»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола - Страница 59

Завірюха і Недєльський чують, як прибулий запаковує годинники, обгортає папером. Потім іронічне:

— Бажаю вам успіху в дальших справах!.. — Двері грюкнули. І тоді Олень вибухає плачем. Ні, то не плач — реве зубр, якого поранили в самісіньке серце.

— Пора, — тихо каже Завірюха. Притримуючи за рукав Недєльського, він обережно висовує голову в двері і бачить спину чоловіка в картатому спортивному плащі. Намагаючись, щоб невідомий не помітив їх, обидва йдуть за ним.

— Тільки без ніякого шуму, — квапливо попереджає капітан. — Ми лише простежимо за ним.

Вони доходять до сходів, і ось перша несподіванка: чоловік у спортивному плащі зник за рогом стіни, ніби раптом розтанув у повітрі.

— Скажіть, — питає Завірюха служника, — тут є ще який-небудь вихід на вулицю?..

— Нема, — здивовано відповідає той. — А в чому справа?

— Ви не бачили, тут не проходив чоловік з коробкою?

— Бачив. Збіг сходами, наче за ним гналися. Є…

Служник не доказав, бо обидва незнайомі, ризикуючи поламати собі ноги, кинулися вниз. Вибігши надвір, вони побачили, як за ріг найближчої вулиці повертав автомобіль. Жодного таксі, жодної машини поблизу не було!

— Чорт! — вилаявся Завірюха. — Був би тут Юрек із своєю “Варшавою”.

Але Юрека не було.

Юрек В’юн не знав, що робити цілий вечір у Кракові. Він вийшов на вулицю. Перед готелем стояла “Варшава”, і Юрек, не довго думаючи, вирішив трохи проїхати містом.

— Щоб суглоби в тебе не заржавіли, старушко, — сказав, з насолодою запускаючи мотор. На площі його затримав світлофор. Раптом Юрек побачив капітана Завірюху і Недєльського, які сідали в таксі. Зрадів — ото буде потіха! Поїде слідом, а завтра хвалитиметься, мовляв, знає все, що вони робили ввечері. І ось — зелене світло. Таксі рушило, і Юрек уже хотів їхати, коли це поперед нього заїхало інше таксі.

У нього секунд через п’ятнадцять сіли два чоловіки.

“Ах, ти такий!” — у думці вилаяв Юрек непроханого гостя, але обігнати його на тісних вулицях Кракова не міг. Зненацька таксі загальмувало. Зупинився і Юрек. Попереду він побачив машину, в якій їхав капітан. Вона теж стояла. Ось із неї вискочив Недєльський і побіг до кіоска з цигарками.

— Але чому цей тип не їде? — дивувався Юрек, поглядаючи на таксі, що стояло попереду. Недєльський повернув до машини, ховаючи в кишеню пачку сигарет. Та ось машина з капітаном і сержантом рушила з місця, таксі, що плуталося перед В’юном, поїхало за нею.

“Що за чорт?” — дивувався Юрек. Через кілька хвилин машина Завірюхи повернула вліво, і — о диво! — таксі попрямувало туди ж.

“Ну стривайте, — подумав Юрек, — я поїду за вами, побачу, що ви за півні”.

Через деякий час будинків стало менше — почалося передмістя. Уже стемніло, треба було ввімкнути світло, але Юрек погасив навіть підфарники. Через якусь хвилину передній автомобіль теж погасив світло. Тільки таксі, в якому їхав капітан Завірюха і сержант Недєльський, пронизувало темряву сильним світлом своїх фар.

Янтарний мундштук і пароль легко відкрили перед ними важку, оковану браму монастиря. Воротар, не сказавши ні слова, повів їх довгою галереєю. Кожен крок звучав тут, як у порожній бочці.

— Усі вже зібралися? — спитав Завірюха монаха.

— Не знаю. Нічого не знаю, — відповів той. — Ми не цікавимося тим, що діється в приміщенні наших добродійників. Знаємо, що ви, панове, жертвуєте чималі суми на наш монастир, і дозволяємо вам час від часу тут збиратись. Але, заглиблені у вічність, ми не цікавимось тлінним світом…

Завірюха подумав, що в цих монахів голови в небі, а ноги явно на землі, у тлінному світі. Але промовчав, намагаючись запам’ятати дорогу, якою йшли, порівнюючи її в пам’яті з тим, що чув від Теофіла. Сержант Недєльський ішов на півкроку позаду. Перед залізними дверима зупинилися. Монах постукав, і двері тихо прочинились. “Напевно, добре змазані, бо не скриплять, хоч важать, мабуть, кількасот кілограмів”, — мимохідь подумав капітан. У темряві коридора ясніло біле вбрання іншого монаха.

