»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола - Страница 50

— Отже, ти чекаєш, поки Гомолякс надумає виїхати з Польщі!

— Звичайно. Та напевно, я чекатиму не довго: сьогодні вранці він уже розрахувався в готелі.

— А друга причина? — запитав Верхар, який вмів уважно слухати.

— Друга причина — Ян Галка, — сердито сказав капітан. — Він якось дізнався про обшук, що мав бути у нього, і зумів затерти сліди. Власне кажучи, у мене немає доказів проти нього, якщо не брати до уваги його зустрічей з Гомоляксом у Кракові. Але не можна ж заборонити зустрічатися з закордонним журналістом! Тепер Гомолякс поїхав у Краків, за ним пильно стежать, і це, сподіваюся, дасть наочні докази і в справі пана Галки.

— Стривай, стривай, — перебив Верхар, — це дуже цікаво… Мені здається, що сліди ватажка треба шукати саме в таких делікатних, незрозумілих і в той же час важливих ходах противника. Хто знає, чи не випливе особа шефа на поверхню саме тоді, коли ти з’ясуєш численні “дрібниці”, яких досі не розумієш. І ще раз кажу: з ватажком ти, напевне, вже зустрічався, чув про нього, а може, навіть розмовляв з ним. Наприклад, як із свідком… Завжди, а куди дівся Тор?

Вони саме зайшли під стальну арку мосту, по якому з гуркотом котився поїзд приміської електрички. Під мостом було зовсім темно.

— Треба пошукати його. — І професор, стривожений пропажею улюбленця, з спритністю, яку важко було припускати у людини його віку, почав вилазити на трав’янистий схил, гукаючи: — Тор! Тор! Іди сюди! Сюди!

Завірюха шукав собаку поблизу мосту. Він кликав і свистів, але голос його заглушила друга електричка, яка йшла тепер у протилежному напрямку. Поїзд прогуркотів, і навколо знову запала тиша, в якій капітан раптом почув приглушене гарчання.

— Тор, сюди! — гукнув Завірюха, але у відповідь знову почулося гарчання. Здивований капітан пішов туди, де гарчав Тор. Собака стояв під парканом, яким було огороджено стовпи мосту, і, наїжачившись, люто гарчав.

— Тор, що ти тут знайшов? — сказав капітан, підходячи до собаки.

Через щілину, на світлому фоні бетонного стовпа він помітив силует людини.

“Мабуть, привиділось!” — подумав капітан, підходячи ближче. І в ту мить за парканом щось тихенько стукнуло, ніби тріснула шкаралупа горіха або хтось вдарив маленьким молоточком по мініатюрному ковадлу. Та капітан Завірюха одразу впізнав цей звук: то клацнув курок рушниці або пістолета.

“Осічка!” — блискавкою майнула думка. Завірюха впав на землю, намагаючись відкотитися якнайдалі. Вслід йому пролунали три постріли. За третім щось ударило капітана в передпліччя, потім почулося тупотіння — хтось тікав. Капітан схопився, коли раптом над головою стрельнуло: то Юрек В’юн, впевнившись, що капітан живий, кинувся наздоганяти противника.

— В ноги, Юрек, у ноги стріляй! — крикнув капітан. Проте, наздогнати злочинця, який біг на кільканадцять метрів попереду, було важко. Але тут у дію вступив старий Тор. Можливо, пригадавши собі давні часи, проведені в міліцейській школі, він наздогнав напасника уже біля пристані і, чудово стрибнувши, схопив його за руку, яка все ще тримала пістолет. Капітан почув крик, сповнений жаху, і тріумфальний вигук Юрека В’юна.

— Пусти його, Тор! — наказав Юрек, піднімаючи з землі випущений пістолет. — Вставай ти, гадино!

Від мосту вже бігли капітан Завірюха, професор Верхар і ще хтось третій.

— Порядок, пане начальник! — доповів Юрек. — Тор піймав!

Бандит — досить плюгавенький парубійко — дивився спідлоба на людину, в яку хвилину тому стріляв. В очах були зненависть і жах.

— Не пощастило? — обізвався капітан. — Якби не осічка, ти зробив би своє діло! Хто наказав тобі застрелити мене? — гостро спитав Завірюха.

Опустивши очі, той мовчав.

— Добре, не хочеш говорити тут, скажеш у міліції. Юрек, подай мені його пістолет!

При світлі ліхтарів річкового порту капітан оглянув зброю, і на його блідому обличчі з’явилася іронічна усмішка.

— Глянь, — мовив він, показуючи пістолет Верхару. Психолог надів окуляри, глянув і злякано прошепотів:

— Боже мій!.. Знову “Веста”!

