Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей - Страница 28

Тільки тоді, коли дівчина повернула на вузьку, майже не помітну стежку відразу біля цвинтарного муру, Клосс зрозумів, що вона може зникнути з очей. Ця дорога вела до лісу. А Клосс уже знав спосіб, як опинитися там раніше: він піде крутосхилом, порослим рудою травою і кущами ялівцю; вона не помітить його, бо стежка йде нижче, уздовж пересохлого струмка. Клосс знав цю дорогу й розумів, що Ганна йтиме нею принаймні чверть години; приблизно стільки є в нього часу, щоб, зручно випроставшись у затінку цвинтарного муру, обміркувати ситуацію й свою подальшу поведінку. Він витяг цигарку і, мнучи її в пальцях, думав над тим, чи Ганну Бойзель треба зараз застрелити в лісі, чи піти за нею слідом, з її допомогою знайти Конрада і разом з ним вирішити долю агентки. Але б тоді він викрив себе перед Конрадом, що хоч і виправдовується теперішньою ситуацією, проте надзвичайно небезпечно, бо коли сам Конрад став уже тільки знаряддям у руках абверу (а це ж він повинен передати англійцям план укріплень, виготовлений у відділі дезинформації), то вже самий цей факт засвідчив би, що абвер спромігся виявити його оточення. Чи Плюш сам працював над викриттям Конрада? Знову загадка. Хто вбив Плюша? Клосс був до самих кісток розвідником, щоб не пов’язувати ці три факти. Про його зустріч із Плюшем знала Ганна, Плюш був тією людиною, яка могла полегшити Клоссу доступ до Конрада, і саме Ганна чекала на Клосса в його кімнаті досить легко одягнена, ніби хотіла цим показати, що вона не виходила з пансіонату… Проте, хоч висновок напрошується сам собою, Клосс не може припустити, що в Плюша стріляла Ганна, бо це неможливо пояснити. Доводиться майже автоматично виключати Ганну. Існує, звичайно, варіант, цілком теоретичний, який надав би змісту смерті Плюша: якби Ганна Бойзель була польським агентом, а він, Ганс Клосс, — запеклим гітлерівцем, її поведінка мала б бути саме такою. Але ж тут усе навпаки…

Клосс почув шурхіт чиїхось кроків, подивився у той бік і помітив старшого радника Гебардта. Товстун роздивлявся на різні боки, ніби шукав когось, ніби раптом загубив чийсь слід. Клосс збагнув, що надто багато часу минуло після того, як пройшла Ганна, щоб Гебардт стежив за нею. Отже, якщо не Ганна Бойзель була об’єктом нагляду пана старшого радника з міністерства Геббельса, то лише він — Ганс Клосс — міг бути ним. Та чи тільки об’єктом нагляду? Товста, заросла білою щетиною рука Гебардта напівзасунута в кишеню піджака. Кишеня віддувається, а форма, якої надає їй предмет, що лежить усередині, виключає припущення, буцімто там може бути загорнутий у серветку другий сніданок, котрий старший радник збирається з’їсти на лоні природи. Клосс відчув знайомий холодок поза спиною: сигнал небезпеки, а водночас і ознака того, що, врешті, починає щось відбуватися. Надходив час діяти. Зараз Клосс уже напевно знає, що сам прискорив його отими кількома двозначними фразами, сказаними в ресторані пансіонату. Аби ще тільки Клоссові знати, чого боїться Гебардт. Зустріч із Мацеєм запланована надвечір; якби Мацей зміг пояснити причини страху життєрадісного старшого радника…

Гебардт пішов стежкою. Клосс перечекав ще хвилину, поки той зник у видолинку, де був висохлий струмок, потім підвівся, обтрусив мундир, кинув цигарку й рушив схилом угору. На мить він наче забув, нащо він тут, думкою полинув у ті часи, коли як гарцер складав спортивні норми у Високих Татрах, і це сповнило його відчуттям легкості й снаги. Був вдоволений, що тіло його слухається, що він молодий, що він живе. Видряпавшись нагору, Клосс вибрав позицію, яку запримітив ще раніше, з неї зручно буде стежити за Ганною. Він, на жаль, не сімнадцятирічний гарцер, Сташек із Косцежини, котрий пишається вишитими на лівому рукаві куртки всіма можливими “нормами”, які виконав; він — агент під криптонімом “Я-23”, доросла людина, яка ось зараз може застрелити молоду, вродливу жінку, не відчуваючи при цьому жодних докорів сумління, а єдиною турботою після влучного пострілу буде думка про те, як звести нанівець її плани й замести сліди.

