Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей - Страница 8

— Я поміркую, пане обер-лейтенант.

— Добре буде, коли ви відповісте завтра, — сказав Клосс. Він підійшов до дверей і широко їх розчинив. Двоє есесівців, побачивши його, підхопилися на ноги.

— Вивести арештанта, — кинув Клосс і сів на стілець, де ще хвилину тому сидів Вонсовський. Треба зачекати Льозе, прикинути, чи він не пронюхав чого, бо Вонсовський, здається, зрозумів усе як слід.

Не підводячись зі стільця, Клосс узяв пачку цигарок, яку Льозе лишив на письмовому столі, безцеремонно витяг одну й закурив. Він мусив ще раз продумати всі деталі гри, яку затіяв.

Коли учора вночі він помітив “мерседес”, а за мить і самого оберста, який вилізав із машини, Клосс збагнув, що справа дуже ускладнюється. Коли ж він упізнав Райнера, сяйнувши йому ліхтариком прямо в очі, і вже потім, удаючи, що тільки-но вперше бачить оберста, перепросив його за це осліплення, на його обличчі тоді ж помітив той самий страх, перші ознаки якого він спостерігав у суботу вранці в кабінеті свого шефа.

— Ви налякали мене, Клосс, — сказав оберст, трохи оговтавшись. — Я не сподівався, що ви вже тут.

— Я серйозно ставлюсь до своїх обов’язків, пане оберст, — відповів тоді він. — Як ви бачите, до цього нас привела спільна думка. Очевидно, ви й собі хотіли переглянути папірці, що лежать у бездонних шухлядах цього письмового столу. Гадаю, варто оглянути і віллу Вонсовського на Жолібожі.

— За це, мабуть, узявся Дібеліус, — сказав Райнер, але Клосс відчув, що оберст, як і він сам, спробував дістатись на віллу вузенькою, тінявою вуличкою неподалік майдану Інвалідів. — Ви знайшли там щось цікаве?

— Я перегляну все це у Варшаві. Упорядкую, викинувши непотріб, і передам знайдене вам. Чи, може, пан оберст хотів би познайомитися з цим раніше?

На мить запала мовчанка. Райнер задумався.

— Ні, Клосс, я вам цілком довіряю. Та хотів би попросити про одну річ. Не офіційно, — завагався він, — а приватно, — оберст вимовив, нарешті, це слово.

Клосс відчув, що зараз Райнер чекає на його допомогу. Клосс вирішив не зважати на це. Він чекав мовчки, не поворухнувшись.

— Якщо ви знайдете серед паперів якусь кореспонденцію з Відня, особливо від когось із родини фон Екендорф… — Він зробив паузу.

— Я сподіваюсь, — Клосс вирішив зглянутися над ним, — що в ній не буде нічого цікавого для слідства, і в такому разі не прилучатиму її до протоколу слідства.

— Авжеж, Клосс. Я не помилився щодо вашої завбачливості. Я не хотів би, щоб сім’я, з якою негідник випадково перебуває у родинних стосунках, а я запевняю вас, Що це дуже порядна німецька сім’я, цілком віддана рейхові та фюреру, мала б якісь прикрощі.

— Даруйте, — сказав Клосс, — але краще спитати щиро. Ви теж належите до цієї родини?

— Це пусте. Ми не можемо дозволити собі, щоб віддані люди зазнавали лиха тільки через те, що якийсь шпигун…

Клосс подумав, що настав відповідальний момент викласти Райнерові свою пропозицію.

— Отож, пане оберст, — скористався він хвилиною мовчання, коли Райнер саме запалював сигару, — ви цілком переконані, що йдеться тут лише про шпигунство?

— А ви хіба сумніваєтесь? — Райнер пихнув на нього димом.

— Я не хотів би вдаватися до завчасних висновків — пан оберст завжди застерігав мене від цього, але…

— То що ж це, коли не шпигунство?

— Ми думаємо про одне й те саме, пане оберст, — помовчавши, сказав Клосс, ніби хотів дати оберстові час самому висловити цю думку. — Хтозна, чи не напали ми на сліди злочинної державної зради. Ці плани укріплень навколо квартири фюрера, ці зборища німецьких офіцерів високих рангів…

— Облиште! — істерично заволав Райнер. — Облиште! — А потім тихо додав: — Аби ви помилились…

Його роздуми порушив голос Льозе:

— Ну, що — вдалося тобі, Гансе?

— Гадаю, що вдасться, але треба почати з того, що відвести йому чисту камеру, забезпечити одягом, білизною, обідами з ресторану.

— На це потрібна згода Дібеліуса, — непевно відповів Льозе.

— Якщо такою ціною можна здобути інформацію, то хіба він не дасть згоди?

