»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола - Страница 10

— Як ви сказали? — Капітан пильно глянув на Надольського. — Повторіть, будь ласка.

— Я кажу, що така самісінька сварка була перед смертю пані Рем. Тоді ж слово в слово отак говорили про вбивство, про якісь кинджали…

Капітан впритул підійшов до Надольського, від якого був вищий на цілу голову, взяв його за ґудзик піджака:

— Ви певні, що то була ця сама розмова?

— Абсолютно впевнений, — сказав Надольський. — Моя дружина може підтвердити. Саме тому ми так налякалися, коли знову почули це. Ми ж не знали, що то магнітофон…

— І саме про цю сварку розповідали слідчому? — допитувався збуджений Завірюха.

— Авжеж, — відповів Надольський впевнено.

— А більш ніяких сварок між Ремами не було?

— Ні. Принаймні ми їх не чули, — обережно відповів Надольський. — Я можу вже йти і заспокоїти дружину, пане інспектор?

— Можете йти. Ще тільки одна дрібничка — покажіть мені свої документи…

Коли Надольський пішов, капітан повернувся до кабінету Рема і, сівши у крісло, затулив обличчя руками. Один з основних стовпів першого слідства — мнимі суперечки і сварки подружжя — перестав існувати. Чому Реми записували фрагменти з “Макбета” на магнітофонну стрічку, це можна легко з’ясувати, допитавши їхніх приятелів і родичів. Але факт, що незадовго до смерті між подружжям не було гострих суперечок чи принаймні немає ніяких доказів того, що вони були. Якби ще з’ясувати, хто такий отой таємничий “Теось” і яка його роль, тоді впав би і другий стовп версії про самогубство. А далі? Далі доведеться розплутувати всю загадку наново.

Капітан відкрив обличчя і глянув на сейф, всередині якого виднілися залізні полиці. Може, десь там захована перша нитка, яка приведе його до мети?

Була вже четверта година дня, коли Завірюха розкрив першу папку документів і почав читати.

2

О сімнадцятій годині на стадіоні “Легія” розпочався футбольний матч між командами класу “А” з Гданська і Варшави. Десять тисяч глядачів, прикривши голови газетами, пильно стежать за грою, раз у раз вибухаючи галасом захоплення або розчарування.

Крики, свист і аплодисменти болільників проникають крізь мури сірого будинку, який стоїть недалеко від стадіону. їх виразно чути у великій кімнаті з полицями і шафами, заповненими папками. За балюстрадою для ділових відвідувачів стоїть Юрек В’юн.

— Що ви мені скажете? Будуть на завтра результати чи ні?

Експерт — літній, лисуватий чоловік з круглим черевцем — підводить на нього лагідні очі:

— Чого вам треба? Ви привезли матеріал, зробимо знімки і помістимо їх у картотеку невизначених слідів, а вашому капітанові завтра покажемо збільшений знімок, зрозуміло?

— Ну, а коли ж ви зідентифікуєте того пасажира? Капітан саме на це чекає… — наполягає Юрек.

Експерт помітно втрачає терпіння,

— Найгірше, коли шофери беруться за криміналістику. Де я вам, до дідька, візьму ту ідентифікацію, коли в мене ні з чим порівнювати, нема матеріалу?

Тепер Юрек не розуміє, про що мова.

— А пошукати в цьому гамузі не можна? — киває він головою на довгі ряди папок.

Експерт — людина витримана, але по його очах видно: ще хвилина — і він вибухне.

— Чоловіче добрий! У нас тут сто тисяч дактилоскопічних картонок, і ви хочете, щоб я відшукав серед них потрібну вашому начальникові, немов це носовик у шафі для білизни! Ідіть краще, бо я, їй-богу, не ручаюся за себе…

Та Юрека В’юна не так-то легко налякати.

— Пане начальник, — говорить він примирливо, — а коли все-таки ви зможете сказати, чиї це сліди?

Експерт важко зітхає, але, розуміючи, що інакше від цієї нав’язливої людини не одчепишся, солодким голосом пояснює:

— Щоб встановити ідентичність слідів, треба знати прізвище особи, яку в цьому підозрівають, розумієте? Тоді я легко відшукаю дактилоскопічну карточку, — звичайно, коли ця людина в нас зареєстрована, — скажу все, що нам відомо про неї, визначу, її сліди знайдено на місці злочину чи ні. Ясно?

