Дівчинка з Землі - Булычев Кир - Страница 36

— Та стривайте ви! — заперечив я. — Зачекаємо Полоскова. У нього катер, і ми доберемося до галявини куди швидше, аніж на всюдиході. І ліпше нам тепер не розділятися. А поки що треба подивитись, як міг забратися на корабель той, хто розбив дзеркала.

Я вийшов у коридор і пішов до люка. Якщо люк закритий, то зловмисник ховається на “Пегасі”. Якщо він відкритий, тоді хтось зайшов на “Пегас”, накоїв біди і втік. У це я мало вірив. Ну коли йому було залізти на корабель, знайти дорогу в кают-компанію, навмисне знищити всі квіти? Чому він це вчинив саме тоді, коли ми заглянули на чотири роки назад? Як догадався? І я збагнув, що цей негідник ховається на кораблі й знає, що ми ось-ось розгадаємо таємницю Другого капітана. Це був хтось, хто бачив, що ми робимо… Але хто? В лабораторії були Зелений, Аліса і я. Якщо не рахувати індикатора. Ага, індикатор! Він штовхнув Зеленого під лікоть!.. Ні, бути не може. Індикатор хоч і надто чутлива істота, та він усе-таки звір, не більше. Навіть говорити не вміє. А може, не хоче?

І тут я підійшов до люка. Люк був відкритий навстіж.

Усі мої теорії розсипалися на друзки. Та й не могли не розсипатися. Якби я подумав ще трішечки, то згадав би, що індикатор ні на секунду від нас не відлучався і не міг розбити дзеркал у кают-компанії.

Люк був відкритий, і таємничий лиходій утік із корабля, прихопивши з собою нашого дорогоцінного говоруна. Можливо, взагалі останнього говоруна на світі.

На лужку перед кораблем сяяло сонце, зеленіли куші й співали птахи. Мир і благодать. Навіть важко повірити, що тут відбуваються не дуже приємні події. Я поглянув на небо. Чи не летить Полосков? Полоскова поки що не було. Лише високо-високо, аж під хмарами, кружляв собі птах Крок.

— На допомогу, капітани! — почув я раптом знайомий голос. — Тільки вперед, а там видно буде!

— Ти де, говоруне? — крикнув я. — Тобі потрібна допомога? Я поспішаю!

— “Три танкісти, — заспівав із кущів говорун голосом Першого капітана, — три веселих друга — екіпаж машини бойовий!” Я побіг на голос птаха, розсунув кущі й побачив говоруна. Говорун не міг летіти, бо котив поперед себе дзьобом важку алмазну черепашку. Він допомагав собі ногами, крилами, а вільним дзьобом виспівував пісні й кликав на допомогу.

— От спасибі тобі! — сказав я. — От спасибі! А ми вже почали непокоїтися, куди ти знову запропастився.

Говорун гордо випростався й акуратно згорнув крила. Він зробив свою справу.

Я підібрав черепашку.

— Молодчина! — похвалив я говоруна. — Побачив, що ця пусту ха знову тікає, кинувся за нею, догнав і притяг додому. Ти за це заро бив п’ять шматків цукру, не менше.

Я пішов назад до корабля. Говорун поволеньки йшов позаду і пишався собою.

— А ти, дурненька, — звернувся я до черепахи, — ти ж так заблудишся. Хто тебе тут годуватиме? Ти забула про те, що ти — рідкісна тварина і належиш Московському зоопарку? І тікати тобі нікуди не можна…

Тут я почув над собою шелест крил і за два кроки підскочив до люка. Я вже навчився вгадувати птаха Крока по польоту. Говорун залетів у люк разом зі мною, і ми закрили кришку. Потім усілися на підлогу перед люком, щоб перевести дух, а птах Крок тим часом стукав у кришку люка своїм залізним дзьобом.

Аліса із Зеленим зустріли нас у коридорі. Вони стривожилися, куди я міг подітись.

— Все добре, що виходить на добре, — сказав я їм. — Виявляєть ся, наш говорун — розумник.

Побачив, що алмазна черепашка знову подалася в мандри, наздогнав її і повернув додому. От де, мабуть, черепашка злякалася!

Черепашка відбивалася кігтями і намагалася вирватись із рук.

— А як же черепашка вилізла назовні? — здивувалась Аліса. — Адже люк був закритий.

— Нічого дивного, — відповів я, — той, хто поламав дзеркала, відкрив і люк.

— А звідки в нього ключ від корабля? І взагалі, де електронний ключ від “Пегаса”? Він же висів у кают-компанії.

