Кривавий блиск алмазів - Кашин Владимир Леонидович - Страница 1

Володимир Леонідович КАШИН

КРИВАВИЙ БЛИСК АЛМАЗІВ

Роман

ВІД АВТОРА

1973 року вперше побачив світ мій роман «Таємниця забутої справи» з головним героєм — інспектором карного розшуку Дмитром Ковалем. У творі розповідалося про розшуки скарбу колишнього Харківського комерційного банку, схованого банкіром Апостоловим в роки громадянської війни. Через багато років у наш час на сховок поблизу Києва випадково натрапили будівельники, але, як виявилося, алмази і діаманти у ньому були фальшивими, підробками із простого скла… На цьому закінчувалася у романі «таємниця забутої справи».

Відтоді цей твір багато разів перевидавався, і до мене надходили листи, в яких читачі запитували: «А де ж поділися справжні цінності, скарб банкіра Апостолова?» Не маючи змоги відповісти кожному з кореспондентів зокрема, я написав ще один твір — роман «Кривавий блиск алмазів», з якого зацікавлений читач дізнається про долю рідкісних коштовностей…

В романі розповідається про таємниче вбивство у Києві на вулиці Воровського, про мільйони в руках естрадної співачки, про кохання гауптштурмфюрера СС, про те, як діамант вартістю в п'ятдесят тисяч продано за двісті п'ятдесят карбованців, і, зрештою, про те, як київська міліція, зокрема знаменитий інспектор Коваль, виходить на слід злочинців…

1

Цей сигнал був одним із тих, до яких, попри їхню винятковість і трагічність, тут мимоволі, за професійною звичкою, звикали, як звикають хірурги до щоденних операцій. Кожний дзвінок у міліцейській кімнаті, де був змонтований широкий пульт, висіла величезна, на всю стіну, карта міста з миготливими сигнальними лампочками, ніс звістку про людське нещастя, і телефонна трубка часом вибухала зойком, плачем, а траплялось, що благання про порятунок обривалося здушеним криком жертви, яка не встигла вигукнути адресу. Тут весь день лунали такі дзвінки, миготіли лампочки, і працівники чергової частини, аби не збожеволіти, мусили тримати нерви у руках і не здригатися від кожного різкого, гострого, як лезо ножа, звуку. Протягом усього чергування йдуть такі сигнали, цілий день лунають команди на швидкий виїзд, і люди, сторожко прислухаючись, переводять подих лише тоді, коли випадає короткочасна пауза.

Перед цим дзвінком також кілька секунд було тихо. Лейтенант Кучеренко, який не вперше чергував по міськвідділу, миттєво відключився від справ і почав стежити за лапатими сніжинками, які падали за широким вікном. Зимовий день був теплий, м'який, і сніжинки за вікном теж здавалися теплими; неквапна, спокійна, мовби лінива, віхола, то кружляючи, то раптом падаючи білою прямовисною стіною, женучи білі вівці вбік, приємно контрастувала з гарячковістю неспокійної роботи.

Лейтенанта останнім часом не полишала гірка дума. Вона була настирлива і безнадійна, як віхола за прозорим склом: ось іще один рік закінчується, скоро різдво, а він, Кучеренко, усе лейтенант та й лейтенант. Видно, до сивих скронь просидить у цій черговій кімнаті з двома зірочками на погонах. Що ж принесе йому новий рік? Чи сяде на плечі вимріяна, така жадана, так терпляче очікувана третя зірочка, чи, кружляючи, як оці сніжинки за вікном, опуститься на чийсь інший погон?

Не відриваючи погляду від вікна, Кучеренко почув дзвінок і механічно зняв трубку.

— Черговий, лейтенант Кучеренко, слухає.

Повідомлення було спокійним. Жінка, яка назвалася Оксаною Гальчинською, заявила, що ось уже тиждень, як її тітка, теж Гальчинська, Людмила Йосипівна, десь зникла. На телефонні виклики не відповідає. Двері її квартири на розі Воровського і Гоголівської замкнені, і з-під них йде тяжкий дух. Достукатися неможливо.

