Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович - Страница 15

— Ану зміїсь!

Поки він одривав змієві хвоста, Максим торкнувся до драбини, що стояла на землі й не падала.

— Як вона ловко перевертається! — із задоволенням сказав Максим.

— Дрібниці, — махнув рукою власник драбини. — Вилазиш нагору й перевертаєш.

Послухавшись, Максим став на нижній щабель і, втративши рівновагу, гепнувся разом з хисткою драбиною.

— Зрозуміло, — мовив Максим і зашкутильгав геть, потираючи коліно.

— Стривай! — почув він за спиною голос, схожий на зітхання. — Глянь, це зовсім просто.

Максим обернувся.

Драбина витяглася в повітрі, а незнайомий уже притупував ногою нагорі.

Аж тільки тепер Максим здогадався, хто цей хлопчина, який стояв на верхньому щаблі з розкинутими руками. Певна річ, ніякий він не космонавт, а справжнісінький циркач. Гімнаст або акробат, а може, навіть учень клоуна. Максим бачив таких сміливих хлопців на цирковій виставі. Вони й на руках ходять, і спритно видираються на гладеньку жердину, та ще й роблять який-небудь химерний перекид, що називається дуже весело: флік-фляк. Ну хто, як не артист — навіть коли він хлопчик, — мастить собі обличчя синьою фарбою! Хто, як не акробат, тренується вранці надворі, балансуючи на хисткій драбині!

Звичайно, усі ці фокуси з драбиною, що сама перевертається, — ніщо інше, як спритність і тренування.

— Як тебе звуть? — запитав згори акробат у хлопчика.

— Максим.

— Мак… сим… — повторив акробат. — Максим… Я зватиму тебе Максим. Не дивуйся, мені треба звикнути до твого імені… Я забув тобі сказати, Максиме, як треба злазити на мою драбину…

— Як?

— А ти допоможеш мені зміїти цього змія? “Чого він придурюється?! — обурився подумки Максим. — Начебто ніколи не бачив паперового змія!..” А вголос сказав:

— Гаразд, допоможу.

Циркач умить спустився вниз, зашепотів на вухо Максимові:

— Коли ставиш драбину, скажи тільки одне слово: “Р-раз!” — і вона не впаде. І потім так само: “Р-раз!” — і перевертай. Все!

Дарма, що Максимові сподобалося оте хвацьке “р-раз!”, він зареготав од щирого серця. Ну й жартун!

Акробат чомусь образився.

— Ти мені не віриш, — зітхнувши, мовив він.

— Вірю, — весело відповів Максим. — Раз! — і ґуля на лобі. Ти он шолома нап’яв і повітрям надувся, можеш собі падати скільки хочеш.

— Ти мені не віриш, Максиме. — Блакитнолиций дивився на Максима сумними очима, і Максим перестав посміхатися, вражений з того, як незвично звучало його ім’я. — Навіщо я пробивався крізь космос, шукав цю планету… цей двір… цього змія?.. Навіщо?.. — вів далі блакитнолиций. — Я так шукав тебе, Максиме…

Він сів прямо на землю у своєму прекрасному скафандрі й похилив голову, увінчану сріблястим шоломом, — сумний хлопчик з далекої зірки…

Максим подумав: “Якби я прилетів з іншої планети і раптом дуже засмутився, я також сів би прямо на землю й почав говорити таким ображеним голосом”.

— Ніхто, ніхто не хоче зі мною гратися… — бурмотів зоряний хлопчик. — Звичайно, це здається занадто простим: раз — і ти не падаєш… Але ж будь-яка гра починається, коли кажуть: “Раз, два, три!” Так заведено на всіх планетах, і на моїй теж. Дурнувата драбина, вона впала через те, що я забув сказати їй “Р-раз!”.

Максим підступив ближче.

— Я вірю тобі, -сказав він, а сам подумав, вдивляючись у блакитне обличчя: “Певно, він не жартує”. — Нумо лишень запускати змія або гратися в драбину — як ти хочеш. Але для змія потрібні міцні нитки.

Хлопчик підхопився.

— Нитки? Чудово! За хвилину будуть нитки. Фіть — і готово, я принесу їх. Чекай!

Він дістав з кишені синій камінь — надзвичайно блискучий кристал з багатьма гранями, що розсипали на всі боки сліпучі промені, наче то було кишенькове сонце. Сині кола закружляли Максимові в очах: усе навколо змінилося, затремтіло, поблакитніло.

