»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола - Страница 55

— Гаразд, — сказав Комісяк. — Тут саме твій Недєльський; нехай ескортує.

Завірюха поволі поклав трубку і взяв сигарету.

За кілька хвилин у двері постукали.

— Прошу!

До кімнати ввійшов Недєльський. За ним стояв високий чоловік. Один тільки погляд обличчя, як зникли всі сумніви: це саме та людина, на яку він чекав. Сиві скроні, вкрите зморшками обличчя, вираз гіркоти, що застиг біля лінії рота — усе це старить його, але обличчя те саме!

— Добрий день! — невпевнено говорить прибулий.

Завірюха швидко підходить до нього, подає руку і чітко каже:

— Добрий день, пане Теофіл. Я чекав на вас!

Недєльський дивиться на капітана, ніби хоче впевнитися, що це не галюцинація. Незнайомець приголомшений.

— Я знав, що ви прийдете, — каже Завірюха, садовлячи відвідувача на стілець, і дає знак Недєльському, щоб той залишився в кабінеті. Потім мовчки виймає з шафи вирізану частину портрета і кладе перед незнайомим:

— Пізнаєте?

— Так, це я, — тихо мовить Теофіл, і в голосі його відчувається зворушення. — Якщо ви знаєте моє ім’я і цей портрет, то, мабуть, знаєте і все інше про мене?

Капітан непомітно вмикає магнітофон.

— Знаю багато про вас.

— Це значно полегшить розмову. Але я не припускав, що Вероніка так швидко зрадить усі таємниці нашої нещасливої сім’ї… — В голосі його відчувається легкий жаль і розчарування.

— Ваші претензії до Вероніки безпідставні, — швидко реагує капітан. — Це не вона “зрадила”. Зрадили вас листи, що ви писали… — Якусь мить Завірюха вагається, — до дружини свого батька. Вероніка тільки підтвердила те, що ми вже знали, вірніше, про що догадувалися раніше. Найкращим доказом є те, що, розшукуючи вас, ми мусили вдатися до підступу, бо Вероніка не захотіла сказати вашу адресу.

— Як це — до підступу? — Теофіл занепокоєно дивиться на капітана.

— Замітку про арешт Вероніки написав наш працівник, якого ви тут бачите, заради вас, пане Теофіл…

— То Вероніка не намагалася покінчити самогубством і її не підозрівають у вбивстві? — голос Теофіла схвильований, у ньому переплітаються подив, радість і полегкість.

— Вероніка цілком здорова. Ви ще сьогодні зустрінетеся з нею. І ніхто її не арештовував, вона за власним бажанням перебуває в цьому будинку. Так безпечніше.

Напевне, щось раптом зламалося в душі Теофіла. Капітан і Недєльський скромно відвертають погляд, — неприємно бачити, як плаче дорослий чоловік.

— Вибачте, це нерви, — каже Теофіл, кусаючи губи, — мені соромно за цю слабість.

Капітан розуміє, що допитувати його в такому стані немає сенсу. І щоб дати Теофілові час оволодіти собою, Завірюха вирішує розповісти, що він знає про нього.

Сержант Недєльський здивовано дивиться на синю лапку, на якій написано: “Теофіл Ремович” і нижче: “(до справи “Веста”)”. У Недєльського є причина дивуватися — цієї папки він ніколи не бачив, хоч знає напам’ять усю документацію справи. Сержант не підозрював, що всі документи, які є в цій папці, капітан зібрав за кілька останніх днів, після затримання Вероніки Галки, і що це один з етапів тієї підготовчої роботи, яку розпочав Завірюха, пославши в пресу незрозумілу замітку. Капітан переглядає документи, коротко передаючи зміст їх.

— В актах костьолу під номером 2437/1926 є запис про те, що 24 грудня 1926 року охрещено хлопчика, якого назвали Теофіл Август. В документі записано, що батько дитини невідомий, а в графі “мати” стоїть прізвище відомої в той час оперної співачки. Мати хлопчика померла під час пологів, тому дитину принесли до костьолу названі батьки: Ян і Вероніка Галки, які жили в Мінську Мазовецькому. Вони зареєстрували дитину під прізвищем Ремовича, заявивши в той же час, що хочуть всиновити її.

Капітан спинився і глянув на Теофіла. Той сидів, затуливши руками бліде обличчя. Завірюха перегорнув сторінку.

— В архівах Варшавського повітового суду за 1927 рік є документ, який визнає батьками Теофіла Августа Ремовича подружжя Галок — Яна і Вероніку. Минає багато років, і ось під час гітлерівської окупації в тому ж повітовому суді знову розглядається справа цього хлопця: батьками вже п’ятнадцятилітнього Теофіла Августа Ремовича визнано Августа і Вільгельміну Рем. Тут є картка прописки, на підставі якої Теофіл був прописаний у домі Ремів по вулиці Новогродській до фатального для нього 1945 року.

Капітан замовк. У кабінеті так тихо, що чути, як Недєльський, вражений не менше від Теофіла, нервово малював олівцем на папері.

— Розповідати далі? — питає Завірюха, збентежено поглядаючи на чоловіка, який сидить навпроти.

— Прошу, розповідайте.

