Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 41

Андрій гарячково шарить у кишенях і збентежено розводить руками — роздав усе, що було, йому мимохіть пригадуються підкреслені рукою Сатіапала рядки з газети “Таймс оф Індія” за 16 листопада 1943 року: “…одна каста робітників — намасудра — нараховувала в Бенгалії 3 мільйони чоловіків; цілком можливо, що третина цієї касти вимерла”.

“Мільйон померлих з голоду! — гнівно думає Лаптєв. — Ціла армія! Досить було б кожному взяти в руки дрючок — і англійці звідси б аж засвистіли!.. Ех, розтовкмачити б індійцям, що не старцюванням, а збройною боротьбою можна оборонити своє життя!”

Але доцент мовчить. Він тільки лікар: йому невільно агітувати за Радянську владу. Та все одно: індійці й самі доберуть з часом, що до чого.

Андрій іде далі. Клаптики поля обабіч дороги оброблені так, що не знайдеш жодної бур’янинки. Та й не дивно: кожен отакий клаптик, хіба трохи більший за кімнату, має прогодувати цілу сім’ю, його колупають древніми, як світ, сохами, — навіть у поміщиків нема залізних плугів.

Вже сутеніє, але люди й досі пораються на полі. З тихим шерехом просуваються вони серед золотавих заростей рису, рвуть колосок за колоском. Багатий урожай, неймовірний урожай! Та тільки більша його частина піде он тому товстунові в оранжовому тюрбані. Андрій вже знайомий з ним: то — заміндар П’яришонгкор Чаттопадхайя. Всі поля на довгі гони його. Він теж індієць, люто ненавидить англійців, але грабує своїх односельчан не гірше за колонізаторів.

Дивна країна, повна суперечностей!

Щоб не зустрічатися з улесливим П’яришонгкором, Лаптєв звертає праворуч. Там, поблизу річки, біля водочерпного колеса, з ранку до пізньої ночі кружляє старий верблюд. Верещать дерев’яні осі, сопе й кашляє тварина, корці набирають і скупо цідять у жолоб дорогоцінну воду, яка потім тече в арик. Мабуть, так було і тисячу років тому; здається, ніколи не припиниться тоскний коловий, рух верблюда і тоненький пульсуючий струмок води, яким не напоїш спраглу землю, а тільки роздразниш її.

Андрій пригадує безмежні поля своєї батьківщини, потужний гуркіт тракторів, веселий запал молотьби, і йому на душі робиться ще тоскніше. Він аж зрадів, побачивши Хакіма.

Мусульманин їхав дорогою, на візку, запряженім буйволом, і горланив немудрящу пісеньку. Два величезних важких колеса скрипіли, аж морозом по спині проймало, але це рипіння, мабуть, здавалося Хакімові найліпшим акомпанементом.

— Добривечір на будь ласка, товаришу сагіб! — кричить Хакім ще здалеку.

Юнак нещодавно побажав вивчати російську мову і тепер, гордий із своїх перших успіхів, охоче їх-демонструє. Андрій Лаптєв, посміхаючись, відповідає йому на хінді, — і, мабуть, з таким же успіхом, бо розмова одразу ж переходить на англійську, яку обидва знають більш-менш добре.

— Товаришу сагіб, — говорить Хакім під’їжджаючи. — То таки спробувати?

— А чому ж, спробуй, — погоджується Лаптєв.

— А якщо здохне? — запитує юнак, позираючи на буйвола. — Він у мене ж один.

Лаптєв глянув на Хакіма.

— А хіба Сатіапал не поручився за успіх?

— Отже — спробувати?

Мова йде про кристали, одержані Хакімом від Сатіапала. Минуло вже кілька днів від тієї знаменної сходки в Навабганджі, а ніхто й досі не скористався з подарунка раджі: кожен боїться здійснити перший експеримент.

Але сьогодні, певне, Хакім зважиться. Це видно з його рішуче зведених брів та збудження, яке не так легко приховати.

Хакім повертається з базару. Він дуже вигідно продав рис, а тепер вирішив підготувати до продажу свого хоч і не старого, але надто худого буйвола. Хакімові потрібні гроші, — дуже багато грошей, не менш як сто рупій!

— А коли вона не погодиться? — задумливо запитує Хакім, і в його очах спалахують вогники тривоги.

— А вона тебе любить? — лукаво запитує Лаптєв.

— Любить! — рішуче відповідає велетень.

— Тоді — погодиться! — запевняє Лаптєв.

Це скидається на розмову двох спільників, які розуміють одне одного з півслова. Та це, мабуть, так і є: тільки Андрієві й розповів Хакім про своє лихо і тільки від нього почув слово поради.

