Перстень Борджія - Нефф Владимир - Страница 2

Пан Войті Куба із Сихрова, бургграф, привітав Петра так радісно, як не привітав би навіть власного сина, він одразу наказав принести вина, сушених абрикосів, сала та хліба з сіллю і сів з Петром, оскільки погода була вогкою й холодною, біля каміна в living–room[3] замку Српно.

— Я, хлопче, бачу, що ти мов на голках, — вибачливо усміхнувся господар, помітивши Петрову неуважність та неспокій. — Ти, мабуть, очікуєш, коли нарешті з’явиться гарненьке створіння жіночого роду, яке тобі в лазні терло спину, наша Барушка. Тут я повинен тебе засмутити, Ба–рушка вже не в Српно, вона вийшла заміж за одного багатого купця, який проїжджав через Српно в південну Чехію.

— Добре вчинила Барушка, — сказав Петр. — Але, щиро кажучи, пане Войті, мушу признатися, що про Барушку я згадував так часто, як і вона, мабуть, про мене. Мене цікавить зовсім інше. Маю до вас велике прохання. Йдеться про те, що мій покійний батько тут, у Српно, таємно сховав одну річ, яка для мене дуже важлива.

— А що це за річ? — запитав пан Войті.

— Я точно не знаю, чи це скринька чи якийсь горщик, а може, й волячий ріг, мені байдуже. Справа не в цьому. Йдеться про те, що там усередині.

— А що ж там усередині?

— Дещо надзвичайно цінне.

— Що ж воно таке?

— Прошу вас, пане Войті, не допитуйтеся. Обіцяю, що, коли знайду, обов’язково покажу вам, що там усередині.

— А як не знайдеш, не скажеш, що шукав?

— Скажу, — заспокоїв його Петр.

— То чому б тобі не сказати зараз?

— Коли я скажу пізніше, ви зрозумієте, чому не сказав зараз, — відповів Петр.

— А від кого ти довідався, що твій батечко заховав тут щось вельми цінне? — запитав пан Войті.

Густо почервонівши, Петр схилив голову.

— Про це я теж волів би промовчати.

— Гаразд, гаразд, я ж не якась цікава баба, — буркнув пан Войті. — Якби я не знав тебе як порядного й чесного хлопця, ці твої виверти й таємничість виглядали б украй підозрілими. Охоче вірю, що ти маєш свої причини, та все одно скажу, що це все безглуздя і що з тебе хтось насміявся. Якщо в тому глечику чи в тому волячому розі сховане те, що ти шукаєш, все одно навряд чи твій шановний батечко сховав це саме у нас. Та й коли б він це зробив? За мого урядування такого не було, бо я мусив би про це знати, а при моєму попередникові й не могло бути, бо він був розбійником, убивцею, пияком і злодієм, від якого твій батечко не сховав би навіть здохлого щура, не те що якусь таємну річ з вельми цінним вмістом. І чи міг твій батечко передбачити, що колись тебе ув’язнять у Српно, і що ми з тобою заприятелюємо, і що згодом я дозволю тобі шукати ту таємну річ з вельми цінним вмістом? Чому ж ти вибрав, питаю знову, чому ти вибрав саме Српно? Не кажи мені, що це випадок, тому що я розсерджуся. Знаєш, скільки у нас у Чехії замків? Не знаєш, бо їх стільки, що й полічити неможливо. Якщо твій батечко обрав Српно, то чому не міг з таким же успіхом обрати Карлштейн. Або, скажімо, Бездєз. Або, приміром, Кокоржін. Або, якщо вже хочеш, Тинець. Або, під три чорти, Штернберк. Або, якщо тобі завгодно, Збраслав. Або, приміром, Мрач. Або, щоб ти був здоровий, Мельник. Або, так само добре, Добржіш. Або, щоб ми були здорові, Кост. І так далі, і так далі.

Пан Войті довго говорив на цю тему, а що він був розумний і в усьому мав слушність, то кожне його слово було перлиною розважності, поміркованості й досвіду зрілого віку; лише помітивши, що Петр міниться на виду то нудьгою, то відчаєм, він зупинив потік своїх слушних висновків і стриманіше запитав:

— Як ти гадаєш, де тут схована ця клята таємна річ з вельми цінним вмістом? Хоча б це ти скажеш?

— Під входом до «Забуття», — мовив Петр. — Любий пане Войті, з усього, що ви мені тут понаговорювали, я запам’ятав лише обіцянку дозволити мені пошукати ту річ з вельми цінним вмістом. Прошу вас, заради Бога, не зволікаймо, не гаймо часу.

