Ерпіди на планеті Земля - Мисько Павел Андреевич - Страница 6

Ерпід мовчки спостерігав за Ванею, потім ніби чмихнум чи прокашлявся. Ваня навіть не повірив своїм вухам, подивився на робота. Той блимав зеленою лампочкою, ніби підморгував.

- Іван Олексійович Гордій, ми не рухаємося вже чотири хвилини і сімнадцять секунд.

— Дід пропав! З дідом щось скоїлося!

— Він не пропав. Дід швидко рухається, в нього свій курс. Можна сказати по-вашому — біжить. І плаче.

— Куди біжить?!

— До своєї заповітної мрії. Я просвітив його пам’ять.

— Знову ти втрутився, накоїв чорт зна чого. Без мого дозволу!

— Чорт не може знати. Знаю я.

— Запиши собі на лобі! Зарубай на носі! Намотай на вус: без мого дозволу нічого на Землі не роби! Ти не розумієш нашого життя, а втручаєшся!

— Запиши на лобі… Інформацію не зрозумів. За моїми даними, люди на лобі не пишуть, і я не буду. Бо не знаю, для чого це. Не буду робити зарубки на носі — нема в мене носа. У багатьох африканських племен роблять зарубки на носі, на щоках. Носи проколюють, прикрашають… Ти не сказав також, що мотати на вус. Нитки? Нема в мене ниток і в тебе нема, крім тих, що в тканині. Мої вуса — антени. Якщо ти хочеш посилити чутливість моїх антен, то треба не нитки намотувати, а дріт. Як бачиш, інформація неправильна, а тому непотрібна, навіть шкідлива.

— Розбалакався надто! Енергію економити треба!

— Я ще не все сказав. На нашій планеті ні в кого дозволу не питають, щоб робити добре один одному. Просто вловлюємо те, що більше непокоїть людину, і допомагаємо.

— Аг-га, значить, і у вас люди?

— Люди не люди, а істоти дуже розумні.

— А чому дід плаче?

— Хочеться, ось і плаче. Він уже не біжить, а стоїть. І плаче. І йому стає легше від плачу.

— Плаче — значить, біда якась. Треба бігти на допомогу! — Ваня завертівся на місці, як той Ерпід нещодавно.

Не знав, що робити: кинутися спочатку до діда, виручати з невідомої біди? Чи хутчіш добиратися до гравійки, ловити машину? Ерпіда-два теж треба виручати, це вже справа не місцевого, а міжпланетного значення. Якщо бігти спочатку все-таки до діда, то куди діти Ерпіда-один? Лісом пробиратися з ним одна морока, а без робота діда не знайдеш. От задача, попробуй розв’яжи!

У лісі раптом почулися голоси дітей. Ваня розпізнав навіть булькаючий і хриплий, як у їхнього півня, голос Петі Голобородька. Радіють, дурні: Олег Максимович захворів, заняття зірвалися.

— Атас! — голосно прошепотів Ваня.

- Інформацію не зрозумів. Слово з якої мови, на яку мову мені переходити?

— Ховатись, кажу, треба! Петя Голобородько іде! Сюди лізь, між ялинки! — Ваня першим умостився між ялинками і затих.

— Хочу познайомитися з Петею Голобородьком: може, і його передам на корабель? — Ерпід під’їхав близенько до Вані, а той перевернув його на бік, підкотив під лапаті вітки.

— Ти що? Та ти знаєш, який він? На кораблі подумають, що всі люди такі. У нього клепки в голові не вистачає!

- Інформацію не зрозумів. Клепки бувають у бочках, цеберках. У голові людини, як показують дослідження, клепок нема. Твердження твоє абсурдне: не може людині не вистачати того, чого в неї взагалі не буває і не потрібне їй.

— Та знаєш ти… Та коли б ти до нього потрапив, а не до мене, то він тебе вмить на запчастини розпатрав би!

— Спробую проаналізувати. Петя так само робить електронних роботів-поліглотів ізольованої дії? І йому не вистачає якоїсь деталі?

— Тихо ти! — штурхонув Ваня робота в бік. — Близько вони! І нічого він не робить, тільки готове розбирає. В них і батько такий: де що знайде, все додому тягне — “на запчастини”. “Москвич” у них, машина.

- Інформацію зрозумів. Мовчу.

— Мовчи і слухай: учні теж про метеорит говорять. Уся школа вже знає!

Голоси гомоніли все ближче. Хлопчики ходили колами.

Зовсім близько біля рятівних ялинок пройшов Петя Голобородько. Було чути, як він говорив своєму товаришу:

— За метеорит, кажуть, багато грошей дають. От коли б мені знайти його!

