Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 47

З мовчазною побожністю слухала батька Майя. Ледве не скрипів зубами од люті Чарлі Бертон: обдурений! Ще раз обдурений, обпльований, висміяний!

Та він стримав себе. Отже — гра не скінчена. Отже — слід жити й боротися. А там побачимо, хто сміятиметься останній!

Чарлі насилу дочекався кінця самозахопленого діалога Сатіапала і, використавши принагідний момент, вислизнув у парк. Треба негайно знищити вкрадений рукопис або хоч заховати його в надійніше місце!

Ось і знайомий кущ. Але де ж, де згорток?.. Він був ось тут, у ямці, старанно засипаний сухим листям. То хто ж його забрав? Невже Хінчінбрук?!

— Хінчінбрук!! — Чарлі втягнув голову в плечі, озираючись навколо себе в темряві. — Хінчінбрук!.. Він вижив, його не бере ні куля, ні отрута гадюки — ніщо!.. Ось може й зараз він підкрадається тихо-тихесенько… Все ближче… ближче…

Чарлі закляк у тоскному чеканні. Його очі вилазили з орбіт, намагаючись розглядіти те, чого б не побачила й кішка; його слух напружився до болю, до тоскного дзвону у вухах.

Тихо було навколо. Мертво.

Аж ось десь далеко почулися постріли, одчайдушний лемент. Зарожевіла заграва в небі.

— Хінчінбрук!!! — зойкнув Бертон і прожогом кинувся до палацу.

Розділ XXIV

СИН ПРОТИ БАТЬКА

Ні, то вже був не Хінчінбрук! То починалася страшна пожежа, яка охопила Індію наприкінці 1946 року, — безумство, спровоковане колонізаторами; суцільна низка злочинів, вчинених людьми, доведеними загальним божевіллям до останньої межі людського.

Криваві події 16 серпня 1946 року в Калькутті пізніше поширилися на сільські округи Бенгалії і на провінцію Біхар. Індуси нищили мусульманів, мусульмани — індусів. Сусід поставав на сусіда, приятель на приятеля. В ім’я чого?.. Що не поділили бідаки, яким однаково не-вистачало їжі прогодуватись і яких однаково кривдили і власні поміщики-заміндари, і колонізатори-англійці?

У тому-то й річ, що саме злидні, голод, надлюдська втома й довели людей до одчаю, а не знайшлося потрібної кількості розумних та хоробрих, які могли б спрямувати народний гнів у потрібне русло. Гинули люди в сутичках, які починалися іноді з наймізернішого приводу, і ніколи не вдавалося знайти заводіяк, бо кожен винуватив іншого. Ні, то не Хінчінбрук викликав індусько-мусульманську різанину. Навіть його невичерпної здатності чинити лихе невистачило б на це. Таких, як він. у Індії було сотні й тисячі, і тільки в своєму загалі всі вони, слухняні гвинтики, складали ту машину пригноблення й нищення, якою керували випещені руки лордів за тисячі миль звідси.

А Майкл Хінчінбрук на світанку другого дня Каліпуджі вже доживав свої останні хвилини.

Укушений змією, він осатанів у першу мить. Коли б отруйні зуби ефи вп’ялись йому в руку, в ногу, він відтяв би їх, не вагаючись. Але укус припав на шию, коло вуха.

Хінчінбрук міг би заволати “пробі”, кинутися в ноги Сатіапалові, благаючи про порятунок, проте не зробив цього. Навіть гинучи, цей недолюдок не хотів визнати себе переможеним. Та, зрештою, він ще сподівався на свою щасливу долю, бо від укусу отруйної гадюки помирають не всі.

Спеціальним затискачем з числа інструментів злодія-зломщика Хінчінбрук спіймав кінчик ключа в щілині замка, відчинив двері і вибрався з кабінету. Беззбройний, він не наважився поквитатися з Бертоном і подався знайомою дорогою навпростець до того барлога в джунглях, де прожив чимало днів протягом останніх місяців.

При світлі кишенькового ліхтарика Хінчінбрук зазирнув у дзеркальце.

Ранка під вухом скидалась на дряпину, зроблену голкою. Навіть не вірилось, що це укус. Але навколо ранки вже посиніла і вкрилась червоними цятками шкіра; набрякло обличчя, запухали очі.

— Прокляття! — прохрипів Хінчінбрук.

Він був один у джунглях. Вий вовком, бийся головою об стовбури — ніхто не обізветься, ніхто не допоможе.

А вже не можна було ні сидіти, ні лежати. Нестерпно заболіла шия. Уздовж хребта почала снувати розпечена голка, штрикаючи в потилицю. Невистачало повітря, і у вухах аж гуло, наче від надмірної дози хініну.

