Велика, більша й найбільша - Брошкевич Ежи - Страница 14

Але білявий одразу ж змовк. Бо замість уцілити кулаком у Горошків ніс, попав у повітря. Разом з тим хтось схопив його за другу руку і викрутив її, хтось піймав за поперек і перекинув у повітрі догори ногами. Білявий гупнув на землю, і хтось сів йому на спину, загинаючи далі руку. Всі оті “хтось” був усе той самий Горошок. Він притиснув переможеного до землі, не даючи йому змоги підвестися.

— Домовлялися один на одного! — вигукнула Іка, і троє хлопчаків одступили на крок.

— Кажи: вибач, — мовив Горошок.

— Що це було? — простогнав білявий.

— Дзю-до, — ґречно пояснив Горошок. — Кажи: вибач.

Мовчанка. Після четвертої невдалої спроби випручатися, білявий щось прошепотів.

— Не чую! — мовив Горошок.

— Вибач мені.

— Атож! Чи я тобі жовторотий? — запитав ще Горошок.

— Ні… ні.

— А може, я пузан?

— Н… н… ні!

— Дуже приємно чути, — сказав Горошок і відпустив білявого. — А зараз чухрай звідси вистрибом.

Білявий хлопець підвівся і, нікому не дивлячись в очі, попрямував до брами. За ним поволі, похнюпившись, попленталися й троє веснянкуватих хлопчаків.

— Гей! — крикнув Горошок. — До побачення!

Але ті навіть не озирнулися.

— Дуже добре, — сказала Іка.

— Браво! Браво! Браво! — вигукнув Капітан. — Поздоровляю!

— Це тому, що ми, — сказав Горошок, — не терпимо хуліганства, Капітане!

Потім Іка з Горошком зручно вмостилися на передньому сидінні, і всі троє якийсь час мовчали. Отак люблять ломовчати разом справжні друзі після довгої розлуки. Першою подала голос Іка:

— Ми хотіли б вас про щось запитати.

— Слухаю, — озвався Капітан.

— Ми власне… — почав Горошок.

Але Іка не дала йому говорити.

— По-перше, — почала вона, — нам було сумно без вас. Ми не любимо всіляких там солодких, медових слів. Правда, Горошку?

— Одне солодке тістечко краще за тисячі солодких слів, — сказав Горошок.

— Атож, — мовила Іка. — Ми нудилися цілий тиждень.

— Атож! — підтвердив Горошок.

— По-друге, — вела далі Іка, — ми хотіли вас запитати, чому і з якої причини ви здружилися саме з нами, саме нам допомогли розшукати Яцка і саме нам оповідали за себе.

— Атож, — повторив Горошок.

— І по-третє, — не вгамовувалась Іка, — що було далі? Яким шляхом ви їхали до Індії? Яка вона, Індія? Як ви потрапили у Варшаву? Де ви ще були і…

— …і спробуй все-таки спинитися, — перебив її Горошок.

Капітан голосно засміявся.

— Перепрошую! — сказав він. — Відколи я взнав, що мені рано ще на звалище, мені безперестанку хочеться реготати. Це зрозуміло, правда?

— Правда, — визнав Горошок.

Іка затято мовчала.

— Пробач, Іко, — сказав Горошок.

— Та нема за що. Ти мав рацію.

Капітан знову засміявся.

— Давайте змінимо тему. А точніше, повернімося до теми. Отже…

— Отже? — перепитали обоє.

— Отже, — заговорив Капітан, — по-перше, мушу вам признатися, що й у мене теж весь тиждень був зіпсований. Я навіть уже стурбувався, чи ви мене не забули.

— Але ж… — вигукнули Горошок і Іка.

— Знаю, знаю, — перебив їх Капітан, — тепер я вже знаю. Просто не випадало. Буває.

— Атож, — буркнув Горошок.

— По-друге, — сказав уже вельми серйозно Капітан, — я заприятелював з вами, бо переконався: варто з вами приятелювати. Ви не обізвали мене старим возом. А назвали мужнім ветераном. Ви не розгвинчували у мене коліс, навпаки, звернулися по допомогу у важливій справі. Коли дійшло до справжнього випробування, ви поводилися як слід. Виявили розум там, де треба було думати, і відвагу там, де треба було ризикувати. Це дуже важливо. Адже можуть трапитись набагато важчі проблеми.

— Тобто — справи, — обернувся до Іки Горошок.

Іка посміхнулася дуже солодко. Занадто солодко.

— А може, ти хотів сказати — завдання? — спитала вона.

