Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 30

Розділ XVI

МАЙКЛ ХІНЧІНБРУК НАГАДУЄ ПРО СЕБЕ

Протягом довгих років маєток Сатіапала був одним з найспокійніших та найбезпечніших закутків Бенгалії, його мешканці, живучи осторонь метушливих міст та брудних селищ, не підлягаючи поліцаям та англійцям, майже ніколи не хворіли, не зазнавали прикрих несподіванок і взагалі відчували себе громадянами ідилічної країни щастя. Тут працювалося привільно, їлося смачно, спалося міцно. Довколишній світ голоду й несправедливості з його тривожним і напруженим життям існував десь далеко, — майже нереальний, як спогад.

І ось в безтурботну благодать, мов каміння в тепле й тихе болітце, обрушився цілий ряд несподіваних, прикрих подій.

Поява в маєтку європейців стала ніби провісником лиха.

Перш за все вийшов з ладу дизель електростанції. Це був зовсім новий двигун, який не попрацював і десятої частини належного часу. Причина аварії лишилась невідомою, — механік розповів тільки, що солярка, привезена останнього разу, мала трохи не такий колір і запах, як звичайно. В циліндрах дизеля вона вибухнула, мов нітрогліцерин, і розтрощила двигун дощенту. Добре, що вцілів слабосильний резервний движок, а то не обібралися б лиха.

Професор Сатіапал абсолютно не розумівся на техніці. Навіть коли б йому сказали, що в привезеній солярці виявлено великий процент сильнодіючої детонаційної рідини, він не зміг би вирішити, добре це чи зле. Але наступні події потребували вже й медичних знань: в маєтку спалахнула епідемія.

Це було нове, досі невідоме захворювання, схоже на гібрид кількох хвороб. У хворих нестерпно боліла голова й крутило м’язи, немов при грипі. Температура стрибала періодично, як у маляриків. Висип на тілі скидався на тифозний. Розладнане травлення та різь у животі могли свідчити про дизентерію. А в результаті всього — параліч або навіть смерть.

В маєток зараза могла потрапити тільки зовні, через людей або продукти.

Хоч як наполегливо домагався Сатіапал повної самоізоляції, він її не досягнув. Власне господарство давало багато чого, але все ж довелось дещо купувати. То невже ж отой цукор та борошно, що їх привезли кілька днів тому, заражені?

Дуже простий дослід ствердив, що саме так і було. Одна з мавпочок, — втішне, кумедне звірятко, — поласувала смачними продуктами з числа щойно привезених, захворіла і незабаром загинула.

Збудника хвороби знайти не вдалось. Ліки, навіть всемогутній пеніцилін, не допомагали, тому довелося вдатися до пасивного методу ізоляції хворих. Епідемія припинилась, але Сатіапал втратив трьох служників.

Не встигли впоратися з хворобою, як маєток спіткало нове лихо: на плантаціях з’явилась сила-силенна надзвичайно зажерливих і плодючих комах, яких ніхто з індійців досі не бачив. Ці комахи з особливим задоволенням знищували картоплю та помідори, але не минали й інших рослин, лишаючи після себе голі стовбури.

Сатіапал знизував плечима. Він не міг збагнути, що сталося, чому його маєток з такою послідовністю зазнає нещасть, про які раніше й гадки не було. Подеколи професор навіть підозрював, що тут пахне диверсією, але потім відкидав цю думку геть і обмежувався тим, що вживав додаткових застережних заходів.

І тільки одна людина в маєтку розуміла, в чому річ.

Чарлі Бертон свого часу вчився виводити з ладу машини й обладнання, отруювати воду, заражати продукти. Він одразу ж збагнув, що то нагадує про себе Майкл Хінчінбрук. Вибух дизеля, епідемія нової хвороби, навала численних комах — це початок. Над Сатіапалом, над Бертоном, над усім маєтком нависла грізна небезпека, од якої можна врятуватися тільки втечею світ за очі.

Як злостився Чарлі на Сатіапала за його м’якотілість!

Ні, не випускати слід було Хінчінбрука, а вбити, спалити та ще й попіл розвіяти серед чистого поля!.. Раджа не знав, що, помилувавши шпигуна, він підписав смертний вирок самому собі.

З втратою дизеля маєток позбувся струму в захисній мережі. Ця обставина, вигідна для Хінчінбрука, дуже непокоїла Бертона. Правда, Сатіапал посилив охорону, але тепер Чарлі не розлучався з пістолетом, не виходив з кімнати вечорами і повсякчас прислухався, чи не почується часом шарудіння обережних кроків за спиною.

