Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 9

— Не сумуй, хлопчику! Я дізнався, що раджа Сатіапал вміє вставляти нові очі. Треба тільки…

Бертон нашорошив вуха:

— Коли ти дізнався про це?

— Ат, чи не все одно! — жартівливо махнув рукою Хінчінбрук. — У таких, як ми, не питають “коли” та “де”.

— Ні, ти таки скажи, — наполягав Бертон.

Хінчінбрук зрозумів, що ляпнув зайве. Не слід було згадувати про Сатіапала. Не можна також признаватися, що про деякі експерименти вченого раджі давно відомо: Бертон одразу ж второпає все.

— Дитинко! Хто має вуха — той слухає. Я дізнався про це п’ять годин тому.

— П’ять годин тому? — перепитав Бертон і додав заспокійливо: — Ну, то гаразд… Гаразд…

Хінчінбрук глянув на нього скоса. Ох, не подобався старому оцей тон!.. Хай краще репетує, лається, — розлючена людина неодмінно виплеще все, про що слід було б мовчати. А в отакому стані потаємні думки накопичуються і призводять згодом до безглуздих вчинків.

— Як же тебе лікує пан Сатіапал? — запитав Хінчінбрук, аби урвати неприємну паузу.

— Ніяк не лікує, — сухо посміхнувся Бертон. — Годує “їжею богів”, та й годі.

— “Їжею богів”?

— Так… Коли хочеш — спробуй. Он на тарілці лишилося.

У сірому мороці похмурого світанку вже проступали й кутки кімнати, куди раніше не досягали несміливі промені нічника. Вирисувалася нехитра обстановка: звичайне залізне ліжко, тумбочка клінічного типу, невелика шафа, стіл. На тумбочці стояла тарілка з купкою сірозеленої маси.

Хінчінбрук понюхав. Пахло кислим. Він зачерпнув ложкою трохи цієї суміші, лизнув язиком. Несмачно. Ні, навіть не те: запах і смак цього силосу був надто своєрідним, не схожим ні на що.

— Гм… гм… — Хінчінбрук покуштував ще. — А з чого ж роблять цю “їжу богів”?

Бертон не відповів. Він спав або ж удавав, що спить.

Розділ V

“ЯК ЖОВТЕ ЛИСТЯ, ВІТРОМ ГНАНЕ…”

П’ятий день над Бенгалією йдуть дощі. Ба ні: це навіть не дощі, а ніколи не бачена європейцями злива, яка вщухає тільки для того, щоб важкі драглисті хмари поповнили свій запас вологи. Визирне сонце на часинку, вшкварить так, що аж запарує все довкола, та й знову сховається за суцільною ковдрою стрімкоспадного дощу. Небо Індії, як щедрий гульвіса, як недотепа-хазяїн, розтринькує все, що має, не дбаючи про майбутнє. Восени та взимку рослини задихатимуться без води, жалібно ронитимуть жовте листя на вкриту пилом землю, і природа не стане їм на допомогу. Вона бенкетує зараз, справляє буйну оргію, Щедро проливаючи дорогоцінну вологу: пий досхочу!.. І рослини п’ють-впиваються, стоять по пояс у воді, задумливі й тихі, плачуть рясними дощовими краплинами і тягнуться, тягнуться своїми пагінцями угору, щоб зазирнути, а що ж діється отам за хмарами.

В період “варша” — під час літніх дощів — рослини розкошують. Тварини нудьгують: їм остобісіла задуха. А люди знемагають.

Від спеки можна врятуватися в затінку, від дощу — сховатися в кімнаті. Та куди втечеш з лазні, на яку обертаються тропіки в липні місяці? Гаряча пара пролізає в щонайменшу шпаринку, просочує предмети, точить іржею залізо, забиває легені, не даючи вільно дихнути. Хочеться забути про все, заснути, втратити свідомість або ж податися куди завгодно, хоч і на полюс холоду, тільки щоб далі звідси,

Саме так почуває себе ці п’ять днів доцент Андрій Лаптєв. Він волів би терпіти люті сибірські морози, аби не варитися живцем у тропіках. Благословенна Індія стала йому хріном у носі.

Та й чого сидіти отут, у маєтку примхливого раджі з професорським дипломом? Ех, закачати б холоші та, як в дитинстві, чкурнути б навпростець через калюжі до тих скромних наметів, які ототожнюються зараз з “домівкою”, з маленьким клаптиком Вітчизни серед чужини.

