і гладив переможця. “Цікаво, — думав Сироїжкін, — а в справжній погоні зуміє він утекти від переслідувача? Чи я бачив лише математичний жарт?”

— Учись, Рессі! — повчально звернувся Електроник до свого учня. — Ще кілька уроків, і ти здивуєш усіх спритністю і швидкістю.

— Рессі завоює світ! — спалахнув від раптового здогаду Сироїжкін.

— Світ дуже складний, — уточнив Електроник. — Але наш Рессі — гнучка система, він уміє орієнтуватися в мінливій обстановці.

— Ти говориш нудно. Рессі народжений для подвигів. Інакше навіщо його було винаходити?!

— Перевірка нових схем — хіба цього мало? Я от сам…

— Ти — інша річ…

Вони перейшли з машинного залу до кімнати лабораторії, бо час їхній вичерпався, і місце біля пульта зайняли працівники інституту. Громов не втручався в суперечку наших друзів, ходив з кутка в куток, повторяючи улюблені шекспірівські рядки: “Гораціо, на світі більше тайн, ніж вашій вченості хоч би приснилось…” Потім вони дивилися телевізор, і це теж був урок для Рессі. Зарубіжне телебачення транслювало відкриття зоопарку в далекому західноєвропейському місті Теймері. Телекамери, встановлені на вертольотах, показували дзеркала ставків із журавлями, качками, фламінго, гірських цапів, що завмерли на скелі, ділянку африканського степу, де бігали антилопи, мирне стадо оленів, які дрімали в зеленому гаю.

Диктор оголосив, що виступає власник найбільшого в Європі зоопарку “Тваринний світ” доктор Манфред фон Круг. Доктор стояв у групі парадно одягнених гостей та вельможних городян, тихим голосом промовляв у мікрофон:

— За останні сто років на Землі щезло понад сто видів цінних тварин. Люди вже ніколи не побачать швидкого індійського гепарда, з яким виходили на полювання магараджі. Не торкнуться довірливого лінивця, не почують співу морських сирен, які чарували супутників Одіссея. Сьогодні на планеті залишилося чотириста тигрів, сімсот леопардів, двісті кашмірських оленів, сто дванадцять африканських носорогів і шістдесят два індійських. Вони теж під загрозою вимирання — в останніх куточках збереженої природи, в заповідниках, в зоопарках, і наші нащадки, можливо, знатимуть тигра тільки з фотографій.

— Похмуру картину змалював фон Круг, — зазначив неголосно Гель Іванович. — Можна подумати, що він і справді турбується про майбутнє…

— А ви знаєте його? — запитав Сергійко.

— Зустрічались на засіданнях Міжнародної Ради охорони тварин…

— У наш час, — говорив далі фон Круг, зайнявши своїми темними окулярами майже весь екран, — у наші дні, коли весна приходить у місто без пташиного співу, без перших пролісків під деревами, міські діти підсвідомо тужать за природою. Вони хочуть бачити звірів, чути птахів! У цьому “Тваринному світі”, — доктор помахом руки вказав на мальовничі ворота зоопарку, — серед звичайних носорогів, гамадрилів, чапель є особливі тварини. Своєю поведінкою і своїм зовнішнім виглядом вони не відрізняються від живих співбратів. Наука зуміла продовжити їхнє життя на тривалий час, замінивши деякі органи й тканини надійними механізмами й матеріалами. І через десятиріччя наші внуки приходитимуть у “Тваринний світ”, кататимуться на спині верблюда, сміятимуться над витівками шимпанзе, малюватимуть тигра з натури.

— Ура! — закричав Сироїжкін. — Хай живуть вічні тигри!

І замовк, побачивши, що Громов хитає головою, а Електроник сидить нерухомо.

— Ми вказали можливий шлях збереження рідкісних тварин, і хай вирішують ті, хто охороняє й цінує природу, приймати його чи відхилити. Двері моїх лабораторій відчинені. Як і ворота у “Тваринний світ”.