Дівчинка з Землі - Булычев Кир - Страница 13

— Ну що ж, побачимо, — сказав по-філософському Зелений і пішов перевіряти двигуни.

Надвечір довжина головастів досягла трьох з половиною метрів, їм уже важко було плавати в басейні, і вони погойдувались на дні, спливаючи, тільки щоб схопити жмут водоростей.

Спати я йшов із важким передчуттям, що головастів до зоопарку мені не довезти. Перший звір виявився колом. Космос часом загадує загадки, які простому земному зоологові не по зубах.

Встав я раніше за всіх. Навшпиньки пройшов коридором, згадуючи страхіття, які мене мучили вночі. Мені снилося, що головасти стали довші за “Пегаса”, виповзли назовні, летять поряд із нами в космосі й ще намагаються проковтнути наш корабель.

Я відчинив двері в трюм і з секунду стояв на порозі, оглядаючись, чи не виповзе із-за рогу головаст.

Але в трюмі стояла тиша. Вода в басейні була спокійна. Я підійшов ближче. Тіні головастів, завдовжки метри по чотири, не більше, темніли на дні. У мене від серця відлягло. Я взяв швабру й поворушив нею у воді. Чому головасти не рухаються?

Швабра уперлася в одного з головастів, і він легко відплив убік, притиснувши до протилежної стінки басейну своїх родичів. Ті навіть не ворухнулися.

“Подохли, — збагнув я. — І, напевно, від голоду”.

— Ну й що, тату? — спитала Аліса.

Я озирнувся. Аліса стояла босоніж на холодному пластику, і замість відповіді я сказав:

— Негайно взуй що-небудь на ноги, застудишся.

Тут відчинилися двері, і зайшов Полосков. У нього за плечем виднілася вогненна борода Зеленого.

— Ну й що? — хором спитали вони.

Аліса побігла взувати черевики, а я, не відповідаючи товаришам, спробував розштовхати непорушного головаста. Тіло його, мов порожнє, легко плавало по басейну. Очі були заплющені.

— Здохли, — сказав зажурено Зелений. — А ми так старалися, перетягували їх учора! А я ж попереджав.

Я перевернув головаста шваброю. Це було неважко зробити. Плямисте пузо головаста було розрізане вздовж. У басейні плавали лише шкури чудовиськ, які зберігали форму їхніх тіл, бо тверда луска, що вкривала їх, не давала шкурам згорнутися.

— Ого! — мовив Зелений, оглядаючись. — Вони вилупились.

— Хто? — спитав Полосков.

— Якби ж я знав!

— Послухай, професоре Селезньов, — звернувся до мене офіційно капітан Полосков, — судячи з усього, я підозрюю, що на моєму кораблі знаходяться невідомі чудовиська, які ховалися в так званих головастах. Де вони?

Я перевернув шваброю решту головастів. Вони теж були порожні.

— Не знаю, — чесно зізнався я.

— А коли ти прийшов сюди, двері були зачинені чи відчинені?

У голові в мене панувало замішання, і я відповів:

— Не пам’ятаю, Полосков. Може, й зачинені.

— Діла! — сказав Полосков і поквапився до виходу.

— Ти куди? — спитав Зелений.

— Обшукувати корабель, — відповів Полосков. — І тобі раджу оглянути машинне відділення. Тільки озбройся чим-небудь. Невідомо, хто виводиться із головастів. Може, дракони.

Вони пішли, а через кілька хвилин Полосков вернувся бігом і приніс мені бластер.

— Чим чорт не жартує, — сказав він. — Алісу я замкнув би в каюті.

— Ще чого бракувало! — заперечила Аліса. — У мене є теорія.

— І слухати не хочу твоїх теорій, — мовив я. — Ходімо в каюту.

Аліса пручалася, як дика кішка, але ми все-таки замкнули її в каюті й заходилися обшукувати приміщення.

Це дивно, як багато трюмів, відсіків, коридорів та інших приміщень таїться в порівняно невеликому експедиційному кораблі! Ми втрьох, прикриваючи один одного, витратили три години, аж поки оглянули весь “Пегас”.

Чудовиськ ніде не було.

— Ну що ж, — сказав я тоді, — давайте поснідаємо, а тоді оглянемо корабель іще раз. Кудись же вони повинні були дітися.

