Сто років тому вперед - Булычев Кир - Страница 7

Герман хутко засунув руку в валізу, витяг звідти першу-ліпшу річ, і всі побачили, як вона на очах обернулася в тепле пальто.

— Я мав рацію, — озвався Вася. — Він їх усіх діставав звідси.

— Більше нічого не чіпати, — сказав Герман. — Усе-таки не наші речі.

Він кинув пальто назад у валізу, і воно досить швидко зібгалося до розмірів лялькового одягу.

— Дивіться, — вигукнула Аліса, — кишеня ворушиться!

Вона казала правду. Внутрішня кишеня валізи здригалася, наче в неї попали велика муха або жук і хотіли звільнитися.

Герман, щоб рука його не встигла зменшитися, відстебнув кишеню й швидко витягнув долоню назовні, зачекав, поки вона знову стане нормального розміру, і знову запустив руку в кишеню.

— Все правильно, — сказав він, ставлячи обережно на землю іграшкового чоловічка. — Ось і наш сусід. Тільки як це він примудрився залізти в валізу, цього мені не збагнути. Нехай сам розкаже.

Він іще не встиг докінчити фрази, як іграшковий чоловік почав рости, аж поки переріс Алісу і виявився найнормальнішим повним чоловіком середнього зросту, з вусами і в старомодних окулярах.

— Спасибі, — подякував чоловік. — Могло так статися, що я б тут помер із голоду. Ви до мене?

— Авжеж. — Герман так здивувався буденному запитанню, що сказав, як і збирався сказати, коли йшов до сусідового намету. — У нас до вас велике прохання. Ми, розумієте, з кіностудії “Мосфільм-три”, приїхали знімати натуру…

Тут Герман схаменувся, що говорить зовсім не те, і,перебивши самого себе, запитав:

— Як же ви там опинилися?

— А, ви про це? Якби я міг сам збагнути…

— Ви вмієте робити речі іграшковими? — спитала Аліса.

— Не зовсім так, дівчинко, не зовсім так. А ви сідайте, сідайте… Зрештою, нема на щр. Розумієте, в цій валізі наявне поле, яке змінює субатомну структуру матерії. Коротше, все, що потрапить у це поле, зменшується в двадцять разів. Приблизно в двадцять. Точніше — в дев’ятнадцять нуль сімдесят п’ять раза. Це дослідна установка, плід діяльності нашого інституту за останні вісім років. До речі, я не відрекомендувався. Професор Шеїн.

— І не треба буде машин і транспорту, — сказав Вася, котрий уже все збагнув. — Обладнання для цілого міста уміститься в одній ракеті!

— Цілком правильно, юначе, — підтвердив професор Шеїн. — І моя відпустка, яку я вирішив провести тут, у пустельному куточку на березі Чорного моря, є однією із завершальних стадій експерименту. І недалекий той день, коли ми кластимемо в таксі восьмиповерховий будинок і везтимемо його… Стривайте, а де мої роботи? Ви їх не бачили?

— Ні.

— Тоді я повинен розповісти вам дивовижну історію.

Професор Шеїн пригладив руді вуса, що стирчали вперед, чомусь знизив голос і вів далі:

— Я зібрався було вечеряти й сказав про це одному з двох роботів, котрих я взяв із собою. А робот відповів, що потрібні тарілки. Так-так, він сказав про тарілки. Тоді я підійшов до установки…

— До валізи? — перепитала Аліса.

— Так-так, до валізи-установки, і нагнувся. І мене хтось штовхнув іззаду. І до того сильно, що я впав у валізу. І хтось пригнув мені голову, тому я не міг випрямитися. Так-так. А потім уже було пізно. Я зменшився у дев’ятнадцять нуль сімдесят п’ять раза. І металева рука, так-так, металева рука швидко поклала мене в кишеню валізи й застебнула її. Я достеменно пам’ятаю, що це була саме металева рука із слідами іржі на ній.

— Робот? — запитала Аліса, завмираючи від жаху.

Такі історії вона читала тільки в фантастичних оповіданнях.

— Робот не може напасти на людину, — заперечив Герман.

— Це був робот, — сказав Шеїн.

— А не могло так статися, що у ваших роботах щось вийшло з ладу, поки вони були зменшені?

— Цього не може бути, — запевнив професор. — Адже раніше з ними нічого подібного не траплялося. І зі мною теж не траплялося. Яч ж на вас не кидаюсь.