— Чекай–но, я мушу це як слід обмізкувати, — мовив пан Войті, пахкаючи люлькою. — Те, що ти сказав тепер, знову видається мені цілковитою нісенітницею. Який вхід до «Забуття» ти маєш на увазі? «Забуття» ж не має нічого такого, що б можна було назвати входом.

— Все це мені чудово відомо, — відповів Петр. — Шкода лише, що діра, про яку ви кажете, замкнена залізними дверцятами. Дуже вас прошу, не доводьте мене до безтями, щоб я не пробував вивалити ті дверцята власними руками.

Пан Войті, наморщивши над переніссям трикутничок, трохи поміркував і покурив, а тоді, остаточно зрозумівши, що з Петром домовитися розумно аж ніяк не можна, зітхнув і, спершись обіруч на стіл, що затріщав і заскрипів, звів своє дебеле тіло.

— Ну, гаразд, — сказав він. — Наскільки я тебе знаю, ти не заспокоїшся і допікатимеш мені, доки не пересвідчишся на власні очі, що там нічого нема. А потім ми вип’ємо і побалакаємо.

Залишалося взяти ключ, дерев’яний молоток, долото і в’язничну драбину, по якій за лихих часів попередника пана Войті кат зі своїми помічниками витягав засуджених на підвищення «Забуття», щоб звідти спустити їх до гладо–морні, заглибленої у фундамент вежі; перш ніж усі ці речі вдалося зібрати, на подвір’ї під вежею з’юрмився натовп міського люду, цікавого, що діється, адже до проклятого

«Забуття» ніхто не входив принаймні два роки й кожен обминав його з відразою й жахом. Тим часом Петр, лізучи вгору поруч з паном Войті, котрий, попри свою невіру, хотів обов’язково бачити, як знайдуть скарб, з усе більшою малодушністю думав, що коли його батько обрав «Забуття» схованкою для свого Філософського каменя, то це було справді дивне рішення, адже важко знайти місце, менш захищене від допитливого погляду: м’ясна муха, впавши у свіжу манну кашу, не могла залишитися менш помітною, ніж пан Янек, коли він ліз сюди, якщо справді ліз, щоб у повній таємниці покласти камінь там, де його ніхто ніколи не знайде, як він запевнив у день своєї смерті.

Коли пан Войті відімкнув великий замок і відчинив дверцята, з вежі потягло трупним смородом, що виходив з–під кам’яної покришки, яка закривала гладоморню.

— Тільки–но я зайняв свою посаду, — сказав пан Войті, коли Петр запхнув долото під дубовий поріг і почав гупати по ньому дерев’яним молотком, — перш за все звелів вичистити цю яму, вибрати кості й скласти їх на вічний спочинок, але в усьому Српно не знайшлося людини, яка б узялася за цю огидну роботу, а примушувати когось силою я не хотів.

— Гопля! — крикнув він, коли поріг, сточений шашелем, тріснув. — Ну, що там?

— Нічого, — відповів з усмішкою Петр, розламуючи на шматки порохняве дерево.

Під порогом справді не було нічогісінько, крім гладенько витесаної брили пісковика.

— Розчарування? — сказав Петр, коли за якийсь час вони знову сиділи з невимовно вдоволеним паном Войті за дзбаном вина у living–room палацу Српно, біля каміна, в якому потріскувала в’язка букових поліняк. — Що таке розчарування? Відчуття людини, боляче враженої тим, що дійсність, з якою вона зіткнулася, не така, яку бажано було б бачити. Але ж це чудово, що дійсність іде власним шляхом, абсолютно байдужа до того, чого ми від неї очікуємо, і їй плювати на наші прагнення й надії! Тому розчарування — це щось абсолютно невідоме й незрозуміле для мудрої, з філософським складом людини, і ви, пане Войті, образили б мене, якби не сприйняли моєї усмішки, якою я прикрасив своє обличчя, довідавшись, що під порогом «Забуття» нема того, що я сподівався там знайти. Бачте, я зовсім не впадаю у відчай, навпаки, радісно вип’ю за свою невдачу, хоча цей жест цілком зайвий, адже коли йдеться про досконалість невдачі, не можна собі уявити невдачі цілковитішої і повнішої, ніж та, яка оце спіткала мене.

І, піднісши олив’яний дзбан, спрагло припав до нього.

— Тільки не блюзнюй, щоб тобі в житті не трапилося чогось гіршого, — сказав пан Войті. — А вино не можна дудлити, як ти робиш, вино треба лише сьорбати; я бачу, що ти п’єш з відчаю, а це мені не подобається, не люблю цього. Чорт забирай, довідаюсь я врешті, що за надзвичайно цінну річ ти шукав?