— Ану відійди, Максиме! — пролунав гучний голос. Максим позадкував. — Так, трохи далі… Ще далі! А то фіть — і полетиш зі мною… Зараз тут буде космічна пустота, і я в неї ступлю. Р-раз! — і я вдома…

— Як тебе звуть? Як тебе звуть? — загукав Максим. Синій камінь не просто здивував його, він вірив кожному слову хлопчика і дуже шкодував, що так скоро розлучається з ним.

— Гум! — крикнув у відповідь зоряний хлопчик. — Я кажу “гум” — і ступаю в космос, як у відчинені двері. Я кажу “гам” — і я вже вдома…

І він підкинув кишенькове сонце над головою. Закрутилися спиці невидимого колеса, і маленька постать у скафандрі опинилася всередині прозорої кулі. Куля збільшувалася, переливалася всіма барвами, відбиваючи хистке кругле небо, незвично круглий двір, круглі вікна, круглі дахи, Максима, який застиг на місці, захоплений і переляканий.

Дз-ззз-знн-н-н!.. Куля лопнула, вибухнула з легкістю мильної бульбашки. Космічний мандрівник зник, немовби розтав у повітрі, і в глибокій тиші долинули до Максима останні його слова: “Мене… звуть… гм… гм…”

— Мене звуть Гум… гам… — тихо повторив Максим. — Гум… гам!.. — Йому подобалося це ім’я: Гум-гам — таємниче слово. Космічний грім у космічній порожнечі: Гум-гам!..

Максим гайнув туди, де щойно лопнула куля. Ніякої космічної діри, в яку увійшов хлопчик у скафандрі, не було й близько. Лежала на траві забута драбина та паперовий змій.

Максим узяв драбину, підняв її на витягнутих руках, прошепотів:

— Р-раз… — і опустив руки.

Йому здалося, що в цю мить двір відсунувся вдалину і в усьому світі лишилися тільки він та драбина.

Драбина не впала. Вона повисла в ранковому повітрі.

Тоді він ударив долонею по нижньому щаблю, і драбина безшумно перевернулася. Навіть підстрибнувши, Максим не міг дістати рукою до щабля. Яка ж бо слухняна драбина! Та на такій драбині не те що до даху — до Місяця легко добратися.

— Тепер ти будеш гратися? — пролунав у нього за спиною тихий голос.

— Гум-гам! — Максим підскочив від радості, побачивши знайоме обличчя. — Глянь, вона висить! — з гордістю показав він на драбину.

— Я ж казав: це дуже слухняна драбина, досить лише скомандувати. Ось нитки.

— Чого це ти вирядився, як на карнавал? — зауважив Максим, оглянувши космічного мандрівника.

Його новий приятель був одягнений зовсім інакше, ніж кілька хвилин тому: на ньому був костюм з візерунком із золотистих стріл. Щоправда, цей скафандр такий же тугий, як і попередній. Груди в зоряного гінця випиналися колесом. Можна було подумати, що це відомий мотогонщик у начищеному шоломі.

— Встиг переодягнутися, — недбало мовив Гум-гам. — У мене є шафа-одягальня. Автоматична. За одну секунду вдягає.

— Чудово! — видихнув Максим і ляснув долонею по пружному плечу. Долоня відскочила, як від м’яча.

— Можна обійтися й без скафандра, — вів далі космічний мандрівник. — Але в скафандрі почуваєшся безпечніше.

— Скажи, а хіба можна отак швидко пролетіти космос? І без ніякої ракети? Як це в тебе виходить? Ти сказав: космічна порожнеча. Я її не бачив. Була куля, і вона лопнула. Я нічого не збагнув.

Гум-гам щось пробурчав з-під шолома, зморщився і одразу став схожий на сердитого діда.

Хлопчик злякався: чи не скривдив він товариша?

— Не звертай уваги, — заспокоїв його Гум-гам. — Від запитань у мене завжди тріщить голова… Ти бачив, я беру камінь подорожувань і ступаю, наче до іншої кімнати. Р-раз! — і я на своїй планеті.

— Виходить, твоя планета зовсім близько?

— Не думаю, що близько. Вона десь там. — Гум-гам показав пальцем угору.

— А до Антарктиди з твоїм каменем можна потрапити? — схвильовано допитувався Максим.

— Куди тільки захочеш, на будь-яку зірку, — буркотливо відповів Гум-гам. Було помітно, що йому неприємно чути ці запитання.

— Антарктида — не зірка, — замислено сказав Максим. — Догадався! — вигукнув він, прояснівши. — Твій камінь пробиває відстані, розумієш? Наскрізь!.. Наприклад, піді мною живуть Сергійко й Мишко. Коли вони мені потрібні, я біжу коридором, спускаюся східцями, стукаю в двері. А я ж міг би за одну секунду провалитися до них крізь підлогу.