— А по-третє, — перебив Капітан, щоб не допустити сварки, — вже пізно і. пора вечеряти. — Оце тобі через твої теревені, — буркнув Горошок, але Іка, на щастя, не дочула.

— А після вечері? — спитала вона.

У голосі Капітана пролунала якась незвична нотка.

— Після вечері… можливо й поговоримо, — сказав він. — Але тоді, як стемніє.

Іка розігріла вечерю, а Горошок настроїв радіо і накрив на стіл. Коли пили чай, саме закінчилася музична передача і дикторка оголосила:

— Говорить Варшава. Передаємо вечірній випуск останніх новин.

— У-хх, — зітхнула Іка, — зміни хвилю.

— Нічого не вийде, — сказав Горошок. — Людина мусить знати, що діється в світі.

Іка знизала плечима так, як це завжди робила Горошкова мама під час передач останніх вістей. А Горошок умостився у крісло поруч з приймачем з таким виразом, що в таких випадках був у Ічиного батька.

— З усього світу, — оголосила дикторка.

Ну, а в світі як у світі.

Дикторка говорила про те, що і в зв’язку з чим заявив один американський міністр, а також якої думки про цю заяву інші закордонні міністри.

Потім було кілька слів про нове відкриття двох чеських учених і одного шведського професора в…

— В чому, в чому? — спитала Іка.

— В галузі біохімії, — відповів Горошок.

— А що це таке?

— Ти-и-и-хо! — гримнув Горошок, ніби й не звертаючи уваги на Ічину посмішку, що не без підстави промовляла: ти стільки ж розумієшся на біохімії, скільки й я.

Але одразу ж по тому дикторка повідомила дальшу новину.

— Від учора над Центральною Африкою шаленіють урагани і піщані бурі.

— Піщані бурі? — перепитала Іка. — Такі як…

— Ти-и-и-хо, — вже справді розсердився Горошок.

— Загальне занепокоєння, — провадила дикторка, — викликає доля пасажирського літака французьких авіаліній, що стартував сьогодні з аеродрому в Браззавілі, і відтоді, як увійшов у смугу урагану, не подає ознак життя. У літаку разом з екіпажем — сімдесят вісім чоловік. Пошуки тривають.

По секундній паузі дикторка почала передавати дальше повідомлення, але Горошок перестав слухати. Підвівся.

— Сімдесят вісім чоловік, — сказав він.

— Як називається той аеродром?

— Браззавіль.

— А де це?

Горошок вийшов на хвилину до іншої кімнати і повернувся з атласом. Він знайшов велику мапу Африки і мовчки розклав її на столі. Обоє схилилися над жовто-брунатно-зеленим континентом, оточеним блакитними плямами морів та океанів.

— Тут, — сказав Горошок, — Браззавіль… Це Конго. В Екваторіальній Африці.

— Екваторіальній? — здивувалася Іка.

— Так… Екваторіальна — означає Центральна.

— Чому?

— От причепилася — чому й чому, — спалахнув Горошок гнівом. — Бо там екватор.

Іка, звичайно, образилась.

— Гаразд, гаразд… А що означає біохімія?

Горошок знизав плечима.

— Знаю, але не скажу.

Іка хотіла уїдливо розсміятися, але раптом спитала:

— Що таке?

— Ану лиш! — гукнув Горошок. — Гикавка на неї напала, чи що?

Справді, було чого дивуватися. Голос дикторки, що саме сповіщав про новини з Польщі, чомусь почав уриватися. Скаже кілька слів — раптом з радіоприймача лунає якийсь писк.

Це було навіть смішно.

— Як повідомляє наш Келецький кореспондент, — чути було з приймача, — фабрика… пі-пі-пі, паа-паа-паа, пі-пі-пі… понад план. Виконано… пі-пі-пі, паа-паа-паа, пі-пі-пі… і електричних нагрівальних приладів.

— Хі-хі-хі, — розсміялася Іка, — …пі-пі-пі понад план! Але Горошок раптом споважнів.

— Стривай-но! — крикнув він. — Це ж… — І затнувся.

Дикторка вже замовкла. За хвилину мав початися симфонічний концерт. А все ж той таємний сигнал не змовкав: пі-пі-пі… паа-паа-паа, пі-пі-пі. І знову три коротких писки, три довгих, три коротких.

— Три короткі, три довгі, три короткі… — прошепотіла Іка. — Що це таке?

— Це, — сказав Горошок, — SOS! Ти розумієш? SOS!

— SOS?

— Так.

Вони дивилися одне на одне широко розплющеними очима.

— Хтось кличе на допомогу! — сказав Горошок.

— Хтось просить порятунку! — тихо додала Іка.