— Далі йде документ з військово-польового суду, який у березні 1945 року розглядав справу про Теофіла Августа Ремовича за участь у збройному нападі на поштовий фургон, що віз гроші до банку. Напад не вдався, злочинці втекли, єдиний, кого піймали з пістолетом у руках, був Теофіл Август Ремович, Беручи до уваги молодість злочинця, трибунал засудив Теофіла Августа Ремовича на десять років ув’язнення. По дорозі з суду спільники Теофіла напали на тюремну карету, поранили двох конвоїрів, убили шофера і забрали Ремовича з собою. — Капітан відривається од документа і каже: — То були дуже неспокійні часи, органи безпеки всю увагу зосереджували на боротьбі проти політичного підпілля та диверсійних банд. Тому Ремовича розшукували не дуже ретельно, і ті розшуки нічого не дали, хоча було припущення, що засудженого відбили його спільники — боялися, щоб хлопець не виказав інших співучасників.

Завірюха перегорнув останню сторінку.

— А це свідчення Вероніки Галки, що торкаються деяких подій того періоду, коли народився Теофіл Ремович. Рік 1925/26 знаменний для Августа і Вільгельміни Рем двома пам’ятними випадками. Вільгельміна тяжко захворіла на туберкульоз і, зробивши перерву у навчанні, виїхала на рік до Швейцарії. Август Рем у цей час познайомився, а згодом і ближче подружив з відомою співачкою, артисткою варшавської опери, прізвище якої стоїть у графі “мати” на свідоцтві про хрещення Теофіла Августа. Вероніка, яка п’ять років служила в домі Августа Рема і знала господаря ще холостяком, у тому ж році вийшла заміж за Яна Галку. Після повернення Вільгельміни Рем Вероніка за власним бажанням звільнилася з роботи, пояснюючи це сімейними обставинами, необхідністю зайнятися дитиною, яку вона всиновила. Вероніка знову повернулася на цю роботу тільки тоді, коли її покинув чоловік. Але в той час Вільгельміна Рем уже знала таємницю народження свого всиновленого сина. Ось що говорять про Теофіла Августа Ремовича документи, зібрані в цій папці.

2

Теофіл Ремович розповідав багато годин. Часом хвилювання не давало йому говорити, і тоді наставали довгі перерви. Це траплялося особливо в ті хвилини, коли йому доводилося згадувати свою названу матір, яку він любив значно глибше, ніж рідного батька.

— Я не звинувачую свого батька, — говорив Теофіл, жалісно усміхаючись. — Він оддав мене на виховання Галкам, не знаючи, що Ян Галка професійний злодій. А зробив це тому, що я був плодом його безумства — напевно, єдиного в житті, — і компрометував його. Батько був педантично скрупульозним у всіх справах, хворобливо вразливий у всьому, що стосувалося його репутації. Біля Яна Галки я навчився злодійського ремесла…

— Це вже ми знаємо, — перебив Завірюха, щоб не завдавати йому зайвих неприємностей.

— Я, правда, прив’язався до Вероніки. Вона жінка обмежена, але щиро любила мене, і хто знає — якби Галки розійшлися раніше, можливо, я залишився б чесною людиною. Протягом ряду років Вероніка заміняла мені матір, а Ян — батька. Та коли Вільгельміна Рем випадково відкрила старанно приховану таємницю свого чоловіка і зажадала, щоб я повернувся до батька — це був для мене жахливий удар. З підвала Яна Галки я раптом перейшов до покоїв на Новогродській Мені треба було вчитися всього з самого початку в цьому новому світі, в той час, коли старий світ Яна Галки усе ще не відпускав мене. В шістнадцять років пане капітан, не так легко позбутися звичок і поглядів які виробилися за ці роки в злодійській компанії на званого батька. І крім того, мене ніколи не покидала образа на Августа Рема. Через своє самолюбство він поламав мені життя! Теофіл міцно стиснув руки, намагаючись оволодіти собою, помовчав трохи і почав знову: — Зате я глибоко полюбив Вільгельміну, яка стала для мене справжньою матір’ю. Це була ніжна, вразлива душа. її життя проходило в тіні сильної індивідуальності чоловіка. Це ж заради нього вона відмовилась од кар’єри артистки, про яку мріяла з молодих років. Мати — я завжди так називаю її в думках — вчилась у театральній школі, аж до тієї фатальної поїздки на лікування в Швейцарію. А коли повернулась, батько не дозволив їй продовжувати навчання, бо хотів, щоб вона приділяла увагу тільки йому. Він не бажав, щоб його прізвище згадувалося на театральних афішах. І вона здалася. До війни брала участь у різних аматорських спектаклях з благотворною метою, а після війни, коли таких спектаклів уже не організовували, бавилася з магнітофоном, записуючи сцени з великих творів, яких їй ніколи не довелося грати на сцені. Ми багато розмовляли з матір’ю, разом читали і завдяки цьому за чотири роки, проведені в домі батька — з сорок першого до сорок п’ятого — я більше навчився і більше розвинувся розумово, ніж за п’ятнадцять років у домі Галки Але вовка тягне до лісу. В порядному, солідному домі батька мені не вистачало гострих пригод і всяких злодійських справ. Під кінець війни я почав тікати нишком на базар, де діяла банда Яна Галки. Там я познайомився з усією злодійською верхівкою тодішньої Варшави. Мати нічого про це не знала, була певна, що я ходжу на уроки англійської мови, на нелегальні збори гімназистів. Сам я не крав, гроші мені були непотрібні, але слухав розмови про вдалі крадіжки, приглядався, як Галка підробляв фабричну марку на крадених годинниках, проби золота, й іноді допомагав йому. Там же я познайомився з Раком…