Юрек киває головою, зневажливо кривить губи і нарешті цідить крізь зуби:

— Виходить, ви нам скажете, що то за піжон, коли ми вам скажемо, хто він такий? О боже, це велика штука! Тільки якщо ми з капітаном самі дізнаємося, то якого дідька морочитимемось потім ще з вами? А я думав, що ви будете провідною зіркою у нашому слідстві…

Експерт стає червоний як рак і таким красномовним жестом хапає прес-пап’є, що Юрек вмить зникає з кімнати.

Було ще рано, а перед кінотеатром “Айстра” вже засвітилися неонові вогні. Фільм “Дівчина з Шампані” користується великим успіхом, то ж не дивно, що До каси стоїть довга, мальовничо закручена черга, хоч до сеансу, який почнеться о вісімнадцятій годині, лишається тільки п’ятнадцять хвилин.

Ті, що поспішають у кіно, повинні пройти повз невеличкий будинок, біля якого стоїть міліціонер. У підвалі цього будинку, за старанно закритими залізними віконницями теж горить електричне світло. Два чоловіки зайняті тут страшною “забавою”. Ось вони встановлюють У різних положеннях два манекени, прицілюються і стріляють у голови, набиті якоюсь масою. Після кожного пострілу вимірюють глибину каналу і його кут нахилу.

— Двадцять три градуси, — відзначає один, дивлячись на шкалу вимірювального апарата.

— Точно… — відповідає другий і малює на схемі положення пістолета…

Треба зробити багато пострілів, щоб не сумніватися у висновках експертизи. Чорне дуло пістолета системи “Веста” так нагрівається, що обпікає пальці.

— Тепер завдання номер два. Визначити приблизний зріст вбивці, припускаючи, що під час пострілу він нормально тримав зброю, — говорить молодший чоловік.

Один манекен вони ставлять так, щоб він був не вищий за Вільгельміну Рем, а другому повертають руку, немовби він має стріляти у скроню першого під таким самісіньким кутом, як це записано у протоколі медичної експертизи.

— Увага, починаю… — попереджає старший. Перший спішно відходить і стає позаду старшого. Він бачить голову манекена, в яку спрямовано дуло пістолета, витирає хусточкою спітнілий лоб і, мимоволі стискуючи губи, чекає, коли пролунає постріл. Старший ретельно цілиться. Його палець плавно натискує спусковий курок пістолета “Веста”…

Двадцять друга година.

На довгих мотузках, прив’язаних до стелі, висять пляшки з-під вина і горілки. Вони без дна і тому здаються своєрідними абажурами, крізь які на голови відвідувачів, що сидять за високою стойкою бару, падають круглі плями зеленуватого світла. У цій маленькій харчевні їдять не дуже багато, зате п’ють скільки хто хоче. В повітрі висять застиглі, наче мармурові смуги тютюнового диму, пахнуть корнішони, оселедці в олії і жарені печериці. Огрядна офіціантка моторно наливає в чарки горілку, швидко змінює малюсінькі тарілочки під абсолютно символічну закуску.

— Офіціантко, рахунок! — гукає хтось нетерпляче.

— Хвилиночку, не можу ж я розірватися! — відповідає офіціантка, наливаючи вишнівку блондинові, який сумно похитується на високому стільці. Блондин у картатій куртці сидить уже дві години.

— Це четверта, — звертається кельнерка чи то до самітного клієнта, чи до самої себе, щоб запам’ятати, скільки той випив.

Блондин ствердно киває головою і байдуже смокче з чарки. Обличчя у нього таке жалібне й зажурене, що неважко догадатися: він прийшов сюди втопити якийсь пекучий смуток, а до всього іншого йому немає діла.

— Хто хотів платити? Де той чоловік? — У голосі офіціантки почулася тривога: одне місце біля стойки було порожнє. А ще хвилину тому там сидів якийсь добродій у шовковому плащі, з плоским годинником на товстому золотому браслеті, який виднівся з-під білого манжета сорочки. Офіціантці було чого хвилюватися: рахунок відвідувача перевищував триста злотих.

— Була пташка — полетіла, га? — по-дурному пожартував один з відвідувачів.

Блондин посоловілими очима стежив за цією сценою. Ніхто з п’яного товариства не співчував офіціантці, а декого, здавалося, забавляло її горе.