Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 5

— Не варто! — різко сказав доцент.

Він відчув роздратування: та чи не глум, га? Встати опівночі, проїхати кілька десятків кілометрів на чортопхайці, яка ледве не витрусила душу з тіла, вимокнути до рубця — і почути, зрештою, що приїхав зовсім даремно! Бач, йому віддячать! Тут звикли все міряти на рупії та на долари і, навіть розлучаючись з білим світом, намагаються ствердити своє право на вищість!

Певне, обличчя Лаптєва досить красномовно передало його думки. Сатіапал похитав головою:

— Друже, ви мене не зрозуміли. Я не обіцяю вам грошей, бо й сам їх не маю. Я зроблю для вас куди більше: вже сьогодні мешканці довколишніх сіл дізнаються, що сам раджа Сатіапал користується послугами російських лікарів. Цього досить, щоб кожен індус почав допомагати вашій експедиції в усьому. А щодо моєї дружини… Їй дуже важко, вона криком кричить. Якщо ви полегшите їй останні хвилини, я буду вам безмірно вдячний як лікар… і просто як людина.

— І ви переконані, що хвора помре? — глузливо запитав доцент. — У Радянському Союзі, наприклад, боротьбу за життя не припиняють навіть після смерті хворої і часом рятують людину тоді, коли вже втрачено всі надії.

В очах Сатіапала блиснули злі вогники:

— Мій любий, ви повторюєте загальновідомі істини. Лікарі Індії теж додержуються цього золотого правила. Але вони вміють ще й бачити майбутнє.

— Натхнення всемогутнього бога Шіви?

— Можливо… — Сатіапал презирливо посміхнувся. — Ви даремно іронізуєте. Я, наприклад, можу сказати, що з вами станеться через двадцять секунд. Он з-за тієї шафи виповзе кобра і попрямує сюди. Ви, як людина рішуча, схопите оцю палицю і будете захищатися. Марна річ! Гадюка вкусить вас у ліву руку. Ви не вмрете, звісно, але, щоб вас урятувати, мені доведеться докласти чимало зусиль… Дивіться: кобра!

Лаптєв мимохіть глянув у куток. Справді, з-за шафи виповзла величезна гадюка. З легким шипінням вона поводила невисоко піднятою головою, наче вибираючи жертву.

— Не рухайтесь! — прошепотів Сатіапал.

Лаптєв навмисне різко одсунув крісло. Гадюка ніби цього й чекала. Вона швидко посунулась сюди.

У доцента виникло несамовите бажання схопити палицю. Досить простягнути руку — і в ній опиниться цілком надійна зброя. Але він стримав свій порив. Навіщо виставляти себе дурником перед самовпевненим раджею? Факірські штуки — для тих, хто в них вірить. В кімнаті ніякої гадюки нема і не може бути!

Та вона була. Вона підповзла аж до крісла, скрутилася в клубок і раптом стала сторчма, злегка похитуючись. На її роздутій шиї виднівся характерний плямистий рисунок. Кобра!

— Не ворушіться!

Коли б Сатіапал цього не промовив, Лаптєв не зробив би жодного руху: в глибині мозку перебігла напівсвідома згадка про те, що короткозора гадюка ніколи не нападає на нерухомих. Слова раджі привели його до тями. Він простягнув уперед руку і долонею, рубом, вдарив кобру по шиї.

Цілком виразно доцент відчув, як прогинається слизька й холодна шкіра огидного плазуна… і раптом гадюка зникла. Рука розтинала чисте повітря.

— Досить, пане професоре! — Лаптєв рвучко підвівся й узяв чемоданчик. — В Радянському Союзі це зветься не “натхненням Шіви”, а гіпнозом. Якщо я вам потрібний як лікар — прошу провести мене до хворої. Якщо ні — я вирушу назад. На мене чекають справи.

Сатіапал зробив знак рукою:

— Сядьте, друже. Я хотів покарати вас за зухвалість. Але ви — сильна людина. Пробачте мені за все. Я не веду вас до хворої, бо дав їй снотворне. Вона ось-ось прокинеться… А за вашу витримку я подарую вам дуже корисну річ…

Сатіапал підійшов до шафи і витяг звідти невелику пляшечку, повну яскравозеленої рідини.

— Досить побризкати цим препаратом костюм, і до вас тижнів зо два не зможе наблизитися жодна гадюка. Плазуни не зносять цього запаху. Не нехтуйте подарунком: в Індії від укусів гадюк щороку вмирає десять тисяч чоловік.

— А професор Сатіапал, маючи такий препарат, тільки констатує факти?