— Я слухав, як ти його допитуєш. Від абверу теж можна дечого навчитися. Не знав, що в тебе є лікарська жилка.

— У кожного з нас власні методи, Адольфе, — сказав Клосс, дивлячись йому просто в очі. Льозе навіть не намагався приховати, що підслуховував його розмову з Вонсовським. — Бачиш, Льозе, — мовив він небавом, — я хочу поділитися з тобою однією підозрою. А зрештою, — він махнув рукою, ніби передумав, — може, я помиляюсь, може, тільки завтра після допиту Вонсовського…

— Ти так говориш, ніби напевно знаєш, що Вонсовський виспіває все.

— Сподіваюсь, просто сподіваюсь, мій Адольфе.

Льозе вийшов із кабінету штандартенфюрера дуже здивований новим, не відомим йому доти поводженням свого шефа. Дібеліус був надзвичайно ласкавий. Неймовірно! Він, який ганив останніми словами його, гауптштурмфюрера, у присутності службовців-есесівців, сьогодні упадав біля Льозе, мов коло найдорожчого гостя.

— Пам’ятайте, Льозе, — Дібеліус підвівся й почав ходити по кабінету, жестом показуючи гауптштурмфюреру, щоб той сидів, — я не випадково вибрав саме вас. Нам доводиться часом співпрацювати з абвером. Знаю, знаю: ви мені скажете, що це не найкращий варіант, але нічого не вдієш. На щастя, обер-лейтенант Клосс, якого Райнер призначив вести справу під вашим керівництвом, офіцер дисциплінований і, як запевняє Райнер, знає межу, за яку навіть найкращий офіцер розвідки не повинен виходити.

— Це пуцьверінок, пане штандартенфюрер, — вставив Льозе, — із тих інтелігентиків, які мають “власні методи”.

— Авжеж, авжеж, Льозе, влучно ви його назвали. Ви справжній професіонал. Нас — бо ми з вами старі поліційні рутинери — ці шмаркачі, навіть найбільші інтелігенти, не зможуть ошукати. Адже ви не дозволите обвести себе навколо пальця, Льозе? — Дібеліус довірливо поплескав його по плечі.

— Клоссу? — чмихнув він. — Можете бути спокійні, пане штандартенфюрер.

— Погодьмось, — по-діловому вів далі Дібеліус, — що всі методи придатні для досягнення бажаних наслідків. Я не маю нічого проти того, щоб Вонсовського голили та харчували. Щоправда, я не розумію, нащо добре харчувати небіжчика, а він не такий ідіот, аби не усвідомлювати, що на нього чекає. Та нехай йому всячина! Аби заговорив! Ваша справа, безпосередньо ваша, Льозе, — відокремлювати зерно від полови. У протоколах слідства, якими, напевно, зацікавиться Берлін, не повинно бути прізвищ людей, відданість яких фюреру і народу загальновідома. Проте це не означає, що ми повинні потурати ворогам рейху. Мусите за будь-яку ціну вивідати у Вонсовського прізвища його інформаторів, контакти з розвідкою союзників. Як ви гадаєте: він працює на американців чи на англійців?

— Я гадаю, що все ж таки не на більшовиків. — Льозе вирішив, що може дозволити собі цей жарт.

— Я теж так думаю, — розреготався Дібеліус. — І ще одне, Льозе, це між нами, есесівцями. Треба постійно стежити за діями наших приятелів із абверу. Вони залюбки примазуються до наших перемог, а ще охочіше записують свої поразки на наш рахунок.

— Дякую за довіру, пане штандартенфюрер.

— Коли говорити про довіру, — Дібеліус ніби враз пригадав щось. — Гадаю, можу сказати вам по секрету, що після завершення справи я проштовхну до рейхсфюрера рапорт про ваше підвищення. Ви давно вже заслужили на це.

Такої ласкавості від Дібеліуса Льозе ще ніколи не відчував. Із прохідної головного корпусу він зателефонував до свого канцеляриста, щоб привели із в’язниці Едвіна Вонсовського, але довідався, що півгодини тому цей наказ дав обер-лейтенант Клосс, котрий щойно почав допит. Льозе подумки вилаяв цього жовторотика, бо хотів ще до допиту Вонсовського поснідати як слід, але що вдієш? Він пішов навпростець через подвір’я, яке очищали від снігу кілька арештантів під охороною есесівця.

Тим часом обер-лейтенант Клосс і справді розпочав допит графа. Едвін був поголений, з-під картатого спортивного піджака визирала сніжно-біла сорочка. Черстве, смагляве обличчя, слов’янські вуса і відсутність краватки на сорочці робили його схожим на міфічного Вітоса.