Троє на Місяці - Ющук Іван Пилипович - Страница 5

— Стривай-но, — стримав його Капітан. Граматик зупинився, зупинилася й куля.

— Це наша перша, але, мабуть, не остання й не така вже страшна пригода. Потрібно спочатку все обміркувати, а потім уже діяти напевно. Мабуть, треба ввімкнути пилосос…

— Не найкращий варіант, — заперечив Граматик, не зводячи очей з мерехтливої кулі. — Узвар заліпить мішок, вимаже моторець. Я, здається, знайшов інший спосіб. У нас є вогка скатертина. Нею треба зловити цю кулю.

— Справді, ідея. Але в мене є, мабуть, ще краща: вибрати узвар гумовою грушею.

— Підходить, — погодився Граматик.

Капітан дістав із скриньки гумову грушу, вичавив із неї повітря й поволі став підкрадатися до темно-червоної кулі. Але куля теж рушила — в протилежний бік.

— Граматику, наганяй, її на мене.

Нарешті хоботок гумової груші торкнувся узвару, Капітан почав відпускати грушу, й куля стала зменшуватися, доки зовсім не зникла. Граматик скатертиною зловив кілька дрібних крапель.

— Ну от, — полегшено зітхнув Капітан, — операція “Узвар” закінчилася успішно. Не забудь, Граматику, написати про це в корабельному журналі… А тепер — по місцях. Під нами, очевидно, Середземне море.

— По курсу через сім хвилин зійде Сонце, — повідомив пес, звільняючи місце Капітанові.

Граматик допив узвар і з блокнотом у руці підсів до ілюмінатора.

Попереду зліва з безмежної непроглядної теміні почало виділятися велике півколо земного обрію. Між його краєм і чорною запоною космосу прорізалася синя серпаста смужка, яка дедалі яснішала й набухала червоною барвою. До неї долучалися веселіші кольори: жовтий, оранжевий, і знову жовтий, білий, блакитний, синій, фіолетовий…

— Ніби веселка, — зауважив Граматик.

— Майже спектр: четверо оранжевих жуків зібрались біля синьої фіалки — червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий.

Нарешті там, де пруг Землі був найбільше розпечений, виткнувся сплющений краєчок Сонця, який поволі випинався все вище й вище й нарешті, закруглившись, розсипався сліпучими променями.

У кабінеті стало тепліше. Граматик опустив на обличчя окуляри з димчастими скельцями. Капітан вимкнув освітлення.

Сопце швидко віддалялося від краю Землі, ніби його хтось підпихав. Тут, у космосі, воно здавалося навіть меншим, ніж на Землі в обідню пору червневого дня. І було якесь зліше, ніби чуже.

Граматик мимоволі перевів погляд униз, туди, де під сонячним промінням оживала велетенська куля Землі. Тяглися руді пасма — може, то гори, а може, й пустелі; густо зеленіли ліси, рябіли полія…

— Капітане, Капітане, — нараз радісно загукав він, — он, он…

Куз…ня, (на) яблун…ці, (в) хатин…ці, велетен…ський, біл…ший, мен…ший, Об…, чотир…ма, ател…е, чотир…ох, ірпін…ський, урал…ський, кубан…ський, дон…чин, промін…чик, цвірін…чання, різ…кий, низ…кий, Іркутс. к, Хар…ків, порт…єра, кур…єр, різ…бяр, дз…вякати, повір…те, оглян…сь!

Ключ. Випиши підряд лише ті слова, у які на місці трьох крапок треба вставити м’який знак. З перших букв цих слів прочитаєш зашифровану інформацію.

VI. Невже аварія?

— Де? — кинувся до ілюмінатора Капітан, який щойно закінчив вводити попередні дані в електронно-обчислювальну машину.

Навіть Друг, що лежав у кутку за Капітаном на своїй поролоновій підстилці, звівся на всі шестеро лап і тицьнувся мордою в ілюмінатор.

— Он там попереду й праворуч, бачиш, велика синя пляма — це Чорне море. А біля неї менша — то Азовське.

— Бачу, — відповів Капітан.

— А тепер візьми ліворуч, туди, де темніє зелень, — це білоруські й смоленські ліси. Над ними хмарка така закручена й біла-біла в’ється… Це верхів’я Дніпра. Там зараз, мабуть, іде сильний дощ, через днів два-три ця вода добіжить до Келеберди… А тепер поведи очима правіше: перший голубий розлив — Київське море, другий — Канівське… Тут десь і Келеберда…

— Не видно, — з жалем промовив Капітан. — Сама тільки зелень…

— Знову потовщення, — вів далі Граматик, — це Кременчуцьке море… Закрут… ще одне море… — це Каховське…

Хлопці прикипіли очима до ледь помітної голубої стрічки попереду, яка, час від часу зблискуючи під променями сонця, то ширшала, то зовсім губилася серед зелених барв, і не могли надивитися на неї.