— Мій друже… — професор поклав пляшечку на коліна Лаптєва й сів на місце. — Краплинка цього препарату коштує кілька сот рупій. Цього досить, щоб врятувати від голодної смерті чимало бідаків. А у нас, навіть за підрахунком англійського генерал-майора Джона Мігоу, директора медичної служби Індії, постійно голодують вісімдесят мільйонів чоловік… Раджа Сатіапал роздав свою землю селянам. А професор Сатіапал не може зробити нічого, бо він не має грошей.

Професор насупився й замовк. Скидалося, що він розгнівався на самого себе за відвертість.

Запала довга пауза. За вікнами стугонів дощ. Неквапно цокав старовинний годинник на стіні.

Лаптєв неуважно вивчав обстановку кімнати, його не розчулило зізнання Сатіапала. Роздав землю — то й добре. Рано чи пізно її у нього забрали б все одно. А бідкатися про долю народу, не роблячи нічого, щоб цьому народові жилося краще — звичайне лицемірство.

— Пане Сатіапал… — відчуваючи щораз більше роздратування, доцент провів рукою по мокрому вбранні. — Де я можу хоча б викрутити свій одяг?

Професор здригнувся:

— Пробачте, пане доцент, я зовсім з’їхав з глузду. Будь ласка, пройдіть он в ту кімнату. На стільці лежить приготований для вас одяг. Він буде на вас тіснуватий, але тут я вже нічого вдіяти не можу.

Справді: в невеликій кімнаті було приготоване все, щоб людина могла привести себе до ладу після тривалої подорожі.

Лаптєв швидко переодягнувся і вийшов з твердим наміром примусити Сатіапала одразу ж показати хвору.

Професор стояв біля столу, тримаючи в руках слоїк з білим порошком.

— Сідайте, пане доцент. Нам треба поговорити серйозно.

З ним сталася якась дивна зміна. Його очі блищали сухо й владно.

— Я зовсім не такий дурник, як вам здалося. Я не вірю в “тримурті” — трійцю богів індуїзму: Брахму, Вішну та Шіву. Не вірю з переселення душ. Я переконаний матеріаліст і знаю, що чудес на світі не буває. У моєї дружини — пухлина мозку. Я, старий дурень, рятував од неминучої смерті інших, прокладав нові стежки у медицині і не міг розпізнати зачатків хвороби у найдорожчої для мене людини. А тепер уже пізно. Власне, не пізно, ні Але таку операцію може зробити один чоловік у світі — я. І я б зробив її кому завгодно, тільки не власній дружині. В мене не підніметься рука розкрити їй череп. Порятунку для хворої немає. На неї чекає смерть в страшних муках.

Сатіапал підняв слоїк з порошком, подивився на нього так, наче ніколи не бачив, і поставив знову на стіл. Сказав глухо:

— Вчора я вирішив отруїти свою дружину. Не міг… Я знаю: ви вб’єте її. Але хай так: оперуйте! Ще не бачачи вас, вона повірила, що ви зарадите лихові. Це дасть можливість…

— Забити людину, скориставшись з її довіри?

Професор замовк і похнюпився.

У Лаптєва аж кипіло все в душі, йому дуже хотілося дати Сатіапалові ляпаса, вигукнути щось образливе, нищівне. Та він тільки глузливо похитав головою й сказав:

— Приготуйте хвору до операції. Я, звісно, не єдиний у світі хірург, але й мені доводилося оперувати мозок людини. До того ж, на передньому краї, під артилерійським вогнем ворога. Аналізи, пане професоре!

Сатіапал мовчки витяг з шухляди папку і простягнув доцентові.

Лаптєв уважно вивчив історію хвороби. Хаотичні записи латинською мовою характеризували скоріше не страждання хворої, а психічний стан лікаря.

— Облиште! — роздратовано сказав Сатіапал. — Все це ні до чого.

— Я хочу побачити хвору.

— Ваше право.

Професор провів Лаптєва через невелику кімнатку-передпокій і одчинив двері:

— Прошу.

На дерев’яному ліжкові лежала з заплющеними очима ще нестара, але дуже виснажена жінка. Поруч неї, склавши руки на колінах і скорботно схиливши голову, сиділа молода струнка дівчина в “сарі” — звичайному одязі індійських жінок. Зачувши кроки, вона швидко обернулась, злякано накинула на голе плече шарф і підвелась.

— Здрастуйте! — сказала вона російською мовою, дуже тихо, майже пошепки. Лаптєв відповів мовчазним поклоном.