Треба рухатися, — куди завгодно, як завгодно, тільки б позбутися немилосердного болю, заспокоїти себе ілюзією щасливого випадку!

Хінчінбрук ішов довго, невимовно довго, — спочатку джунглями, потім по шосе, — втрачав подеколи свідомість, падав, але підводився знову, йому вже ніде не боліло, тільки м’язи сіпалися конвульсивно та все тіло було неслухняним, чужим.

На світанку, поблизу якогось селища, він упав і не зміг піднятися. До нього, напівглухого і майже сліпого, долетіли зойки й стогін, гуготіння пожежі, запах смаленого.

Радуйтесь, святі отці-єзуїти! Навіть помираючи, Майкл Хінчінбрук з розпачем думав тільки про те, що не виконав завдання і не покарав зрадника-помічника.

Він не дожив лише кількох хвилин, щоб побачити божевільний натовп, який сунув дорогою на маєток Сатіапала.

Палахкотіла пожежа. Метушились по дорозі криваві бліки. У канаві над дорогою, вискаливши зуби, беззвучно реготав мертвий Майкл Хінчінбрук.

З кущів виповз худий, запаршивілий шакал, його тьмяні очиці блудливо озиралися на всі боки, поїдені болячками вуха стригли повітря. І без того полохливому було страшно: в джунглях коїлось щось незвичне. Проте голод узяв гору над страхом, і тварина попрямувала до трупа.

Та ось з-за повороту дороги почувся гуркіт, поміж дерев блиснуло світло, і одразу ж на великій швидкості вискочила вантажна автомашина. Шакал миттю шугнув у кущі.

Заскрипіли тормози. З машини вискочив Чарлі Бертон. Він схилився над трупом, одсахнувся і, схопившись рукою за чоло, прошепотів:

— Хінчінбрук… — а потім на всі легені: — Пане професоре! Дивіться — Хінчінбрук!

Сатіапал виліз із кабіни, кілька секунд дивився мовчки на мертвого шпигуна, а тоді хитнув головою:

— Поїхали, Чарлі. У нас немає часу.

— Зараз. Я перевірю, чи не… — Бертон нахилився знову, щоб обмацати кишені Хінчінбрука.

— Облиште! — гидливо поморщився Сатіапал. — Чи до цього зараз? Хіба ви не бачите, що діється в селищі?

Він прислухався до чогось, кинувся до машини, вимкнув світло і потягнув Бертона у кущі.

Це було зроблено вчасно. Хвилину по тому до автомашини підскочив здоровенний чолов’яга з заюшеним кров’ю обличчям. Він зупинився на мить, зазирнув до кабіни, люто брязнув якоюсь залізякою по вітровому склу, свиснув і помчав далі.

Услід за ним пробігли ще двоє. А потім з боку палаючого селища почувся якийсь невиразний шум — гуркіт, шаркіт, басовите гудіння. Такий відгомін стоїть над натовпом, коли, здається, ніхто навіть не ворушиться.

А це й справді була юрба, — та ще й збуджена, розпалена. Із смолоскипами в руках, хоч уже розвиднялося, з кийками, сокирами, мотиками дорогою бігли люди. Залиті своєю і чужою кров’ю, з божевільними очима, вони поспішали, щоб трощити й нищити, кричали одне одному:

— Швидше! Швидше!.. Поспішай на “прасад” до Сатіапала!

— Га-га-га!.. Приймай, раджа, гостей!

— Хо-хо-хо!.. Чи не замалий буде для нас “пуджа барі”?

Їм ще було й весело!

Сатіапал стояв у кущах, затиснувши мертвою хваткою руку Бертона, дивився сухими гнівними очима на тих, що проходили повз них, і беззвучно шепотів:

— Пізно… Пізно…

Він раптом схаменувся:

— Чарлі, треба негайно бігти до маєтку! Треба попередити усіх — жодного пострілу. Кинути все к бісу, хай нищать, руйнують. Втекти в джунглі, так, втекти.

Він витяг з кишені крихітну пляшечку, хлюпнув з неї рідину спочатку на Бертона, потім на себе:

— Тепер нам не страшні гадюки. Біжімо. Швидше!

Тільки де вже там бігти в джунглях! Чіпке галуззя сплелося в суцільні тенета, коріння поснувало землю, стовбури понаїжачувались гострими сучками. А на дорогу не вийдеш: по ній плентаються ті, хто відстав.

— Швидше, Чарлі, швидше!.. — Сатіапал раптом поморщився і зупинився. Клятий корінець! Нога підвернулась, і тепер вже чорта з два підеш швидко.