Дівчинка з Землі - Булычев Кир - Страница 9

Ранок був холодний і свіжий. Метеорологи обіцяли дати дощ після обіду, але, як завжди, трохи помилились, і їхній дощ вилився ще вночі. На вулицях було порожньо, ми попрощалися з нашими рідними і обіцяли писати листи з усіх планет.

Автоліт неквапливо піднявся над вулицею і легко полетів на захід, до космодрому. Я передав керування Алісі, а сам витяг довгі списки, тисячу разів виправлені й перекреслені, і заходився їх вивчати, бо капітан Полосков поклявся мені, що, коли не викинути принаймні три тонни вантажу, ми ніколи не зможемо відірватися від Землі.

Я не помітив, як ми долетіли до космодрому. Аліса була зосереджена і нібито про щось не переставала думати. Вона так замислилася, що опустила автоліт біля чужого корабля, який вантажив поросят на Венеру.

Побачивши машину, що опускається з неба, поросята розсипались урізнобіч, приставлені до них роботи кинулися їх ловити, а начальник вантаження вилаяв мене за те, що я доручаю посадку маленькій дитині.

— Вона не така маленька, — відповів я начальникові. — Вона другий клас закінчила.

— Тим паче соромно, — сказав начальник, притискаючи до грудей щойно спіймане порося. — Ми їх тепер до вечора не зберемо!

Я докірливо глянув на Алісу, взяв кермо і перегнав машину до білого “Пегаса”.

“Пегас” у дні своєї корабельної молодості був швидкісним поштовим судном. Потім, коли з’явилися кораблі швидші й місткіші, “Пегас” переробили для експедицій. У ньому були просторі трюми, і він уже послужив і геологам, і археологам, а тепер пригодився й зоопарку. Полосков чекав нас, і не встигли ми привітатися, як він спитав:

— Придумали, куди три тонни діти?

— Дещо придумав, — мовив я.

— Розповідай!

Цієї миті до нас підійшла скромна бабуся в синій шалі й запитала:

— Ви не візьмете з собою маленької посилочки моєму синові на Альдебаран?

— Ну от, — махнув рукою Полосков, — цього ще бракувало!

— Зовсім малесеньку, — сказала бабуся. — Грамів на двісті, не більше. Ви уявляєте, як йому буде не одержати ніякого подарунка до дня народження?

Ми не уявляли.

— А що в посилці? — запитав делікатний Полосков, здаючись на милість переможниці.

— Нічого такого. Тортик. Коля так любить тортики! І стереоплівочка, на якій зображено, як його синок, а мій онучок учиться ходити.

— Несіть, — мовив понуро Полосков.

Я подивився, де Аліса. Аліса кудись пропала. Над космодромом сходило сонце, і довга тінь від “Пегаса” торкнулася будівлі космопорту.

— Слухай, — звернувся я до Полоскова, — ми перегонимо частину вантажу на Місяць рейсовим кораблем. А з Місяця буде легше стартувати.

— Я теж так думав, — сказав Полосков. — Про всяк випадок знімемо чотири тонни, щоб був запас.

— Куди посилочку передати? — спитала бабуся.

— Робот на вході прийме, — відповів Полосков, і ми з ним заходилися перевіряти, що вивантажити до Місяця.

Краєм ока я поглядав, куди поділася Аліса, і тому звернув увагу й на бабусю з посилочкою. Бабуся стояла в тіні корабля й тихо сперечалася з роботом-навантажувачем. За бабусею височів сильно перевантажений автовізок.

— Полосков! — покликав я, — зверни увагу.

— Ой, — сказав відважний капітан. — Я цього не переживу! Тигрячим стрибком він підскочив до бабусі.

— Що це?! — громовим голосом запитав він.

— Посилочка, — відповіла бабуся боязко.

— Тортик?

— Тортик. — Бабуся вже оговталася з переляку.

— Такий великий?

— Даруйте, капітане, — суворо мовила бабуся. — Ви що, хочете, щоб мій син один-однісінький їв присланий мною тортик, не поділившись зі своїми ста тридцятьма товаришами? Ви цього хочете?

— Я нічого більше не хочу! — сказав у розпачі Полосков. — Я лишаюсь дома і нікуди не лечу.

Ясно? Я нікуди не лечу!

Бій з бабусею тривав півгодини і закінчився перемогою Полоскова. Тим часом я пройшов у корабель і наказав роботам зняти з борту апельсини й гарнітур горіхового дерева.