Нападаючому краще. Він довільно вибирає момент і місце нападу, може зберігати сили аж до вирішальної хвилини. Той, хто обороняється, мусить бути завжди напоготові, а напружене чекання знесилює й нервує. Вдень Чарлі Бертон почував себе добре. Ніч приносила йому безсоння, кошмари, тваринний жах перед темрявою і тишею.

А одного вечора Бертон зрозумів, що треба тікати, — тікати негайно, плюнувши на все.

Щойно зайшло сонце. Чарлі сидів за столом біля відчиненого вікна і курив, відпочиваючи після цілоденної праці в лабораторії. На подвір’ї гомоніли люди. Радіоприймач у вітальні горланив якусь немудрящу пісеньку. На освітленій площадці під вікном лежав величезний пес і тільки коли-не-коли підводив голову, щоб прислухатись, чи все гаразд.

Все навколо було таким звичайним і таким сумирним, що Чарлі аж забув про свою тривогу. Який там Майкл Хінчінбрук, яка там диверсія!.. Просто нещасливі випадки. Чи мало де вибухають двигуни і спалахують епідемії! Е, треба забути про все та й податися до Майї.

Бертон встав і з насолодою випростав мускули. Він солодко позіхнув, — не од бажання спати, а од приємної млості, яка інколи охоплює сильне здорове тіло, сповнене зайвини енергії, — і не почув тонкого свисту, що пролунав біля вуха. Однак він помітив, як об стінку, копирснувши штукатурку, вдарився якийсь невеликий предмет.

Чарлі нагнувся, щоб роздивитися, що то таке, і пополотнів. То була куля. Куля з пневматичної рушниці або пістолета.

Теплий шматок свинцю прилетів здалеку і вже не зміг би заподіяти великої шкоди. Але Бертон злякався так, немов наступив на міну, яка ось-ось вибухне. Він стрибнув убік, вимкнув світло в кімнаті і, припадаючи до стіни, визирнув у вікно.

Над муром маєтку далеко й високо, мабуть на дереві, блимав тьмянкуватий червоний вогник. Спалахи відрізнялися один від одного своєю тривалістю, і мозок Бертона звично фіксував сигнали і розшифровував їх.

— Д… р… а… к… о… н…

Чарлі заплющив очі, кинувся до канапи й ліг, тримаючи в руці пістолет.

“Дракон”!.. Шеф кличе свого підлеглого, і на заклик треба відповісти негайно. Та тільки не врятуєш себе такою покорою: Хінчінбрукові помічник потрібний, доки завдання ще не виконано. А потім…

Бертон у нестямі вибіг з кімнати. Він з радістю зрікся б симпатії Сатіапала, розпрощався б з принадними перспективами та й чкурнув би геть звідси, коли б втеча не здавалась йому ще страшнішою за майбутню кару.

Він не боявся нічних джунглів. Маючи зброю в руках, можна захиститися від звірів… Але Майкл Хінчінбрук жорстокіший і хитріший за якого завгодно хижака. Він вистежить, винюхає, наздожене, закатує…

Звичайно, Чарлі Бертон приписував Хінчінбрукові надлюдські якості, але така вже властивість страху — гіперболізувати небезпеку, обертати можливе на неминуче. Хінчінбрук зумів підкорити свого помічника, зламати його волю, і відтоді Чарлі перетворився на своєрідну подобу кролика, який пищить од жаху і мимохіть сунеться до зажерливої пащеки пітона.

Бертон нервово походжав попід муром маєтку, шукаючи порятунку, а непереборна сила тягла його позирнути ще раз туди, у гущавину лісу, звідки блимав сигнальний вогник. Тільки позирнути, щоб довідатись, чого ж треба Хінчінбрукові. А там видко буде, що робити…

Отак умовляючи себе, Чарлі поступово одходив од муру до палацу, а потім прискорив ходу і в свою кімнату влетів, наче за ним хто гнався.

Ні, вогник блискає й досі!.. Майкл Хінчінбрук був тонким психологом: він знав, що Бертон відповість рано чи пізно. Чарлі не міг навіть послатися, що не помічає сигналів: поквапно вимкнувши світло після пострілу з пневматичної рушниці, він тим самим поклав початок мовчазній розмові двох спільників.

— “Дракон”… “Дракон”… — шепотів Чарлі, тоскно позираючи у вікно.