Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 34

Поки негр розповідає мені це все, я міркую: якщо він зрадив з корисливості, то чи не зрадить він з тієї ж причини і своїх нових хазяїв? Я тут-таки пропоную Чумукі велику суму, яка дала б йому змогу все своє життя любесенько байдикувати. Шахраєві це здається цілком природним, але він хитає головою — з виглядом людини, яка не бачить можливості “заробити”.

— Нема способу утекти, — каже він. — Тут багато солдатів, багато хитромудростей тубабів, багато високих стін.

Він додає, що місто оточене непрохідною пустинею.

Невже ми приречені лишатися тут до кінця наших днів?

Сніданок закінчено, Чумукі йде, і я зостаюся на самоті. Увечері мені приносять обід (кухня тут загалом задовільна), потім, коли мій годинник показує дев’яту, електрична лампочка раптом гасне. Я напомацки укладаюся спати.

25 березня я встаю після міцного сну і займаюся писанням своїх нотаток. День минає спокійно. Я не бачу нікого, за винятком Чумукі, який справно приносить мені їжу. Ввечері укладаюся заздалегідь; світло знову гасне о дев’ятій годині. Уранці прокидаюся — свіжий і бадьорий, але, на жаль, все ще у тюрмі. Це ж просто нісенітниця, — чого, зрештою, від нас хочуть? І коли я зможу, нарешті, кого-небудь про це спитати?

Увечері того ж дня. Мої бажання здійснилися. Ми бачили його величність Гаррі Кіллера, і наше становище відтоді так змінилося, що я й досі схвильований і весь тремчу.

Коло третьої години мої двері розчиняються. Цього разу на порозі не Чумукі, але теж наш старий знайомий — Моріліре, в супроводі двох десятків негрів, якими він командує. А серед них я бачу своїх супутників, крім Сен-Берена, який, за словами його юної тітки, все ще не може поворухнутись. Приєднуюся до них, думаючи, що приспіла наша остання година і нас ведуть на страту.

Нічого подібного. Ми минаємо кілька коридорів і нарешті потрапляємо в досить велику кімнату; наш конвой спиняється на порозі. У кімнаті стоїть тільки крісло і стіл, а на столі — склянка і недопита пляшка, від якої тхне алкоголем. У кріслі за столом сидить людина; наші погляди звертаються до неї. І вона, треба сказати, варта того.

Його величності Гаррі Кіллеру років сорок — сорок п’ять, хоч на вигляд можна дати більше. Він, очевидно, високий на зріст, а широкі плечі, дужі руки й могутні м’язи свідчать про неабияку силу.

Особливо прикметна в нього голова. Обличчя, позбавлене рослинності, виявляє вдачу одночасно сильну й підлу. Його увінчує кошлате сивіюче волосся, справжня грива, до якої гребінець не торкався, здається, одвіку. Чоло в нього високе, розумне, але випнуті щелепи і важке, квадратне підборіддя свідчать про грубі і буйні пристрасті. Вилицюваті загорілі щоки, обсипані кривавочервоними прищами, западають посередині і переходять у дві обважнілі складки. Губи товсті, нижня трохи одвисла, відкриваючи зуби, сильні й здорові, але жовті й занехаяні. Очі сидять глибоко і блискають несамовито, часом нестерпно, з-під кущуватих брів.

Такого не щодня зустрінеш. В ньому почуваються всі найзухваліші жадання, пороки. Він огидний, але притому небезпечний.

Його величність одягнений у щось подібне до мисливського убрання з сірого полотна: короткі штани, краги й куртка; все це брудне, вкрите плямами. Свій великий фетровий капелюх він поклав на стіл, а поруч спочиває його права рука, що весь час тремтить. Доктор Шатонней вказує мені куточком ока на цю тремтливу руку. Я зрозумів: перед нами алкоголік.

Довгий час цей суб’єкт мовчки розглядає нас. Його очі поступово переходять з одного на другого. Ми терпляче чекаємо.

— Мені казали, що вас шестеро, — вимовляє він нарешті французькою мовою з помітним англійським акцентом, поважно, але хрипким голосом. — Та я бачу тільки п’ятьох. Чому?

— Один з нас захворів після страждань, яких йому завдали ваші люди, — відповідає Барсак.

Знову мовчання, і зненацька наш співрозмовник випростується і кидає запитання:

— Чого ви з’явились до мене?