— Вибачте, — несподівано втрутився цивільний, що прибіг за капітаном і тепер стояв трохи осторонь. — Може, я зміг би чимось допомогти? — І, не чекаючи на запитання, дістав службове посвідчення: — Поручик Лонцький з МВС. Я прибіг сюди, почувши постріли. Саме гуляв на бульварі…

— Ви якраз до речі, — зрадів капітан. — Бачите, треба негайно доставити сюди нашу машину, — вона стоїть на Сольцю біля квартири професора, — а ми вдвох повинні лишитися біля цього фрукта. — До побачення, професоре! — капітан подав руку Верхару. — Шкода, що наша прогулянка закінчилася так невдало. А Тору дай сьогодні добру вечерю, він заслужив!

Професор потиснув капітанові руку й одразу ж випустив її, злякано скрикнувши:

— Тебе поранено! На руці кров!

З капітана зняли піджак і розірвали рукав сорочки, просякнутий кров’ю. На щастя, куля тільки зачепила праве передпліччя, рану поки що перев’язали носовичком, і кровотеча припинилась.

— Додаткові два роки заробив, — крикнув Юрек на бандита. Той ще нижче опустив голову.

5

Вже далеко запівніч, а в кабінеті Завірюхи все ще горить світло. Капітан не пішов додому, і навряд чи доведеться йому цієї ночі хоч на хвилину заснути. Перед ним сидить Владислав Стонка, який стріляв під залізничним мостом.

— Хто наказав тобі вбити мене? — знов повторив своє запитання Завірюха.

— Ніхто мені не наказував, клянусь богом, пане комісар! Було так, як я кажу. Наприкінці місяця я лишився зовсім без грошей. От і думаю: налякаю якогось піжона і заберу в нього бумажник. І трапилося ж так, що я попав саме на вас, пане комісар!

— Звідки в тебе пістолет “Веста”?

— Знайшов, пане комісар, клянусь богом, знайшов. Іду якось над Віслою, дивлюсь — лежить коробка, так гарно перев’язана шнурочком…

— Годі! — перебив Завірюха. — Цю байку ти розповідав уже п’ять разів.

— Це не байка, пане комісар, це чиста правда! — обурився бандит. Капітанові здалося, що в його неспокійних очицях спалахнули іронічні іскорки.

— А цей ніж з пружиною ти теж знайшов над Віслою? — спитав капітан, показуючи на ніж, що лежав на столі.

— Ні, ножа я не знайшов. У мене він давно. Треба ж на роботі хліба відрізати або якийсь мотузок перерізати…

Злочинець був нахабний, зухвалий і самовпевнений. І це змушувало капітана замислитися. На що може розраховувати людина, яку піймали, коли вона із зброєю в руках намагалася вчинити вбивство?

— Яна Галку, торговця із Кракова, знаєш?

— Пане комісар, що я можу мати спільного з торговцями? Не знаю.

— А Згожельського з Нового Світу?

— Навіть не чув про такого.

Капітан вийняв з папки “Веста” фотознімки Згожельського, Галки та Гомолякса і подав їх злочинцеві.

— А може, когось із цих людей знаєш?

Стонка уважно глянув на фотографії. Капітан помітив, як затремтіли у злочинця руки, коли він розглядав фотографію Яна Галки, але голос звучав рівно і впевнено:

— Нікого не знаю. Вперше бачу. Клянусь богом!

Капітан узяв янтарний мундштук, окований на кінці сріблом:

— А звідки це в тебе?

— Купив у якомусь кіоску. Де саме — не пам’ятаю. Хіба ви, пане комісар, пам’ятаєте, що в якому кіоску купуєте?

— Але ти не викурив з цього мундштука жодної сигарети. Чому?

— Не курив, бо мені не подобалося з нього курити, — цинічно скривився Стонка. — Купив, але не курив. Це моє діло.

— Твоє. Твоє діло і петлю на власній шиї затягувати щораз тісніше. А відносно мундштука можу тобі сказати, що ти ніде його не купував, а одержав від свого шефа. І цей мундштук є частиною вашого паролю.

Стонка погладив себе по буйній шевелюрі:

— Ви, пане комісар, вмієте брати на бога, ого!

Проте капітан відчув, що його слова якоюсь мірою вплинули на бандита. Усмішка, досі нахабна і самовпевнена, тепер стала штучною. Однак парубійко тримався твердо.

— От бачиш, — вів далі Завірюха, відчиняючи шухляду, — тут у мене такий самий мундштук. І я точно знаю, що ти не купив його ні в якому кіоску.