Невдовзі Клосс помітив її. Вона ступала повільно, видно, втомилася, хоч стежка уздовж потічка не була надто стрімкою. Мабуть, Панна Бойзель не складала гарцерські норми. Та й де б вона їх складала? В Аргентіні? І ще одне: завербована адміралом аргентінська німкеня, звідки вона знає польську?..

Вона зупинилася майже навпроти його схованки. Помітила чи ні? А може, тут повинна відбутися зустріч із містичним Конрадом? Це Клоссові не подобалося. Гебардт надто близько…

Ганна сіла на повалений бурею стовбур, зняла сандалі, висипала з них пісок. Потім вийняла з маленької сумки пудреницю, подивилася в люстерко, трохи підпудрила ніс. І тут цей такий беззмістовний і такий жіночий жест змусив його поглянути на Ганну іншими очима. Звісно, Клосс знав, що Ганна Бойзель молода, приваблива жінка, навіть провів з нею вечір, але й тоді ні на мить він не забув, хто ця дівчина: довірена оберста Лангнера, віддана фюрерові нацистка, а отже, смертельний ворог Клосса. Зрештою, він бачив, що вона також постійно, навіть у хвилини зближення, контролює себе, ніби відчуває в ньому свого ворога. І лише зараз, коли Ганна за кілька хвилин до виконання важливого завдання взялася чепуритись, Клосс відчув до неї симпатію. Вона враз стала звичайною жінкою, яка хоче подобатись чоловікам.

Ганна поклала пудреницю до сумки, яка була мініатюрною копією кондукторської, енергійним жестом перекинула ремінець через плече, підвелась і поспішно рушила, мовби раптом помітила, що витратила забагато часу. І знову була вона Ганною Бойзель, яку Клосс знав уже кілька днів.

Він трохи почекав — нехай іде: її яскраву сукню видно здалеку. І тут Клосс збагнув, що, перш ніж він покінчить з Ганною, треба позбутися Гебардта, якийсь ось-ось надійде. І справді, невдовзі почулося його сопіння. Цей опецьок ледве долав підйом. Він зупинився біля поруччя кладки над потічком і великою картатою хусткою витирав з обличчя рясний піт.

Дійшовши до розпуття, Клосс навмисне вибрав найстрімкішу стежку, розраховуючи, що це відіб’є в старшого радника бажання лізти за ним. Окрім того, Клосс ішов на сліпуче сонце, що пробивалося крізь дерева, і Гебардту важко буде побачити його на зеленому мерехтливому тлі. Отже, стріляти він не наважиться, а швидше подумає, що Клосс його не помітив, і причаїться десь поблизу — чекатиме, коли обер-лейтенант повертатиметься. Такі, як Гебардт, опасисті літні чоловіки, дуже терплячі й люблять вичікувати.

Пройшовши якихось п’ятдесят метрів, Клосс сховався за штабелем обдертого дерева і лише зараз поглянув униз. Передчуття — отой холод поза спиною, коли він помітив руку Гебардта в кишені піджака — не зрадило його. Гебардт ховав револьвер у кишеню. Він боявся стріляти проти сонця, боявся схибити. І чим же загрожує для нього Клосс — лише тим, що сказав кілька фраз, з яких випливало, ніби він міг бачити, як гладкий старший радник копає землю саперною лопаткою?

Ці думки роїлися в голові Клосса, коли він продирався через чагарі, щоб якнайшвидше побачити яскраву сукню Ганни Бойзель.

Вона вже дійшла до невеликої галявини. Зупинилася біля низького сарая з позбиваних абияк дощок і роздивлялася довкола, наче на когось чекала. Якусь мить Клоссові здалося, що саме на нього: це припущення стурбувало його, бо в такому разі Ганна Бойзель помітила, що Клосс стежить за нею. Цю думку він одкинув як неправдоподібну. Припав до землі. Вирішив якомога ближче підповзти до сарая, в дверях якого зникла Ганна. Повз до штабелів неподалік від сарая, щоб потім одним стрибком опинитись біля тильної стіни. Він намагався робити це тихо — чув навіть монотонне гудіння лісових бджіл. Ще двадцять, ще десять, ще п’ять метрів до штабелів, де він буде у відносній безпеці. Нарешті стрибок. Вже біля штабелів. Перше, що він побачив, — сандалі на босих ногах Ганни Бойзель. А вже потім — два націлених на себе дула автоматів і молодих хлопців, що їх тримали. Рука, якою він машинально потягнувся до кобури, зависла на півдорозі.

— Ти маєш рацію, Гансе, — сказала Ганна, — пізно. — А потім додала: — Я була переконана, що ти підеш за мною, і дивувалася, чому ти відмовився од цього наміру.