Запитання таке несподіване, що всім нам хочеться сміятись, дарма, що становище наше не з веселих, чорт забирай! Ніби ми з власної волі опинились у нього!

А він продовжує погрозливо:

— Шпигувати, ясна річ!

— Пробачте, добродію… — починає Барсак.

Але той перебиває. Раптом розлютувавшись, він гупає кулаком об стіл і кидає громовим голосом:

— Мене звуть володарем!

В цю мить Барсак незрівнянний. Скрізь і за всяких умов він насамперед оратор. Випроставшись і приклавши ліву руку до серця, правою він робить широкий жест.

— З тисяча сімсот вісімдесят дев’ятого року у французів більше немає володарів! — заявляє він урочисто.

Де-небудь в іншому місці цей виступ Барсака прозвучав би трохи кумедно, але тут, перед цим хижим звіром, він звучить благородно, даю слово! Він показує, що ми нізащо не принизимось перед цим п’яним авантюристом, і всі ми згодні з промовцем, включаючи Понсена, який вигукує:

— Позбавте людину незалежності, і ви відберете в неї свободу!

Хоробрий Понсен! Непогано сказано!

Гаррі Кіллер знизує плечима, потім знов починає розглядати нас по черзі, наче побачив уперше, його очі з блискавичною швидкістю перебігають від одного до другого і нарешті зупиняються на Барсаку і пронизують його страшним поглядом. Але Барсак і вухом не веде — от молодець! Цей син Півдня не лише балакучий, він, крім того, сповнений відваги й гідності. Начальник експедиції одразу виростає в моїх очах.

Гаррі Кіллер сяк-так опановує себе, що, очевидно, з ним не часто трапляється, і запитує з таким же несподіваним спокоєм, як раптовим був його вибух гніву:

— По-англійськи говорите?

— Так, — відповідає Барсак.

— А ваші супутники?

— Теж.

— Це добре, — хвалить Гаррі Кіллер і одразу повторює так само хрипко англійською мовою: — Чого ви з’явились до мене?

Відповідь ясна.

— Це ми повинні вас про це спитати, — відказує Барсак, — а також і про те, хто дав вам право силоміць нас тут тримати?

— Це право я сам собі узяв, — відрубує Гаррі Кіллер, миттю розлютовуючись до нестями. — Поки я живий, ніхто не наблизиться до моєї імперії.

Його імперії?.. Не розумію.

Гаррі Кіллер підводиться. Звертаючись більше до Барсака, який продовжує триматись дуже сміливо, він гнівно веде далі, грюкаючи своїм величезним кулаком об стіл:

— Так, так, я знаю, ваші співвітчизники вже в Тімбукту і все наближаються до пониззя Нігера, але вони спиняться, або ж… А тепер вони насмілились послати шпигунів суходолом аж до річки!.. Та я їх знищу, ваших шпигунів, як оцю склянку!

З цими словами Гаррі Кіллер кидає склянку об підлогу, і вона розлітається на скалки.

— Склянку!.. — горлає він, обертаючись до дверей.

В пориві незборимої люті він просто скаженіє (навіть піна з’являється в куточках його перекривлених губів), і на нього гидко дивитись у цю мить. Випнута вперед нижня щелепа робить його схожим на дикого звіра, обличчя аж посиніло, очі наливаються кров’ю.

Один з чорних слуг поспішає виконати наказ і подає нову склянку. Але Гаррі Кіллер не звертає на нього уваги. Спершись руками об стіл, він знов перехиляється в бік незворушного Барсака і кричить, втупившись очима а очі:

— Хіба ж я вас не попереджав?.. Історія з дунг-коно, вигадана за моїм наказом, мала бути для вас першою пересторогою. Це ж я поставив на вашому шляху того ворожбита, прорізування якого справдилися з вашої вини. Це я забезпечив вас провідником, моїм рабом Моріліре, який в Сікассо останній раз намагався вас спинити. Ніщо не допомогло. Марно я позбавив вас охорони, марно примушував голодувати, ви вперто продовжували просуватись до Нігера. Ну що ж! от ви й досягли його, навіть перебралися за нього, і дізналися про все, про що хотіли знати… Ви далеко зайшли!.. Але як ви зможете розказати про те, що побачили, тим, хто вам платить?..

Збуджений до нестями, Гаррі Кіллер починає походжати великими кроками. Він божевільний, це безсумнівно. Раптом спиняється: йому блиснула нова думка.