Велика, більша й найбільша - Брошкевич Ежи - Страница 27

Аж от стежка вивела їх на голе узбіччя, що нависало над шосе. Обоє неначе прокинулися з короткого прекрасного сну.

Горошок одразу ж поглянув на годинника.

— Тринадцять годин сім хвилин, — сказав він.

— А скільки секунд? — уїдливо запитала Іка.

— Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять, двадцять одна… — почав старанно вилічувати Горошок і, мабуть, лічив би й далі, коли б не те, що саме о тринадцятій годині сім хвилин і двадцять дві секунди пролунав майже поруч з ними якийсь надзвичайно знайомий звук.

То був звук автомобільного гудка.

За секунду він залунав знову. Три довгих, три коротких і знову три довгих сигнали. Ніби кликав: SOS!

— Це Капітан! — вигукнула Іка.

— Це Капітан… — прошепотів Горошок.

І обоє, не роздумуючи, кинулися стрімким узбіччям униз, не звертаючи уваги на гострі колючки ожини і глоду.

Горошок зачепився паском об ліщинову хворостину, на якусь мить зупинився, і першою внизу опинилася Іка. Рівчак він перескочив слідом за нею.

Так, то справді був Капітан. В пилюці, брудний, захеканий. Мотор ще дихав теплом, а весь короб тремтів, ніби після важкого напруження.

— Капітане! Що сталося, Капітане? — питала Іка.

Капітан не привітався, не пожартував. Він рвучко відчинив дверцята і вимовив лише одне слово:

— Сідайте!

Іка й Горошок негайно послухалися. Ледь-но сіли, Капітан рвонув уперед і вже за сто метрів розвинув максимальну швидкість.

З усіх зустрічей ця зустріч була найдивніша. Як він їх озшукав? Як появився тут серед білого дня? І чому?

Проте вони ні про що не розпитували. Знали, що рано чи пізно все з’ясується, а на такій швидкості Капітан не захоче сказати і слова.

Капітан просто-таки жартома випередив автобус і два легкових автомобілі. Шофер другої машини мало не налетів на дерево, побачивши на передньому сидінні лише двох дітей, з яких жодне не торкалося руками керма.

Аж от Капітан рвучко загальмував і звернув на вибоїстий путівець. Не схоже було на те, щоб ним коли-небудь проходили автомобільні шини. Незважаючи на це, Капітан не дуже притишив хід.

І почалася їзда, така пекельна, що її сміливо можна було порівняти з польотом крізь африканську піщану бурю. Камінь не камінь, коріння не коріння, вибоїна не вибоїна — Капітан ні на що не зважав. Навіть потік із кам’янистим дном його не спинив. Він сунув уперед, як танк. Віти дерев і кущів стьобали і по даху, по склу, мотор захлинався і кашляв. А Капітан уже мчав під гору шляхом, яким насилу міг би проїхати віз.

Іка й Горошок учепилися в сидіння. Вони все мовчали. І тільки серця їхні калатали дедалі тривожніше. Обоє розуміли, що на них чекає неймовірна пригода. Про це свідчили одчайдушна їзда Капітана і його затята мовчанка.

Нарешті Капітан виїхав на вершину горба. Дорога тут була вже рівна, а скоро крізь стіну дерев вони побачили тиху, сонячну лісну галяву. Капітан, ніби зібравши останню силу, доїхав до її краю і зупинився.

Він мовчав ще трохи, як захекана людина, яка має іддихатись, перш ніж скаже слово. Мовчанка тривала рівно п’ять секунд, але для Іки й Горошка вони тягнулися нестерпно, неймовірно довго.

Нарешті Капітан озвався дуже стомленим тихим голосом:

— Іко! — промовив він. — Горошку! Вас чекає найважче випробування, яке будь-коли і будь-хто зазнав.

— Ми слухаємо, — прошепотів Горошок.

— Пояснити я вам зможу небагато. Я сам майже нічого не знаю. Я лише виконую накази. Мені сказали привезти вас сюди.

— Хто?

— Усі, хто приятелює з людьми й допомагає їм. Радіостанції і електронні машини, радари й астрономічні прилади. Мені сказали привезти вас сюди і запитати, чи схочете ви допомогти.

Зблідлі Ічині щоки одразу зашарілися.

— Як ви можете таке питати? — вигукнула вона.

— Зачекай, дитино, — стиха озвався Капітан, — цього разу діло дуже непросте.

— Що ми маємо зробити? — спитав Горошок.

Капітан якусь мить вагався.

Потім промовив пошепки.

