Дівчинка з Землі - Булычев Кир - Страница 43

— Є порожня клітка. Навіть не одна. Адже ми зібрали куди менше тварин, аніж сподівалися. Я піду на корабель разом із піратами й простежу, щоб клітку замкнули надійно.

— А потім ми відвеземо його на планету, де його давно шукають, і нехай його там судять.

— Слушно, — згодився товстун. — Туди йому й дорога. Адже це він придумав — прикинутися Верховцевим. Він літав під виглядом доктора на базу розвідників Арктура. Він сподівався знайти там плани “Синьої чайки”, щоб відчинити корабель. Це він під виглядом Верховцева продавав черв’яків у Палапутрі й знищував говорунів, аби жоден із них не дістався до Першого капітана і не зміг покликати його на допомогу. Це він примусив мене подарувати професорові алмазну черепашку. Це він під виглядом Верховцева отруїв мастило у роботів. Нема йому пощади! Судити його, запроданця і зрадника!

— Спокійно, Веселуне У, — мовив Другий капітан. — Не сподівайся, що, втративши свого напарника, ти зможеш уникнути покарання. Тебе теж судитимуть. Адже я ганяюсь за тобою по всій Галактиці. Ти вчинив стільки злочинів, що новими зрадами ти їх ніколи не спокутуєш.

Товстун насупився й замовк.

Я провів двох піратів, які тягли на корабель Криса, що прикинувся мертвим. Зі мною пішов і Полосков, бо піратам не довіряв. Ми замкнули Криса в найміцнішу клітку й повернулися назад.

Там уже точилася розмова про інше.

— Як тепер нам вибратися звідси? — спитав Перший капітан у товстуна.

— Якщо мені обіцяють життя, я допоможу вам звідси вибратися, — озвався товстун, — якщо ні, навіщо мені вам допомагати? Ніхто, крім мене, не знає, як відкрити цю плиту, А вона зроблена з такого міцного каменю, що її не зруйнуєш навіть гравітаційною бомбою.

— Не хочеш говорити, не треба, — усміхнувся Перший капітан. — Ми зачекаємо, поки отямиться твій друг Крис, і він нам залюбки допоможе.

Обидва капітани стояли поруч, і, хоч один із них був засмаглий, здоровий, одягнений у новий скафандр, а другий виснажений, стомлений і схудлий, вони все одно були схожі, як брати, і я замилувався ними. Вони були куди кращі, аніж монументи на планеті імені Трьох Капітанів. Перший капітан обійняв свого товариша за плече, і вони височіли над товстуном, мовби над великою жабою.

— Ні, — вигукнув товстун, — нізащо! Конайте тут!

— Ми все одно не загинемо, — мовив Другий капітан. — Тепер, коли мої друзі, — він обвів рукою всіх нас, бо не тільки Перший капітан і доктор Верховцев були його друзями, а й ми, екіпаж “Пегаса”, теж були його друзями: адже ми теж прийшли йому на допомогу, хоч і не бачили його ніколи раніше, — тепер, коли мої друзі зі мною, мені не страшні ніякі пірати. В крайньому разі ми всі разом полетимо на кораблі Першого капітана, а потім повернемося і дістанемо наші кораблі.

Веселун У завагався. Він збагнув, що торгуватись йому не доводиться, і вже готовий був заговорити, але все зіпсував Зелений.

— Ні, — сказав він. — По-перше, я ніколи не покину свого кораб ля. Краще вже я залишусь тут і зачекаю. Та й звірів годувати треба. Адже нам їх на інший корабель не втиснути. Ні, так не піде. Ви вже, будь ласка, скажіть нам, як відкрити люк.

Не можна було розмовляти з товстуном так, як говорив Зелений. Не можна нічого просити у піратів, бо вони відразу нахабніють. І товстун, почувши слова Зеленого, збадьорився.

— Ні, — мовив він, — дайте мені письмове зобов’язання, що я за лишуся живий, тоді випущу вас звідси.

Капітани тільки подивилися на Зеленого, але нічого йому не сказали.

— Гаразд. Якщо так, — озвався Перший капітан, — ми зачекаємо. Ми даємо тобі, Веселуне, десять хвилин на роздуми. Час у нас є.

— Слушно, — підтримав його Другий капітан. — А поки що ти, Перший капітане, розкажеш, як ти нас знайшов. Адже говорун до тебе не прилетів.

— А я тим часом приготую бутерброди, — сказав винуватим голосом Зелений. — Адже всі ми зголодніли.

— Добре, — відповів капітан.

