Мої і чужі таємниці - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 24

І я у вічі сказав Невидимці:

— Хоч ви, Невидимко, мені і друг, але ви помиляєтеся! Мої друзі не бовдури і не папуги. Що з того, що зараз вони не відмінники? А хіба я був відмінником, коли ви вперше з’явилися в нашій хаті? Хіба я не мав тоді дві трійки і одну четвірку, гіршу за двійку?..

Я до того запалився, що ладен був тієї миті навіки посваритися з Невидимкою. Та вчасно схаменувся і замовк, похмуро втупившись у підлогу.

Але цієї миті Невидимка захоплено вигукнув:

— Мій юний друже, я не помилився в тобі! Вибач мені цю маленьку перевірку. Я радий за тебе! Той, хто зрадив би своїх друзів, рано чи пізно зрадив би й мене. Але тепер я вірю тобі більше, ніж будь-коли раніше! Мене дуже втішило те, що ти цілком довіряєш своїм товаришам, але й словом не обмовився про таємницю.

— А чого ж?.. — озвався я.

— Нині вже немає потреби критися. Ти довіряєш своїм друзям, а я вірю тобі. Значить, я теж можу на них цілком покластися. Отже, клич хлопців до нас!

Розділ 14

ДЕНЬ ТАЄМНИЦЬ

Того дня я летів у школу, мов на крилах.

Все на світі подобалося мені. І рипучий сніг під ногами, і холодне сонце у сивому від морозу небі, і вгодовані горобці, які склювали у нас на балконі двісті грамів вершкового масла. Подобалися остогидлі вітаміни і навіть риб’ячий жир.

Якби цього пречудового дня я зустрів Зіну Галаган, я б з нею привітався.

Я сказав би їй:

— Салют причепам! Ну що, мир?

А Зіна тільки вражено кліпала б очима.

Але я зустрів не Зіну, а Лесика.

— Салют, Лесику! — сказав я і хвацько турнув його плечем у сніг.

Лесик, наче іван-покиван, скочив на ноги і закричав:

— Ти що, здурів? Який тебе гедзь укусив?

— Ніякий! — відповів я. — Хіба ти не знаєш, що взимку гедзів немає? І взагалі, Лесику, — таємниче додав я, — ти багато чого не знаєш.

Лесик підозріло глянув на мене й запитав:

— Слухай, а ти не того?

І покрутив пальцем біля лоба.

— Сам ти божевільний, якщо не хочеш послухати найдивовижнішу таємницю. Це така таємниця, що пальчики оближеш! За таку таємницю я б навіть з Зінкою привітався!

Лесикові очі спалахнули жовтим вогнем, як у голодного кота біля вітрини бакалійної крамниці.

— Таємницю?! — збуджено прошепотів він, озираючись на всі боки. А коли переконався, що нас ніхто не підслухує, запитав: — Яку?

Я вже відкрив був рота, як раптом відчув, що мені зовсім не хочеться отак відразу викласти таємницю. Коли я мусив тримати язик за зубами, я мучився і страждав, бо таємниця так і крутилася на самому кінчику язика. А тепер, коли я маю повну змогу про все розповісти, вона собі тихенько принишкла. І я закрив рота.

— Ну? — підганяв мене Лесик. — Кажи, поки нікого нема.

Тоді я подумав, що поспішати мені, власне, нікуди. У мене не горить! Хай Лесик теж трохи помучиться і трохи постраждає. Від цікавості ще ніхто не вмирав.

— Давай домовимося, — сказав я. — Якщо ти з трьох разів не відгадаєш, я відкрию таємницю після уроків.

— Гаразд! — погодився Лесик і зморщив лоба.

— Тільки зваж, — застеріг я, — що це перший сорт таємниця. Такої у нас ще ніколи не було.

— Чекай, чекай, — пообіцяв Лесик, — я зараз…

Він на мить замислився.

— Ага, вже знаю! Я, між іншим, давно помітив це. Ще тоді помітив, коли усю нашу вулицю розкопали і раптом кинули напризволяще. Я так і думав, що тут є якийсь надзвичайний секрет. Щось, видно, відкопали. Невже знайшли кістяк мамонта?

Це було непогане припущення. У Лесика голова таки варить. Та Лесик недооцінив учених. Коли вони ведуть розкопки, їх ніхто не одірве від роботи.

— Ні, не відгадав, — сказав я. — До того ж, якби на нашій вулиці знайшли хоч кісточку мамонта, про це негайно написали б у газеті і повідомили по радіо. А яка б це була таємниця?