— Дніпро… — задумливо промовив Капітан. — Хто його так назвав? І що означає ця назва?

— Це, мабуть, не менша загадка, ніж кратер Лінней чи, скажімо, гори Дерфеля, — так само задумливо, в тон Капітанові, промовив Граматик. — Різні вчені по-різному пояснюють цю назву.

— Наука про походження слів називається етимологією, — спокійним тоном зауважив біонічний Друг.

— Мені здається, — пожвавішав Граматик, не відриваючи, проте, погляду від Землі, — що назву дали йому таки наші предки, слов’яни. Давно, близько двох тисяч років тому. А колись люди взагалі не вигадували якихось особливих назв для річок. Натрапляли десь на текучу воду — то так і називали її або просто Ріка, або Велика Ріка, Глибока Ріка, Багата Ріка, Біла Ріка, Гнила Ріка, Кам’яна Ріка… А як би ти, Капітане, назвав наш Дніпро?

— Велика Ріка.

— Приблизно так і називали його наші предки. Точніше: слово Дніпро, коли його дослівно перекласти на сучасну мову, означає “Дунай-ріка”.

— А до чого тут Дунай? — здивувався Капітан. — Де Дунай, а де Дніпро…

— А пригадуєш, як у піснях співається: “Тихо, тихо Дунай воду несе”; “Ой у гаю при Дунаю соловей щебече”; “Нехай, нехай погуляю, як та риба по Дунаю”; “Понад морем, Дунаєм вітер явір хитає”; “Налетіли сірі гуси, сколотили всю Дунай-воду”…

— Справді, у нас багато пісень, у яких згадується Дунай.

— Або, пам’ятаєш, у “Слові про похід Ігорів” Ярославна крізь плач промовляє: “Полечу, — каже, — зигзицею по Дунаєві, омочу бобровий рукав у Каялі-ріці…” Це, ти думаєш, про той Дунай співається, який через Відень, Братіславу, Будапешт, Белград, попри Болгарію і через Румунію тече? Звичайно, ні. Це все співається про наш-таки Дніпро, а можливо, й про Дністер…

Граматик дедалі більше захоплювався розповіддю. Його очі світилися якимось внутрішнім вогнем.

— Ну, тепер я тебе, Граматику, вже зовсім не розумію, — здивовано втупився в нього Капітан. — Дунай, Дніпро, Дністер… Де Крим, а де Рим…

— Зараз зрозумієш, — зайорзав на місці Граматик. — У староруських, тобто спільних для росіян, білорусів і українців, літописах назва Дніпро писалася ось так, — Граматик вивів олівцем на аркуші паперу: “Дънъпръ”. — Як бачиш, подібно, але трохи інакше, ніж тепер. І вимовлялося це слово трохи по-іншому, ніж зараз, бо ні в українській, ні в російській сучасних мовах нема вже голосних звуків ъ та ъ. Як ці звуки вимовлялися колись, важко сказати, але відомо, що звук ъ виник на місці ще давнішого у, а ъ — на місці звукосполучення ай. От тепер і підстав у першу частину староруської назви Дніпра, — Граматик обвів олівцем “Дънъ”, — замість ъ та ъ їхні давнішні відповідники у та ай.

— Д-у-н-ай… Дунай! — зчудовано вигукнув Капітан. — Отже, Дні — в слові Дніпро — це Дунай? Виходить, і в назві Дністер перша частина Дні — теж означає Дунай?

— Виходить, так, — підтвердив Граматик.

— А чому наші предки свої найбільші річки назвали Дунаями?.. Не розумію.

На якийсь час запала мовчанка. Тільки було чути, як рівномірно шумить вентилятор.

— Справді, чому? Важко сказати, — повів далі Граматик. — Алет може-таки, треба повірити староруському літописцеві Несторуг який у “Повісті временних літ” писав, що наші предки сюди прийшли колись давно з берегів Дунаю. І звідси, отже, принесли назву Дунай.

— А що означає саме слово Дунай?

— Назва Дунай уперше згадується на початку першого століття до нашої ери. Так називали тільки верхню, гірську течію цієї великої річки. А утворилася ця назва, мабуть, із двох слів: дон (чи дун) — “вода” і нав — “пливуча”. Деякі народи — болгари, німці — так і називають цю річку: Дунав. Слово дон із значенням “вода” й тепер трапляється в різних мовах: у нас є річка Дон, в Англії дві річки мають таку назву. А частина нав є в таких словах іншомовного походження, як астронавт (дослівно зореплавець), космонавт, навігація. Кілька річечок у нас називаються Навля…