— Я теж снідатиму, — озвалась Аліса, яка чула нашу розмову по внутрішньому телефону. — Випустіть мене з ув’язнення.

Ми випустили Алісу і провели під конвоєм до кают-компанії. Перед тим як почати сніданок, ми замкнули двері і поклали бластери біля себе на столі.

— Чудеса! — промовив Полосков, починаючи їсти манну кашу. — Куди вони сховалися? Може, в реактор? Чи вилізли назовні?

— Зловісні чудеса, — додав Зелений. — Чудеса не в моєму стилі. Мені з самого початку головасти не сподобалися. Передай мені кавник.

— Боюся, що цієї загадки нам ніколи не розв’язати, — сказав Полосков.

Я кивнув на знак згоди.

— Ні, розв’язати, — втрутилася Аліса.

— Ти вже мовчи.

— Не можу мовчати. Якщо хочете, я їх знайду.

Полосков засміявся, і сміявся довго й щиро.

— Троє дорослих чоловіків шукали їх три години, а ти хочеш їх знайти сама.

— А так легше, — відповіла Аліса. — Побиймося об заклад, що знайду?

— А чого ж, побиймося, — сміявся Полосков. — На що хочеш?

— На бажання, — відповіла Аліса.

— Згода.

— Тільки я одна їх шукатиму.

— Ні в якому разі, — сказав я. — Нікуди ти одна не підеш. Ти що, забула, що по кораблю, можливо, бродять невідомі чудовиська?

Я був сердитий на розвідників з їхніми небезпечними жартами.

Сердитий на себе за те, що ліг спати і проґавив ту мить, коли оболонки головастів спорожніли.

Сердитий на Алісу з Полосковим, які затіяли дитячу суперечку в такий серйозний момент.

— Ходімо, — мовила Аліса, підводячись з-за столу.

— Спершу чай допий, — відповів я суворо.

Аліса допила чай і впевнено пішла в трюм, де стояв акваріум. Ми йшли за нею, почуваючи себе дурнями. Ну навіщо, скажіть, ми її послухали?

Аліса швидко оглянула відсік. Попросила Полоскова відсунути ящики від стіни. Він з усмішкою послухався. Потім Аліса вернулася до басейну і обійшла його довкола. Порожні оболонки головастів темніли на дні. На поверхні води плавали недоїдені водорості.

— Ось, — сказала Аліса, — ловіть їх. Тільки обережно: вони стрибають.

І тут ми побачили, що на водоростях рядочком сидять троє жабеняток. Точніше, не зовсім жабеняток, а три створіння, дуже схожі на жабенят. Завбільшки як наперсток кожне.

Ми спіймали їх, посадили в банку, і тоді я, розкаявшись у своїй упертості, спитав Алісу:

— Слухай, доню, як ти здогадалася?

— Не вперше питаєш, тату, — відповіла вона, не приховуючи гордості. — Вся річ у тому, що ви всі — дорослі, розумні люди. І ви мислите, як ти сам казав, логічно. А я не дуже розумна і мислю, як на думку спаде. Я так подумала: якщо це головасти, то потім повинні бути жаби. А жабенята завжди менші від головастиків. Ви ходили по кораблю з пістолетами і шукали великих чудовиськ. І навіть боялись їх заздалегідь. А я сиділа замкнена в каюті й думала, що, напевно, не треба завжди дивитися вгору і шукати щось велетенське. Може, подивитися по кутках і пошукати ма-а-а-леньких жабенят. І знайшла.

— Але навіщо ж жабенятам такі великі вмістилища? — здивувався Полосков.

— Я про це не подумала, — призналась Аліса. — Не здогадалася подумати. А якби подумала, ніколи б не знайшла жабенят.

— А що ти скажеш, професоре? — запитав Полосков у мене.

— Що сказати? Треба буде старанно дослідити оболонки головастів. Напевно, вони щось на зразок фабрик, які переробляють корм у складний концентрат для жабеняти… А можливо, великим головастам легше захищатися від ворогів.

— А про бажання не забудь, Полосков, — суворо мовила Аліса.

— Я ніколи й ні про що не забуваю, — чітко відповів капітан.