— Правильно, — змушений був погодитися Лесик. — Як це я не подумав?

— Ти уяви щось зовсім неймовірне, — порадив я.

Тепер Лесик замислився аж на три хвилини, і ми мовчки йшли до школи.

— Хто його знає? — нарешті, вагаючись, мовив він. — Може, ти впіймав шпигуна?

Це було справді неймовірне припущення. Шпигунів я, крім як у кіно, ніде в житті не бачив. Я зрозумів, що завів Лесика на хибний шлях.

— Знову не відгадав, — сказав я. — Але не журись, — підбадьорив його. — У тебе ще є шанси. Тільки попереджаю, що ця таємниця не пригодницька, а фантастична.

— Що ж ти мені зразу не сказав? — обурено вигукнув Лесик. — Я тобі вже б сотню таємниць відгадав!

І справді, він дуже легко придумав фантастичну таємницю.

— Твій батько виграв на лотерейний квиток “Москвича”!

А я втретє засмутив його:

— Ні, не відгадав. Але не журись: навіть з трьох тисяч разів ти б її не відгадав. Навіть якби цілий день відгадували її усією ланкою, все одно нізащо не відгадали б!

— Невже ти мені нічого не скажеш? — докірливо мовив Лесик. — А ще друг!

— Ми ж домовились, — нагадав я. — Після уроків розповім.

Але ці слова Лесика допекли.

— Потрібні мені твої таємниці! — мовив він. — Пхе! До кінця уроків ми з хлопцями самі відгадаємо.

— Ну й відгадуйте! — теж розсердився я, бо саме цієї миті мені закортіло все йому розповісти. І я б все йому виклав, якби він не почав мене лаяти. Отак все у мене чомусь виходить навпаки.

“Коли такі розумні, хай відгадують самі, — зловтішне подумав я. — Хай мучаться і страждають. Зрештою, я теж страждав! Все одно не відгадають і після уроків прибіжать до мене. А я тим часом подивлюся, чи є у них фантазія”. Отак розмовляючи, навіть не помітили, як прийшли до школи. Лесик одразу зібрав хлопців у куток, і вони почали шепотітися, Я прекрасно знав, про що вони шепочуться.

Лесик, певно, сказав:

— Толя хвалиться, ніби у нього є неймовірна таємниця. І ще каже, ніби ми її нізащо не відгадаємо.

— Пихи у нього багато! — сказав Боб.

А Юрко запитав:

— І звідки він бере таємниці?

А Сашко сказав:

— Треба його перевиховати. Відгадаємо таємницю, і все! Хай знає, що уся сила в колективі.

Можливо, вони не зовсім так домовлялися. Я ж не чув їхньої розмови. Та коли почався урок, всі вони почали відгадувати мою таємницю. Сидять такі задумливі-презадумливі, розумні-прерозумні, хоч картину малюй “Відмінники наполегливо оволодівають знаннями”. Сидять вони і пишуть мені записки з відгадками. За день у мене зібралося тих записок повний портфель. І зараз я їхні деякі відгадки перепишу:

“Побачив на снігу сліди снігової людини. Юр.”.

“Дістав довідку про звільнення з уроків на цілий тиждень. С.”.

“Виміняв на товкучці за кишеньковий ліхтар уламок Тунгуського метеорита. Б.”.

“Був на кіностудії на перегляді кінокомедії Чарлі Чапліна. С.”.

“Поздоровкався на вулиці з космонавтом Павлом Поповичем. Юр.”.

“Не спав уночі і бачив повне затемнення Місяця. С.”.

“Невже вліпив Зінці у щоденник одиницю? Л.”.

“Навчився стояти на голові. Б.”.

“Викопав підземний хід від дому до школи. Юр.”.

Але в останні хвилини останнього уроку Лесик випередив усіх, бо він вигадав найбезглуздіше:

“Закохався у Зіну. От! Хто сьогодні хотів з нею здоровкатися? Л.”.

Тепер ви самі переконалися, що хлопці нічого не відгадали. Вони й близько не ходили коло справжньої таємниці. Тому після уроків вони почекали, поки я одягнуся, і разом зі мною вийшли зі школи.

— Ну, кажи, — похмуро нагадав мені Лесик. — Уроки закінчилися.

Я таємниче, змовницьки прошепотів:

— Вмієте тримати язик за зубами?

— Могила! — ледь чутно відповіли хлопці.

Я озирнувся. Крім нас, нікого на вулиці не було.

Тоді я урочисто повідомив:

— Так-от: У МЕНЕ ЖИВЕ НЕВИДИМКА!!!