- І що б ти робив з грішми? Якби дали мені, я для всього класу морозива накупив би! — чувся інший голос.

— Ти що — дурний? Весь клас частувати! А я купив би всього три порції: одну тобі, дві собі. Решту грошей на запчастини пустив би.

Голоси хлопчиків віддалялися в бік Партизанського лісу.

— Ну, чув, який він? — запитав Ваня.

Здалося, що Ерпід у відповідь хихикнув.

— Ти чого? Признайся, щось з Петьком уже натворив?

— Нічого особливого. Я просто допоможу йому здійснити заповітну мрію.

— Полежали — і досить. А тепер давай… гоп-па! На гусенички-ніжки… Не піду до діда, гайда бігом на гравійку! До Мінська ж понад п’ятдесят кілометрів.

“Цей чине цей?”

Дід Гордій зупинився, тяжко, знесилено дихаючи. Витер з лоба рукавом піт, вигріб пальцями з волосся, повитягав з-за коміра глицю. Поволі повертався, оглядав кожне дерево, особливо сосни і берези: “Цей острів чи ні?” Скільки островів, менших і більших, серед цього болота, досі ніхто не порахував. Серед них є і той, на якому вони, п’ятеро партизанів, переховувалися під час оточення, їх спочатку сімнадцять було, коли залишилися вони прикривати відхід свого загону. А німці наступали, все тугіше стягуючи кільце. Один за одним гинули товариші, врешті їх залишилося семеро, в тому числі двоє були тяжко поранені. Опустилася ніч, і вони, поклавши на саморобні носилки поранених, одійшли в болото. Завдання було виконане, вони протрималися до смеркання. Несли носилки, занурюючись у воду то до пояса, то до грудей. Щоб поранені не захлинулися у воді, часом доводилося класти ручки-жердини носилок собі на плечі…

Хоч німці кидали міни, вирішили перебути на острові до світанку. Не було більше сил, попадали ниць і довго лежали-стогнали, відсапуючись…

Ту ніч двоє тяжкопоранених не пережили. Навпомацки викопали ножами й дрючками могилу — одну для двох, неглибоку: підступала вода…

Пам’ятає Гордій, як робив на найближчій тонкій берізці зарубки-мітки. Потім нагнув ще й соснину, переплів її стовбур із стовбуром берізки.

Не могли ж вони самі розкрутитися! І повинні були вижити, як вижив і він у тій колотнечі.

Не міг дід Гордій забути той нічний острів, ті два деревця, переплетені між собою. Десятки літ минуло від того часу, десятки раз ходив по островах, а тих з’єднаних дерев знайти не міг. І де вони поділися?

Чимало, правда, змінилося від того часу, гарний ліс вигнався на місці партизанських землянок, окопів. І тих болотних нетрів уже нема. На краях болота пролягали рівчаки, вони й відвели зайву воду. Тепер на будь-який острів можна добратися в звичайних гумових чоботах. Сотні беріз Гордій перемацав, обдивився, шукав свої мітки. Але хіба знайдеш, коли берези вже такі, що ледве обхопиш руками? Кора знизу почорніла, порепала борознами, покрилася зеленим мохом. Може, ось ця береза? А може, он та? Може, сосна всохла, згнила, а та береза з міткою випросталася і сягнула ввись?

А треба ж знайти останки тих партизанів, перенести до пам’ятника на братській могилі, що в центрі Березівки, біля сільради.

“Я один ще живий з тих п’яти партизанів… Я один знаю про ту безіменну могилу… Як же знайти її? Як?”

Усі роки пече пам’ять про полеглих, не дає спокою ні вдень ні вночі. Пече вина перед ними.

“Дорогі мої! Даруйте! Але я не винен, повірте… Самітно вам там лежати, кривдно, я розумію… Але я живий ще, і я вас знайду! Знайду!”

Тяжко діду Гордію, смутно. Жаль стискає серце…

І ось, коли він вирішив ще раз обійти цей острів, перемацати кожне дерево, щось раптом ніби стукнуло в голову. Буцім якась пелена раптом розвіялася, скінчилося затемнення. Не на цьому острові треба шукати, де він тупцює зараз, а на крайньому, східному. Вони ж на першому острові попадали тоді обезсилені, не брели далі в темряву. А пробиралися в північно-західному напрямку…

Дід забув про кошик з грибами (а боровики ж були, боровички!). Поспішив навпростець до того острова, плутаючись у кущах багна. Гучно чавкало під ногами болото…