Велика, більша й найбільша - Брошкевич Ежи - Страница 8

— Дивись, Іко, — сказав він тихо своїм низьким голосом. — Бачиш той рундук?

На протилежному боці невеличкого майдану світилися вікна і двері пивнички. Всередині коло прилавка було видно кілька чоловік.

Серед них майнули плащ та міліцейський кашкет.

— Бачу, — прошепотіла Іка.

— Ідеш? — спитав Капітан.

Іка глибоко зітхнула.

— Звичайно, — відповіла вона. — А… а де ви на мене чекатимете?

— Ти не турбуйся, — обіцяв Капітан, — буду там, де треба. Ти лишень гляди, щоб мені не доводилося надто часто попадати дорослим на очі. Поки що я чекаю тут…

— Ну, я йду, — вирішила Іка.

Вона вийшла з автомобіля, загорнулася в плащ, вітер одразу ж почав рвати його за поли. Біля дверей на мить зупинилася — так, усередині справді стояв міліціонер. Зараз усе залежало, чи вислухає він її. Іка ще раз глибоко зітхнула і рвонула за дверну ручку.

Задзеленчав дзвоник на одвірку, і всі, хто був у пивниці, оглянулися на неї. Оглянувся і міліціонер, молодий, дуже високий і вельми суворий. Побачивши Іку, він підвів брови.

— А ти, мала, що тут робиш? — запитав він. — Сама в таку пору?

Іка з несподіванки позадкувала. Чоловіки, що юрбились біля прилавка, за яким стояла вродлива продавщиця, зареготали, а міліціонер ступив до неї.

— Ну, що ж ти тут робиш? — повторив він.

Іка почервоніла з сорому й люті. Вона терпіти не могла, коли з неї сміялися, а надто, коли з нею поводилися, мов з дошкільницею.

— Я, власне, вас шукаю, — відповіла вона гостро.

— О-го-го! — здивувалися всі.

Міліціонер спохмурнів:

— А це ж чому?

— А тому, — випалила Іка, — що на станції сидить відомий шахрай і викрадач дітей, а ви, замість його схотіти, п’єте тут пиво!

Тепер уже всі зайшлися сміхом. Тільки цього разу почервонів міліціонер, а не Іка.

— Що за шахрай! Який він? Тихіше, громадяни! — крикнув він.

Всі замовкли. А Іка похолола. Бо вона зовсім не знала, який на вигляд отой шахрай. Та ще й його прізвище вилетіло у неї з голови. Що робити? Як переконати цих людей, що вона каже правду?

— Є… є оголошення про розшук… — почала вона несміливо.

Міліціонер не слухав її. Він сердився. У Трушеві він служив недавно, але трушівські дітлахи встигли вже не раз йому допекти. От і зараз він подумав, що це дівчисько просто глузує з нього.

— Ого, товаришу сержанте, — посміхнулася вродлива продавщиця. — Громадянка хоче вам допомогти, а ви такі нечемні.

Міліціонер почервонів, як транспарант.

— Що за оголошення? Що за жарти? Що за шахрай?

— Справжній шахрай, — вигукнула з розпачем Іка. — І звуть його… звуть його… Євстахій!

І тут усі присутні, навіть продавщиця, знову зареготали, аж у боки бралися.

А міліціонер схопив Іку за плече.

— Євстахій? — перепитав він. — Саме Євстахій? — Він підвів Іку до дверей і виставив її за поріг.

— Хто тобі дозволив кепкувати з мого імені? — гукнув він услід.

— О-го-го-го! — заливалися в пивниці. — Євстахій, Євстахій…

Грюкнули двері, й Іка опинилася на вулиці під дощем і вітром.

Їй хотілося плакати з досади отакої. Треба ж, щоб міліціонера звали так само, як шахрая. Що ж тепер робити?

Либонь, Іці не пощастило б стримати сльози, та, на щастя, коли вона підбігала до Капітана, в глибині вулички у блідому мигтінні ліхтаря вгледіла іншого міліціонера.

— Євстахій, — схлипнула вона ще раз і… і раптом пригадала прізвище: Кужевик.

Так, Кужевик. І водночас у голові народилася нова ідел. Дівчинка припала до Капітанової шибки.

— Прошу вас, Капітане, — скоромовкою кинула вона, — прошу вас їхати на станцію. Згода? Я зараз там буду.

— Згода, — відповів Капітан і слухняно увімкнув мотор.

А Іка щодуху побігла за міліціонером, що зникав у глибині вулиці.

Зараз їй уже не хотілося плакати. Швидше навпаки.

Та, незважаючи на це, вона, підбігши до міліціонера, почала голосно схлипувати.

— Товаришу міліціонере! Громадянине міліціонере!

Повновидий, немолодий уже міліціонер одразу ж обернувся і підбіг до Іки.

— Що там… що там у вас скоїлось, товаришко? — спитав він, турботливо беручи Іку за плечі.

Він був такий симпатичний, що на мить Іка навіть завагалася. Чи не розповісти йому все прямо і без викрутасів.

Але ні! Бо що ж буде, коли й він не повірить? Час минав, і невідомо, як там Горошок дає собі раду. Ні! Зараз вона вже не може ризикувати. І Іка, жалібно схлипуючи, пробелькотіла:

— Я загубилася, громадянине міліціонере. Я мала… мала зустріти тут свого… свого дядечка на станції… і… і не знайшла ані станції, ані дядечка, ані… ані…

Міліціонер щиро засміявся.

— Але ж, товаришко, — заговорив він приємним, трохи застудженим голосом. — Де ж це бачено, щоб так плакати, товаришко?

Іка вдала, ніби поволі заспокоюється, але насилу стрималася, щоб не всміхнутися переможно.

— О дядечко, дядечко!.. Дядечко, — цокотіла вона. — Він такий хороший. Він мав чекати на станції…

— Ну, ходім, — сказав міліціонер, беручи Іку за руку і простуючи до станції.

Вдалині приязно мигнув червоний вогник Капітана. Іка весело розсміялася і затріщала, мов друкарська машинка.

— А ви, громадянине міліціонере, не знаєте мого дядечка? Він такий веселий і… і зветься Євстахій Кужевик. Не знаєте?

— Як зветься? — гостро спитав міліціонер, приставши.

— Таж я вам сказала, — ввічливо відповіла Іка, — Євстахій Кужевик. Товариш Євстахій Кужевик.

Міліціонер ще дужче стиснув її руку і рушив так швидко, що Іці доводилося майже бігти. Але вона не замовкала:

— А він такий веселий. Інколи для сміху чіпляє собі такі смішні вуса… вони йому пасують.

— Чіпляє собі вуса? — перепитав міліціонер.

— Так, так, — підтакнула Іка. — У нас у сім’ї навіть рвилюються. Кажуть, у кого вуса, той уночі хропе.

— Хропе?

— Так. Але, громадянине міліціонере, — дивувалася Іка — хіба хропти шкідливо? А дядечкові вуса дуже пасують.

— Пасують? — пробурмотів міліціонер.

У кінці вулички заблимали вже вогні станції, коли здалеку засвистів паровоз. Іка поблідла зі страху: а що буде, коли вони вирішать поїхати саме цим поїздом?

Очевидячки, міліціонер подумав те ж саме, бо він раптом побіг, тягнучи за собою Іку.

Поїзд наближався. Дедалі виразніше було чути стукіт коліс і пахкання паровоза. А до станції вже залишалося тільки двадцять… тільки десять… тільки два кроки!

Міліціонер рвонув двері. Вони з грюком розчахнулися.

Перший, кого вони побачили, був Горошок. Горошок, що затуляв собою маленького хлопчика в синьому беретику і пальтечку, в сірих черевичках і штанцях, Горошок, блідий і рішучий, Горошок, що намірив свого пугача на товстого чоловіка, який замахнувся для удару.

І тоді Іка заверещала:

— Дядечку! Це я!

А потім… Потім, коли Товстун здивовано озирнувся, Іка скочила на нього. Скочила, як дика кішка, як леопард, як рись. А вхопивши його за чорні вуса, зірвала їх і одразу ж відплигнула вбік.

Чоловік люто скрикнув. Вуса поволі впали додолу. Пугач Горошків вистрелив. Жінка за буфетом пронизливо зойкнула.

А голосніше за всіх гукнув “стій!” міліціонер, вихоплюючи з кобури уже справжнього пістолета. Обидва шахраї кинулися до дверей. Буфетниця зникла під прилавком. А в невеликій залі зчинився такий гамір, ніби настав кінець світу.

Міліціонер, що гнався за втікачами, спіткнувся, пістолет вистрелив сам по собі і куля, відбившись рикошетом, прогула над головами, мов ґедзь. Звук пострілу був для Худого, наче удар палицею. Він повалився на землю під ноги Товстуну і обидва покотилися до дверей. А там уже з’явилося кілька пасажирів.

— Руки вгору! — гукнув міліціонер. — Ані руште!

Обидва шахраї підводилися з землі, піднімаючи руки вгору.

Горошок шепнув Іці:

— Ми вже тут непотрібні. Де Капітан?

— Біля входу, — так само тихо прозвучала відповідь.