— Я б тобі допомогла, Зелений, — подала голос Аліса, — але мені так цікаво дізнатися про Першого капітана, що я не можу відірватися.

— Залишайся, Алісо, — мовив Перший капітан. — Без тебе ми не врятували б своїх друзів.

— Без вас я нічого б не зробила, — призналась Аліса і зашарілася від гордості.

— Алісо, — сказав я суворо, — іди помий руки і причепурися. Ти брудна, як болотяний кріт із планети Вуканату.

— Добре, — не стала сперечатися зі мною Аліса. — Кріт так кріт.

Вона побігла до корабля, крикнувши на бігу:

— Тільки без мене нічого не розказуйте!

Перший капітан обернувся до Веселуна У і спитав його байдуже:

— Ну, не передумав ще?

Пірат улесливо всміхнувся. Його оченята сховалися в щоках.

— Поторгуймося, капітане, — відповів він. — Будьмо обидва діловими людьми.

Капітан відвернувся од нього.

Через дві хвилини повернулась Аліса. Я помітив, що руки вона помила абияк, але замість жовтого комбінезона вдягла інший, голубий.

За Алісою дріботів індикатор. Він просто розривався на частини, так йому кортіло усюди встигнути. Не звір, а чисто тобі жива веселка. А за ними неквапливо простував вічно заклопотаний павук-ткач-троглодит. Він виплітав водночас три рукавиці, але всі на праву руку.

— Прийшли? — усміхнувся Перший капітан, дивлячись на незвичайну процесію. — Ну, тоді я з самого початку мушу признатися, що моя роль у цій історії скромна. Всі чотири роки я працював на Венері. Виявилося, що перетворити велику планету в космічний корабель і пересунути її на нову орбіту — завдання майже нездійсненне. Ну, а раз воно виявилося майже нездійсненним, то його неодмінно треба було здійснити.

— Авжеж, — підтримала Аліса. — Дуже шкода, що в мене не такий сильний характер.

— Характер виховують, — усміхнувся капітан. — Поглянь на павука-ткача-троглодита. От де можна позаздрити наполегливості! Якщо він іще навчиться відрізняти правий бік від лівого, ціни йому не буде.

— Теж мені приклад! — відмахнулася од павука Аліса. — Він же телепень.

— Тим-то й ба, що одна тільки наполегливість ще ні про що не говорить. За всі чотири з лишком роки Венера не посунулася зі своєї орбіти ні на сантиметр, а ми думали, сперечалися і готувались до вирішального моменту. І я сподіваюсь, що встигну повернутися до початку перельоту планети ближче до земної орбіти. Залишилося недовго чекати.

— І тоді на Венері зміниться клімат?

— Сильно зміниться. Настільки, що через кілька десятиліть люди зможуть жити на ній так само, як на Землі.

— І ми її почнемо називати Земля-два, — сказала Аліса.

— Навіщо ж? Вона залишиться Венерою. Хіба погана назва?

Аліса нічого не відповіла. По-моєму, їй назва не дуже подобалася. Вона якось казала мені, що ні до чого називати планети іменами вимерлих богів, які нічим себе не прославили.

— Я був так захоплений роботою, — розповідав далі Перший капітан, — що чотири роки промайнули зовсім непомітно. І треба признатися, що я не дуже переживав за своїх друзів, бо знав, як далеко закидає доля капітанів. Третьому було ще рано повертатися із сусідньої галактики, а ти, Другий, дав мені.строк — чотири роки.

— А ви не шкодували, — спитала Аліса, — що сидите на одній і тій же планеті, а не літаєте до інших зірок?

— Це складне питання, Алісо, — відповів серйозно Перший капітан. — Так, мені хотілося знову стати на капітанський місток і знову сідати на невідомі планети. Але я знав, що мій досвід і мої знання дуже потрібні в Сонячній системі. А крім того, я ж казав тобі, що люблю нерозв’язні завдання і нездійсненні проекти.

— А ваша дружина, — не відставала від капітана Аліса, — тим часом літає по всій Галактиці і шукає живу туманність. Ви їй, напевно, страшенно заздрили.

— Атож, заздрив, — признався капітан. — І ще дужче заздритиму, коли вона знайде свою туманність.

— Навряд, — втрутився я в розмову. — Живої туманності не існує. Так само, як не існує живих планет.

— А от у цьому ви, професоре, помиляєтесь, — мовив Другий капітан. — Мені довелося якось побачити живу планету. Ледве встиг утекти. Вона харчується тим, що затягує з космосу. Добре ще, що на “Синій чайці” такі потужні двигуни.