Закохався Хакім в дівчину Гірібалу, кращої за яку, на його думку, не знайдеш в цілому світі. Гірі відповіла йому взаємністю. Та, ой леле, — стала на перешкоді непереборна перепона: Хакім — мусульманин, а Гірібала — індуска. В них немає надії зустрітися навіть після смерті,— хоч, правду кажучи, така перспектива Хакіма не цікавить, — а на землі їх, здавалося б, вже не поєднає жодна сила. І ось сагіб порадив одружитися з Гірібалою наперекір усім, та й поїхати з нею до Бомбея чи Калькутти. Звісно, важко буде працювати на фабриці або тягати вантажі, але далебі ж не важче, ніж голодувати на клаптикові орендованої землі!.. Довго міркував над усім цим Хакім, але таки зважився піти новим шляхом, різко змінити своє життя в надії на кращу долю.

— То спробуємо, товаришу сагіб? — ще раз каже Хакім, але це вже не запитання, а ствердження. — Ви допоможете мені?

— Охоче, — відповідає Лаптєв. — Тільки ти, Хакіме, не говори “товариш сагіб”. Сагіб — це пан: поміщик, фабрикант, офіцер. А товариш — це робітник, селянин, ремісник, — друг, який завжди допоможе тобі в біді, поділиться останнім шматком. Зрозумів?

— Зрозумів, товаришу містер! — відповідає Хакім, і Лаптєв мимохіть посміхається: поганий з тебе, Андрію, агітатор!

…Перший експеримент розпочали пізно ввечері.

Власне, Андрійова допомога була чисто моральною: він тільки стояв і дивився, як Хакім, вправно орудуючи сокирою, трощив на дрібнісінькі цурки жорстке галуззя та кору дерева. Селяни, які з’юрмилися навколо вогнища, напам’ять знали рецепт, написаний Сатіапалом, і хором вигукували, що треба робити далі. Хакім не звертав уваги на вигуки і мовчки робив своє діло. У нього був вигляд гравця, який поставив на карту все майно і сподівається на виграш хіба як на чудо.

Андрій стежив за цією процедурою з підвищеною увагою. Йому теж не вірилось в успіх першої спроби.

Власне, нічого неприродного в процесі створення поживного білка не було. Кожен живий організм, починаючи з найпростішого, здійснює цей процес щодня й щохвилини. Трава, засвоєна коровою, наприклад, перетворюється на смачні жири молока, поживні білки м’яса, на міцні кістки і пружну м’яку шерсть. Так, це був найпростіший процес, який тільки й забезпечував існування та розвиток живих організмів, але наука й досі не навчилась його відтворювати. Вдалося синтезувати лише найпростіші білки та жири. Які ж речовини відкрив академік Федоровський, якщо вони за своїми каталітичними властивостями перевершують усі відомі каталізатори та ферменти?

Сатіапал досі нічого про це не сказав. Після сходки в Навабганджі він у присутності професора Калиннікова урочисто вручив Андрієві два кристали — червоний та синій і надрукований на машинці рецепт виготовлення “їжі богів”, як він висловився напівіронічно. Всю документацію для опублікування професор обіцяв надіслати пізніше.

Дослідження препарату Федоровського було розпочато негайно, але нічого більш-менш певного доки що встановити не вдавалося. Проміжні аналізи ствердили тільки, що в присутності препарату Федоровського починається бурхлива реакція розпаду клітковини і наступного синтезу різноманітних цукрів та спиртів, жирів і білків. Скидалося на те, що препарат містить в собі суміш цілого ряду надзвичайно активних хімічних речовин, які вступають в дію з цілковитою закономірністю, — приблизно такою ж, як у живому організмі. Та зрештою можна було навіть відшукати певну аналогію: коли на початку суміш треба було підігрівати безперервно, то через три години вона починала розігріватися сама, і її температура, тримаючись протягом певних періодів сталою, раптом змінювалась стрибками в межах одного-двох градусів коло поділки плюс двадцять п’ять. Силосоподібна маса наче жила найпростішим життям, бо сама підтримувала найвигідніші для себе зовнішні та внутрішні умови.

Сатіапал повідомив, що поданий ним рецепт є спрощений спеціально для індійських селян, які неспроможні купити більш-менш складні хімічні сполуки. Тільки кухонну сіль, сірчаний цвіт та суперфосфат необхідно було сипати в чистому вигляді. Решта потрібних елементів вводилась з золою ряду рослин, товченими кістками, шкарлупинням плодів тощо. “Спрощення” рецептури, — може, й доцільне з погляду економічного, — насправді ускладняло її так, що робило виготовлення “їжі богів” таким складним, як видобування радію: Хакім прововтузився аж до світанку, доки виконав першу частину приписів Сатіапала і накрив кадіб з сирою масою багатьма шарами бананового листя. Належало виконати ще кільканадцять операцій, і тільки на сьомий день силос доходив до належної кондиції.