— Вам доведеться… залишити… Землю!

Іка й Горошок перезирйулися. Іка притулила долоню до рота. Горошок схопив її за руку.

— Як же так? — перепитав він. — Як?

— Не знаю, — прошепотів Капітан. — Я мав лише привезти вас сюди.

— Але ж для чого? Навіщо?

— Мені не сказано… Це з’ясується згодом.

Він замовк. У лісі запала надзвичайна тиша: не чути було ні комах, ані птахів. Навіть вітрець перестав віяти, і дерева стояли нерухомо.

Нарешті Іка перша порушила мовчанку:

— Чи ми повинні залишити… Землю… назавжди?

— Ні! — відповів Капітан. — Ні! Що не назавжди, мені відомо. На дуже короткий час. А ще мені відомо, що це дуже важливо.

— Що важливо?

— Не знаю “що”. Знаю тільки, що дуже важливо.

Іка розгнівалася. Горошок і досі мовчав, зціпивши зуби, — ніби зазирав у гірське провалля. А по щоках Іки розлився рум’янець. Вона навіть ляснула себе по коліну.

— Це нісенітниця! Хіба ж у нас крила, чи що! Ми готові на все. Але ж треба знати: що, навіщо й для чого?

— Іко, — тихо сказав Капітан. — Діло це незвичайне і таємниче. Я повторив вам лише те, про що мене повідомили. Ухвалили постанову мудріші за мене. Мені сказано: відвези їх туди і туди. Попроси допомогти. А якщо погодяться, хай вийдуть на середину цієї галяви. Я привіз вас. Передав прохання. Решта — ваше діло.

— Що ми повинні робити?

— Мені сказано: решта — їхнє діло.

— Якась нісенітниця! — крикнула Іка.

Тоді Горошок узяв її за руку.

— Стривай! Хіба це нісенітниця? Тільки я з одним не згоден.

— Не згоден? — запитав Капітан таким голосом, наче його несподівано охопив страх.

— Не згоден, щоб Іка йшла разом зі мною. Я піду сам.

— Горошку! — крикнула Іка.

— Іду сам!

— Без мене не підеш!

Горошок уперто похитав головою. Здавалося, Іка от-от розгнівається вкрай, але дівчинка опанувала себе.

— Капітане, — спитала вона, — зверталися до нас обох?

— До вас обох.

— Тоді до побачення, Капітане! — сказала вона, відчиняючи дверцята.

— Іко! — розгублено закричав Горошок, вискакуючи за нею з автомобіля і хапаючи її за руку.

Він хотів щось докинути, але не міг мовити й слова. Іка теж зупинилася в півкроку.

Ще секунду тому тиха сонячна галява була порожня. У прозорому нерухомому повітрі вирізнявся мало не кожний листочок, кожна освітлена сонцем гілочка.

І саме тоді, як Іка й Горошок вискочили з автомобіля, повітря ніби почало густішати, прибирати колір. Стіна дерев на тому боці раптом узялася серпанком. Усе затуманилося. І на зеленому тлі показалися невиразні мерехтливі обриси величезної напівпрозорої кулі, що грала всіма барвами веселки.

— До побачення! — сказав Капітан. — До побачення! І будьте такі, як завжди!

А потім тихо, заднім ходом рушив лісовою дорогою поміж мовчазних дерев, усе далі й далі.

Нарешті він зник. Замовкло гудіння його мотора.

А вони, здавалось, того й не помітили. Стояли нерухомо, тримаючись за руки, занімілі, майже не дихаючи.

Бо ж перед їхніми очима, повставши з нічого, просто з повітря, дедалі виразніше малювалися контури великої, наче будинок, і гладкої, ніби дзеркало, сріблястої кулі. І що найдивніше — незважаючи на свої розміри і величезну, здавалося б, вагу, куля та не лежала на землі. Здавалося, вона спирається лише на самі верхівки травинок.

— Що це таке? — прошепотіла Іка.

— Не знаю, — відповів Горошок.

Вони перезирнулися. Погляди їхні говорили більше за слова. Вони говорили: ми боїмося, не знаємо, що нас чекає, у нас нема ні мужності, ані відваги. Але треба йти вперед… нас просили… ми обіцяли… Отже, йдемо вперед.

Горошок міцніше стиснув Ічину долоню.

— Ходімо, — сказав він.

Йшли крок за кроком. Поволі, але дедалі певніше. Куля, величезна й нерухома, ближчала. Нарешті, вони зупинилися за крок від її блискучої, мов дзеркало, поверхні, яка, проте, нічого не відбивала.