— Ні, — згодився Герман.

— Це був чужий робот, — мовив професор переконано. — Мої роботи суцільнопластикові, а цей був металевий, із плямами іржі на руці.

Аліса мимоволі огледілася. Було так само тихо, так тихо, що чутно було, як у таборі кіношників гримлять посудом, готуючи вечерю, і несильні хвилі розбиваються об скелі, і чайки кигичуть і квилять над далеким острівцем, що затуляє бухту.

ПІРАТИ НА ЗАХОДІ

Герман дуже тверезий чоловік. Може, винувате в цьому його штучне серце. Він вірить тому, що бачить або може перевірити в довідковому телецентрі. У решті він має сумнів. Герман повірив у валізу-установку, але в чужого робота не повірив. Що робити чужому роботові в таборі професора Шеїна? І як може робот — чи то чужий, чи то свій — запихати живу людину у валізу? Та при цьому Герман — чоловік вихований, і за своє життя він перебачив безліч різних людей, навіть диваків, тому з професором він сперечатися не став, а уважно оглянув валізу — Аліса здогадалася, що він підозрює, чи не позавалювалися роботи у складки підбійки, — а потім попрохав Васю взяти з собою асистентів і пошукати в околицях, чи не пішли роботи й чи не заблукали в скелях.

Тим часом професор із допомогою Германа й Аліси зібрав усе своє добро, склав у дивовижну валізу, яка, виявляється, мала навіть наукову назву “ТЗМ-12”, що означало “Транспортний Засіб Майбутнього, дванадцята модель”, і переїхав жити до табору кіношників.

Вася повернувся через півгодини, нікого не знайшовши, але вживати ще якихось заходів було ніколи. Сонце скотилося до гір, і пора було знімати захід.

Професор запропонував кіношникам свої послуги, та виявилося, в його послугах не було потреби. Тоді він збільшив складаний стільчик і всівся читати. Дід-робот узяв палицю й вирушив до пагорба, схилом якого він мав брести важкою ходою, так вимагав кадр. Аліса спитала дозволу в Германа піти до моря й пошукати камінців і черепашок. Герман дозволив після того, як Аліса пообіцяла йому до самої води не підходити. Аліса взяла свою сумку й рушила в мандри.

Море надвечір стало зовсім рівним і маслянистим. Тільки аж під берегом хвилі ліниво ворушилися, наче край скатертини. Берег був укритий крупним піском і дрібними черепашками, такими тонкими й крихкими, що збирати їх не було ніякого сенсу. Зате у воді й на смузі мокрого піску, зализаній хвилями, виблискували дуже гарні камінці. Деякі були прозорі й відшліфовані водою, як намистини, а інші, різноколірні, зберігали ще неправильність уламків справжньої скелі, тільки кути в них були згладжені. Ще на піску зустрічалися, правда нечасто — таких більше на Кавказі, — плескаті кам’яні млинці, сірі й бурі. Їх дуже зручно кидати по воді, так, щоб вони підстрибували по кілька разів.

Коли Аліса назбирала дві пригорщі камінців, їй це заняття обридло, й вона вибрала кілька млинців і заходилася кидати їх так, щоб вони стрибали аж до обрію. Але млинці були не найкращими і після двох-трьох стрибків тонули, здіймаючи стовпчик густої, глянцевої води. Нарешті Алісі пощастило знайти млинець ледь товщий за папір і зовсім круглий. Він мав неодмінно дострибати до обрію. Аліса прицілилася, кинула камінець, і він слухняно застрибав по рівній воді. Раз-два-три-чотири-п’ять… За дев’ятим разом він усе-таки пішов під воду, і відразу ж у тому місці з води вистрибнув дельфін. Він тої ж миті пірнув назад, проте Аліса злякалася, що вона його вдарила, і вирішила більше камінців не кидати.

Вона пішла далі вздовж берега, щоб знайти найкрасивіший камінець. Йшла досить довго. Берег кілька разів вигинався бухтами, але камінець усе ніяк не попадався. Аліса навіть трохи стомилася, одійшла від води і всілася під скелю на схожий на подушку великий камінь, щоб перепочити. Пора було повертатися до табору, бо Герман хвилюватиметься.

Почувся шум води, яку розтинав ніс човна. “Напевно, ще відпочивальники приїхали”, — подумала Аліса. Човен, невеликий, відкритий, виткнувся з-за скелі й повернув до берега.