Але — наказ. Несподіваний, дивний. Андрій спочатку навіть не повірив, що начальник експедиції пропонує йому лишитися у Сатіапала тижнів на два з тим, щоб за цей час запозичити досвід індійських хірургів. Правда, професор Калинніков висловив це у формі побажання, дружньої поради, проте Андрій Лаптєв досить добре знав старого, щоб хибно його зрозуміти.

— Не питайте в мене нічого, — додав професор наприкінці розмови. — І знайте: раджа Сатіапал вчився там, де починали вчитися й ви.

Лаптєв попрощався з Калинніковим і задумливо повісив трубку на гак старомодного, “сільрадівського”, як він би сказав, апарата, його дуже вразило почуте. Індійський раджа вчився в Ленінградському державному університеті, — саме звідти, з третього курсу біологічного факультету, двадцятирічний Андрій Лаптєв перейшов у військово-медичну академію. Та коли ж і як потрапив до Росії індійський раджа? І чому він спочатку приховував своє знання російської мови?

— Пересвідчилися, друже? — Сатіапал, який з ввічливості лишив Лаптєва для телефонної бесіди на самоті, знову зайшов до кімнати. — Ховатись не буду: це я попросив пана Калиннікова, щоб він дозволив вам попрактикувати в мене. Не гніваєтесь?

— Ні. — Лаптєв тоскно глянув на каламутні струмки дощу за вікном і подумав, що така практика навряд чи щось дасть. Дуже важко буде спрацюватися з упертим і самолюбним професором. Так, Сатіапал — видатний хірург, у нього є чого повчитися. Однак сама постановка питання ображала доцента: скидалося на те, що вчений раджа з виглядом недосяжної вищості простягає йому подарунок, заздалегідь чекаючи на шанобливу подяку.

— Ні, пане Сатіапал, не гніваюсь. Але чим зобов’язаний? Чому це вам спало на думку вибрати за учня саме росіянина, та ще й більшовика, до яких, мені здається, ви не відчуваєте занадто палкої любові?

— Даремно іронізуєте, пане доцент! — глузливо похитав головою Сатіапал. — Ви, певне, забули російську приказку: “Дають — бери, а б’ють — тікай”.

— Пам’ятаю! — заперечив Лаптєв. — Цієї мудрості вчив мене мій дід. Але я особисто додержуюсь іншого правила: не покладати надій на милостиню, а на биття відповідати так, щоб втікав заводіяка.

— Ну, гаразд, гаразд! — засміявся Сатіапал. — Ви агресор, бачу. Але й я зубастий. Ви мені подобаєтесь. Як хірург переважно. Цього досить.

Професор пішов і відтоді не з’являвся. Через служника він передав, що пан Лаптєв може користуватися з його бібліотеки, провадити експерименти на тваринах у малому операційному залі або взагалі робити все, що заманеться. Він, Сатіапал, кінчає книжку з питань хірургії, тому протягом ближчих трьох-чотирьох днів не зможе приділити гостеві належної уваги.

Можливо, іншим часом доцента Лаптєва втішила б перспектива ознайомитися чи не з найбагатшою в світі колекцією старовинних медичних книжок. Гіпократ і Джівака, Гален і Авіценна, лікарі древнього Китаю, Єгипту, Вавілону, — найвидатніші діячі багатовікового світанку людської культури, — були представлені в бібліотеці грубезними фоліантами. Однак, коли легеням бракує повітря, мозок відмовляється працювати. Урочиста велемовність латині заколисувала Андрія Лаптєва, як гойданка в поїзді. Він засинав над книгою, а прокидаючись, відчував тоскну нудоту, тупий біль у скронях і дедалі більше бажання тікати звідси. Життєлюбний і енергійний, він знав, що справжнє життя — це боротьба, безперервне просування вперед, а не тупцювання на місці. Бездіяльність його гнітила.

А безлюддя?.. Лаптєв проходив напівтемними покоями палацу, позирав на облуплені стіни, на ветхі меблі і думав про те, яким нещастям було б народитися й жити отут, де минуле нависло над сучасним і не дає людині випростатись на повний зріст.

Якось увечері він зустрів дочку Сатіапала. Не помічаючи Лаптєва, вона йшла похнюплена й скорботна, — трохи схожа в своєму чорному “сарі” на монашку.

— Майю… — тихо покликав Лаптєв. — Хворій погано?

Дівчина здригнулась, але помітила у присмерковому світлі знайому постать і з полегшенням звела подих:

— Ні, пане доцент. Мама почуває себе добре. Вона хотіла навіть покликати вас, щоб подякувати за все, але батько не дозволив. Їй потрібний цілковитий спокій.

— То чому ж ви сумна, Майю?