— Цієї таємниці не з’ясувати й Шерлокові Холмсу, — сказав Зелений.

— А я з’ясую, — відповіла Аліса. — Я знаю.

— Ну, і що ти знаєш?

— Відгадка таємниці в тебе в руці.

Я подивився на свої руки. Вони тримали алмазну черепашку.

— Не розумію, — признався я.

— Поглянь, що вона ховає у дзьобі.

Голова черепашки була засунута під панцир, але кінчик електронного ключа від “Пегаса” виглядав назовні. Я потяг за ключ. Черепашка пручалася, тримала його мертвою хваткою, і мені довелось потрудитися, перш ніж я відібрав у неї ключ. Щось у черепашці клацнуло, і її лапки, всіяні дрібненькими камінцями, випали з-під панцира й безсило повисли.

— Ану лишень, — сказав Зелений, — дайте мені цю черепашку. Подивимось, як вона джергоче.

Я, досі ще не тямлячи, що ж діється, передав механікові вмерлу черепашку і неуважно почепив ключ на місце. Зелений поклав черепашку на стіл, дістав із кишені комбінезона викрутку й, оглянувши черепашку з усіх боків, підважив викруткою під панциром. Панцир клацнув, як кришка шкатулки, відкинувся вбік, і під ним ми побачили скопище елементів, чарунок пам’яті, атомні батарейки — черепашка виявилася майстерно зробленим мініатюрним роботом…

— Зрозуміло тепер, чому вона була такою меткою, — мовила Аліса. — То в машинне відділення залізти хотіла, то за нами бігала. Згадай, тату, адже вона завжди під ногами крутилася, коли ми розмовляли про важливі речі.

— Чудо техніки, — промовив з повагою Зелений. — Тут і передавальний пристрій, і навіть маленький антигравітатор.

— Отже, товстун знав про кожне наше слово, — сказав я.

— Звісно, товстун! — згадала Аліса. — Черепашка — його подарунок.

— Але мені незручно було відмовити йому. Він так настійливо дарував її нашому зоопарку.

— Це просто здорово, що він не подарував зоопарку міну сповільненої дії, — буркнув Зелений. — От тобі й внутрішній ворог. Вона ж у лабораторії чула, що ми знайшли спосіб заглянути в минуле, й одразу ж дістала наказ нам завадити. От вона й розбила решту квітів у кают-компанії. І я можу побитись об заклад на що завгодно, що на галявині вже жодної квітки теж не лишилося. Черепашчині хазяї постаралися.

— Слушно, — кинула Аліса. — А потім вона підхопила ключ від корабля і побігла.

— Так, — притакнув я. — Але в нас є тепер одна перевага перед товстуном і Верховцевим.

— Яка?

— Вони не знають, побачили ми що-небудь у дзеркалі чи нічого не побачили.

— Зараз не це головне, — відповів Зелений.

— А що?

— Найголовніше — чому черепашка раптом утекла з “Пегаса”?

— Вона зробила свою справу і втекла, — сказав я.

— Але ж ми її ні в чому не підозрювали. Крутилася б собі під ногами й далі передавала наші розмови своїм хазяям. А вона раптом утекла.

— То, можливо, вона потрібніша зараз в іншому місці?

— Навряд, — відповів Зелений. — Не подобається мені це. Найпевніше, вона підклала в корабель міну сповільненої дії, і будь-якої миті ми можемо злетіти в повітря. І самі вибухнемо, і звірі загинуть. Я пропоную негайно евакуювати корабель.

— Стривай, — зупинив я Зеленого. — Якби їм хотілося висадити нас у повітря, вони могли зробити це раніше.

У коридорі почулися швидкі кроки. До кают-компанії вбіг Полосков. Він одразу побачив на столі розібрану черепашку, і пояснювати йому майже нічого не довелося.

— Отже, вони ще на планеті, — зробив висновок Полосков. — Без їхнього наказу черепашка не стала б нищити дзеркал. Адже вона тільки робот.

— Вони наказали їй підкласти міну, — повторив Зелений, — і веліли тікати.

Ми всі дивилися на Полоскова, чекали, що скаже капітан.

— Дурниці! — мовив капітан.

— Але тоді чому вона тікала?

— Ключ від корабля їм несла, — відповів Полосков. — Навіщо ж їм ключ від висадженого в повітря корабля?

— Ні на що, — обізвалась Аліса. — Ну й розумний у нас капітан!

— Та я звичайних здібностей… — сказав Полосков.

— …а ми телепні! — зраділа Аліса. — Треба було здогадатися, що черепашка не могла ніякої міни підкласти. Коли б вона встигла по неї збігати?