Алісу я зустрів у найдальшому переході вантажного трюму і дуже здивувався зустрічі.

— Ти що тут робиш? — спитав я.

Аліса сховала за спину в’язку бубликів і відповіла:

— Знайомлюся з кораблем.

— Іди в каюту, — сказав я.

І поквапився далі.

Нарешті о дванадцятій ми закінчили перевантаження. Все було готове. Ми ще раз перевірили з Полосковим вагу вантажу — вийшов резерв у двісті кілограмів, отож можна було спокійно підніматися в космос.

Полосков викликав по внутрішньому зв’язку механіка Зеленого. Механік сидів біля пульта керування, розчісував свою руду бороду. Полосков нахилився аж до екрана відеофона і спитав:

— Можемо стартувати?

— Будь-якої миті, — відповів Зелений. — Хоч погода мені не подобається.

— Диспетчерська, — промовив Полосков у мікрофон, — “Пегас” просить зліт.

— Хвилиночку, — обізвався диспетчер. — У вас нема вільного місця?

— Жодного, — твердо сказав Полосков. — Ми пасажирів не беремо.

— Але, може, хоч чоловік п’ять візьмете? — попросив диспетчер.

— А навіщо? Невже нема рейсових кораблів?

— Усі перевантажені.

— Чому?

— Невже ви не знаєте? На Місяці сьогодні футбольний матч на кубок Галактичного сектора Земля — планета Фікс.

— А чому на Місяці? — здивувався Полосков, який не цікавився футболом і взагалі за дні підготовки до польоту відстав від дійсності.

— Простодушний чоловік! — сказав диспетчер. — Як же фіксіанці гратимуть при земному тяжінні? їм і на Місяці нелегко доведеться.

— Отже, ми їх обіграємо? — спитав Полосков.

— Хто знає, — відповів диспетчер. — Вони переманили з Марса трьох захисників і Сімона Брауна.

— Мені б ваш клопіт, — буркнув Полосков. — Коли даєте зліт?

— І все-таки ми переможемо, — втрутилася в розмову Аліса, яка непомітно проникла на місток.

— Авжеж, дівчинко, — зрадів диспетчер. — Може, візьмете вболівальників? Щоб відправити всіх охочих, мені треба вісім кораблів. Не уявляю, що робити. А заявки надходять і досі.

— Ні, — відрубав Полосков.

— Ну, справа ваша. Заводьте двигуни.

Полосков перемкнувся на машинне відділення.

— Зелений, — сказав він, — умикай планетарні. Тільки потихеньку. Перевіримо, чи нема перевантаження.

— Звідкіля воно візьметься? — обурився я. — Ми ж усе перелічили.

Корабель ледь затремтів, набираючи потужності.

— П’ять, чотири, три, два, один — пуск, — скомандував капітан.

Корабель здригнувся і лишився на місці.

— Що сталося? — запитав Полосков.

— Що у вас сталося? — запитав диспетчер, який спостерігав за нашим стартом.

— Не йде, — сказав Зелений. — Я ж казав: нічого путнього з цього не вийде.

Аліса сиділа, пристебнувшись до крісла, і не дивилася в мій бік.

— Спробуємо ще раз, — мовив Полосков.

— Пробувати не треба, — відповів Зелений. — Значне перевантаження. У мене прилади перед очима.

Полосков спробував ще раз підняти “Пегас”, але корабель стояв на землі мов прикутий. Тоді Полосков сказав:

— У нас якісь помилки в розрахунках.

— Ні, ми перевірили на лічильній машині, — відповів я. — У нас резерв двісті кілограмів.

— Але що ж тоді діється?

— Доведеться викидати вантаж за борт. Ми не можемо гаяти часу. З якого трюму почнемо?

— З першого, — запропонував я. — Там посилки. Зачекаємо їх на Місяці.

— Тільки не з першого, — сказала раптом Аліса.

— Ну гаразд, — відповів я їй машинально. — Тоді почнемо з третього — там клітки й сіті.

— Тільки не з третього, — сказала Аліса.

— А це що за витівки? — спитав суворо Полосков.

І в цю мить диспетчер знову вийшов на зв’язок.

— “Пегас”, — мовив він, — на вас надійшла скарга.

— Яка скарга?

— Вмикаю довідкове бюро.

На екрані з’явився зал чекання. Біля довідкового бюро юрмились люди. Серед них я впізнав кілька знайомих облич. Звідкіля я їх знаю?

Жінка, що стояла найближче до довідкового бюро, сказала, дивлячись на мене: