Велика, більша й найбільша - Брошкевич Ежи - Страница 35

Потім розляглося пронизливе сичання і — свист, як тоді, коли сичав здоровенний рубіноокий кіт. Тільки зараз воно лунало люто й грізно.

І знову той самий голос:

— О ке сат! — кричав хтось. — О ке сат!

— Це там, на галяві! — загукала Іка. — Хтось благає рятунку! Горошку! Хтось просить допомоги!

Чи довго роздумував Горошок? Секунду? Не більше півсекунди.

Горошок жбурнув палаючий прут на землю, вихопив з вогнища патичок (що за весь оцей час згорів тільки на одну десяту), розімкнув складаного ножа.

— Чекай тут! — гукнув він Іці.

І помчав до галявини.

Горошок біг, зціпивши зуби, забувши про все на світі. Він чув лише голос, що кликав на допомогу. Когось треба вирятувати з небезпеки. Захистити будь-що!

Кілька іскор впали з палаючої гілки, припекли вогнем. Горошок навіть не відчув цього. Він знав одне — полум’я це світло. Це надія на перемогу в бою. Вогонь завжди був зброя. Завжди його боялися дикі коти!

Отже, може й тут…

Дорога, якою тоді, у пітьмі, вони йшли так довго, виявилася тепер короткою, трохи вигнутою алейкою між двома стінами пальм.

Жорства вищала під ногами, а Горошок мчав, як навіжений. Його навіть не здивувало, що мала гілочка палахкотіла дедалі яскравіше. Власні кроки відлунювали за спиною. Вогонь розгорявся, хтось знову заволав: “О ке сат! О ке сат!” — хтось зовсім поруч важко дихав.

Горошок вискочив на галяву, і її одразу ж освітило голубе світло, аж по верхівки найвищих пальм.

У нього перехопило дух.

На самій середині галяви якусь невелику, не більшу за нього самого істоту повалив на землю звір. Звір? Страхітлива потвора з трьома рубіновими очима, з крокодилячою кудлатою мордою і шестиногим зміїно-котячим тілом. Блиск вогню вразив напасника. Він одсахнувся. І раптом галява забарвилась, ніби впала на неї небесна іскриста зірка. Той, хто кричав пробі, підвівся на руках, і Горошок ясно бачив його, то був довговолосий стрункий хлопець. Його широко поставлені, мало не на скронях, темні очі округлилися зі страху. На блідо-блакитній шкірі темніли сині рани. Біла пов’язка на стегнах теж була заплямована темно-синьою кров’ю.

— О ке сат! — простогнав він востаннє і… впав ницьма.

А страшне чудовисько, гостро блискаючи своїми червоними очима, присіло, готуючись до стрибка. З його пащі вихопилося сичання-свист.

— Горошку! — пролунав розпачливий зойк Ічин. — Вперед!

Вона надбігла ззаду, розмахуючи кинутою Горошком величезною палаючою палицею.

Хижак завагався. Горошок ударив його палаючою гілкою, і кіт з пронизливим виском відскочив убік.

Тоді Горошок видер з Ічиних рук палаючий дрюк.

— Веди його до моря! — гукнув він.

Звір відступив, але готувався знову напасти. Він відскочив убік, пронизливо свиснув. Очі його блискотіли ще лютіше, короткий хвіст забив по землі, пазури рвали траву. Задньою лапою він одкинув палаючу гілку, і краєм ока Горошок побачив: Іка поставила на ноги зомлілого Блакитного Хлопця і потягла до алеї.

Він полегшено зітхнув.

І тут, як завивання міни, розітнулося виття хижака.

Горошок побачив у повітрі зміїне тіло, розіп’яте в стрибку, устиг спостерегти рубіновий блиск очей і роззявлену пащеку. І тоді…

Тоді Горошок, розмахнувшись з усієї сили, влучив напасникові просто в пащеку палаючий кінець палиці. Зойк звіра задзвенів у вухах. Осліплений хижак закрутився дзиґою і кількома величезними стрибками з сичанням і свистінням сховався у хащі.

— Гіп-гіп ура-а-а! — заверещав Горошок.

Він хотів повторити свій переможний вигук, аж раптом йому перехопило дух.

Він щось побачив. Побачив, як прикорень однієї пальми лиже блакитне полум’я. Горошок зрозумів, що то значить. Зрозумів, що коли в цьому лісі почалася пожежа, її не зупинити. А при такій температурі, яку дає тут вогонь, вони загинули. Ніяка сила їх не врятує.

Кілька довгих секунд Горошок стояв ніби вкопаний, дивлячись просто себе.

Вогонь дедалі ширився. Дерево сухо тріщало. Голубі іскри долітали вже до середини галявини…

Поки що зайнялася лише одна пальма й невеличкий кущ коло неї. А відблиск линув попід саме небо, жар був нестерпний.

Горошок повернувся, кинув палицю і, важко дихаючи, побіг слідом за Ікою.

Блакитний Хлопець ще не зовсім отямився. Іка майже несла його: ноги його з дивовижно маленькими ступнями щохвилини підгиналися, і хлопчик безвладно опадав на її плече. Добре, що він був дуже легенький, інакше вона б не впоралася.

— Ну, ходімо, — благала вона. — Ходімо. Не бійся… ходімо. Горошок нас захистить… Кажу тобі, захистить!

Чи справді зможе він захистити їх і себе? Чи себе самого зможе він захистити?

До Іки долетіло пронизливе завивання хижака. Вона зупинилася й почула, як одразу ж у гарячому непорушному повітрі тріщали гострі, сухі, як пістолетні постріли, виляски.

Над лісом піднялася блакитна заграва.

— Горошку! — гукнула Іка. — Горошку!

Блакитний Хлопець знову вислизнув у неї з рук і важко сів на землю. Вона нахилилася над ним.

— Горошку!

І яке ж то було щастя, коли зовсім поруч, з алейки, почувся тупіт і захеканий Горошків крик:

— Я тут, Іко, я тут!

Іка простягла йому назустріч руки. Але одразу ж опустила. У блакитному відблиску пожежі обличчя Горошкове було сіре, як попіл.

— Бери його! — наказав він, підхоплюючи Блакитного Хлопця під пахви. — Чуєш? Нам треба тікати! Швидше, бо ліс горить! Хутчій, а то ми загинемо!

— Куди?

— До човна!

Удвох діти легше понесли хлопця. Він був непритомний, голова його безсило падала на груди, з-під синіх повік виднілися тільки вузькі шпаринки великих темно-бронзових очей.

Несли майже бігом. Вогнище на пляжі ще палало яскравим полум’ям, і, як і досі, з Зеленого міста не було видно жодної ознаки життя.

— До човна! — все казав Горошок. — До човна! Нарешті берег!

Іка змочила носовика і обмила хлопцеві ним обличчя, груди. Він тихо застогнав. Повіки йому затремтіли.

Зараз вони могли придивитися до нього пильніше. Зростом з Іку. Мав гладеньку, мов оксамит, блакитну шкіру, надзвичайно вузьке тіло, крихітні ступні і руки з довгими чіпкими шістьма пальцями. То не була людина. І разом із тим по-людському гарна була його струнка постать, обличчя зі скошеними, що заходили аж на скроні, очима, з рівнесеньким носом, з маленьким, округлим темно-шафіровим ротом та високим гладеньким чолом, з-над якого спадало йому аж на плечі м’яке пухнасте волосся кольору червоного золота.

На перший погляд їм здалося, що вбраний він дуже просто. Пов’язка на стегнах, сандалі… здається, та й уже.

Але зараз Горошок і Іка розгледіли, що пов’язка зроблена дуже майстерно, стягнута гарною рубіновою пряжкою, з котрої дивилося на них виконане кількома рисками обличчя цього ж хлопця, а прості, нібито, сандалі були вишуканої форми і такого кольору, як і його волосся.

— Горошку! — прошепотіла Іка. — Який він гожий.

— Гожий чи негожий, — невдоволено буркнув Горошок, — річ не в тому. Річ у тому, що нам треба його рятувати. Його і себе! Відчуваєш, як пече?

Справді, пожежа поступово ширилася, і над лісом займалася велика заграва. І хоч полум’я не дійшло ще до пляжу, але крізь заслону дерев уже досягав розпечений подув.

— Сідай у човен! — наказував Горошок. — Сідай у човен і бери його на коліна… того гожого!

— А ти?

— Я попливу за вами… подумаєш, якийсь кілометр.

— А якщо течія? Або… Горошку! Акули?

— Аякже, — огризнувся Горошок, — одразу й акули? Це тобі не Земля!

— А в лісі хто був? — скрикнула Іка. — Гороб’яче опудало?

Горошок безпорадно озирнувся. Зелене місто мовчало, аж от… Горошок посварився до нього кулаком.

— Ви що, оглухли? — гукнув він. — Осліпли?

І раптом обоє оглянулися, бо в повітрі немов забринів далекий кришталевий жіночий сміх. Можливо, вони помилилися, а можливо, то був якийсь птах?