— Далі вас, панове, поведе цей брат, — сказав монах і відійшов.

— Дякуємо вам, брате, самі знаємо дорогу, — твердо мовив капітан. Монах, який охороняв двері, схилив голову на знак згоди. Завірюха впевнено рушив коридором і за третім по черзі поворотом зійшов на сходи. Він знав розташування цієї частини монастиря, — план її накреслив Теофіл — знав, що сходи ведуть на хори покинутої каплиці, в якій відбуваються зборища банди. Недєльський у таких же, як і в капітана, туфлях на каучуку тихо йшов за ним, відчуваючи, як у нього дедалі дужче б’ється серце.

Юрек В’юн поставив машину на глухій бічній дорозі за якихось сто метрів од входу в монастир. Це була алея з акацій, густе гілля яких, мов шатро, добре захищало “Варшаву” од непроханих очей. Юрек бачив, як Завірюха і Недєльський вийшли з таксі і почали стукати в браму. Друга машина стояла в тіні дерев посередині між переднім таксі і “Варшавою” Юрека. Тепер у Юрека вже не було сумніву, що за його “начальником” шпіонять пасажири другого таксі. Коли монастирська хвіртка зачинилася за обома працівниками міліції, Юрек почув, як грюкнули дверцята машини, і за хвилю друге таксі промчало повз нього, повертаючи до Кракова. Але вже без пасажирів.

В кущах під мурами монастиря Юрек побачив слабкий вогник цигарки.

— Ждуть негідники, — буркнув шофер. — Ну то й я почекаю.

Великий і похмурий зал. Колись тут була напевно каплиця. Про це свідчило високе склепіння з стрункими колонами, хори, де ще стояв розібраний орган. Капітан залишив двері трохи причиненими і разом з Недєльським примостився за пюпітром диригента хору. Акустика залу була ідеальна, — вони добре чули кожне слово, сказане за великим дубовим столом, освітленим старовинною люстрою.

— …п’ятсот тисяч злотих, — роблячи олівцем якісь обчислення, закінчив речення Мирослав Згожельський.

— У тебе ми переховували триста вісімнадцять тисяч, — нагадав йому Ян Галка, заглядаючи через плече.

— Вважаймо, триста тисяч, — недбало заперечив Згожельський. — Бо вісімнадцять тисяч я видав на організаційні справи…

— Трохи дорогувато обходяться нам ці справи, — сказав чоловік, який сидів спиною до хорів. Завірюха і Недєльський не бачили його обличчя, але не мали сумнівів, що це і є той. хто відібрав годинники у Оленя. На ньому ще й досі той самий картатий плащ.

— Давайте не будемо сваритися через такі дрібниці, — сказав ображений пан Згожельський і поправив купки банкнотів, що лежали на столі.

— Сюди треба ще додати ці п’ятсот годинників, — мовив Галка, вказуючи на картонну коробку, яка стояла біля грошей.

— Ні! — гостро заперечив чоловік у плащі. — Ці годинники повернемо до митниці. їх позичено, щоб виконати оборот з Оленем…

— Ти збожеволів, Рак? — обурився Галка. — П’ятсот годинників повернути до митниці? Це ж купа грошей!

Почувши прізвище “Рак”, Завірюха ущипнув Недєльського за руку. Рак! Отже, це був Рак!

— Годинники повернемо до митниці! — Рак грюкнув кулаком по столу. — Ви завтра виїжджаєте за кордон, а я ще залишаюсь. Ви можете наплювати на все, а я не маю наміру віддуватися за все і за всіх! І не рискуватиму ні собою, ані своїми людьми в митниці. Ви добре знаєте, що годинники взято з митного депозиту і їх сьогодні ж треба повернути на склад. Досить того, що ми заробили на них півмільйона. Зрештою шеф думає так само, ось він прийде, можете запитати.

Почувши слово “шеф”, Мирослав Згожельський негайно змінив тактику.

— Слухай, Галка, він має рацію. Не треба надмірно випробовувати долю. Особливо тепер, коли забрали мого брата. Ти завжди залишишся жадібним лоточником.

— Тільки без лоточників! Тільки без лоточників! — обурився Галка. — Теж мені аристократ знайшовся! Ти такий самий злодій, як і я!

В цю мить сталося таке, що ледве не привело до нещастя. Недєльський, надихавшись пилюки, вже кілька хвилин відчував, як у нього свербить у носі. І саме тоді, коли Галка закінчив говорити, сержант не витримав і… чихнув. Правда, він встиг затиснути ніс пальцями, звук вийшов глухий, але чудова акустика залу на мить стала ворогом капітана і сержанта.