Слухаючи Гальчинську, лейтенант і далі ліниво стежив за сніговою круговертю і, не кваплячись, записував адресу.

— Живе одна?

— Так.

— Молода?

— Ні, стара. Вона дуже огрядна. Дуже. Хворіє на серце. З нею щось сталося…

— Може, їй лікаря треба? Подзвоніть на «швидку», нуль три.

— Яка «швидка»! Могла вже й померти!..

— Гаразд, перевіримо, — зрештою промовив лейтенант. — Ви звідки дзвоните?

— З автомата, біля її дому.

— Чекайте. Зараз виїдемо.

Він поклав трубку і телефоном внутрішнього зв'язку викликав чергову машину.

— Я недовго, — кинув своєму помічникові старшині Сирокваші і поспішив до виходу з кімнати.

Ось і вулиця Воровського. Міліцейський «газик» повільно сунув униз від Ярославового валу широкою і крутою вулицею, вкритою ожеледдю. Кучеренко приглядався до номерів будинків. Перетявши трамвайну лінію, «газик» звернув за ріг і зупинився.

Біля невисокого, на три поверхи, старого будинку стояли дві жінки. Вони уже вгледіли розцяцьковану міліцейську машину і, махаючи руками, поспішали назустріч.

Перебиваючи одна одну, почали розповідати лейтенанту, який повільно вилізав на тротуар, про свої здогади і побоювання.

— Хто ви такі? — строго спитав Кучеренко.

— Племінниці. Це я вам дзвонила, Гальчинська Оксана, — відповіла висока, гостроносенька жінка. — А це моя двоюрідна сестра, Шура Хоменкова… Ми так боїмось, так боїмось… — знов завела вона, — чи не трапилося з тіточкою чого-небудь… — З-під нафарбованих вій Гальчинської викотилися сльозинки.

— Зараз побачимо. — Лейтенант жестом запросив жінок йти з ним.

У старому будинку було тихо, пахло мишами, злежалим порохом давно не митого коридору, цвілим деревом. Рипучими сходами всі піднялися на другий поверх.

Гальчинська показала на двері квартири. Лейтенант постукав. Відгуку не було. Неприємний запах і справді просочувався крізь двері. Кучеренко почекав кілька секунд і тоді загрюкав щосили. Тільки після цього помітив кнопку дзвінка. Вона була затерта, брудна і ховалася у сутінках коридору, а розгублені жінки не вказали на неї. Тепер за дверима зайшовся плачем дзвінок. Але на нього не відгукнулися. Лише трохи відхилилися інші двері в глибині коридору, визирнуло чиєсь обличчя, але так миттєво, що нелегко було визначити, кому воно належить: жінці чи чоловікові.

Лейтенант подзвонив і в ці двері. З-за них теж не відразу відповіли, а коли вони знову відчинилися, всі побачили те саме невиразне обличчя. На порозі стала невиразна жінка, одягнена у грубу спідницю і довгу темну кофту.

— Ви давно не зустрічали сусідки? Як її? — звернувся до Гальчинської.

— Людмила Йосипівна її звуть, — сказала сусідка. — Давно не бачила… Я нездужаю і вже кілька днів не виходжу.

— Будете за поняту… — сказав лейтенант. — Ну що ж, спробуємо… — Він витяг з кишені низку ключів на шкіряному паску, довго шукав потрібний.

Зрештою знайшов якогось, схожого на відмичку, і, поморочившись біля замка, відчинив його. Але був у дверях іще й другий, з ним ніякі відмички не могли звладати, і Кучеренко попросив у сусідки Гальчинської якоїсь сокирки. Та метнулась у свою квартиру і винесла важкий, старовинний, видно, давно не вживаний, сікач.

Лейтенант підсунув його під замок і після багатьох зусиль вивернув. З розчахнутих дверей відразу пахнуло таким смородом, що навіть Кучеренко заточився. У передпокої, мало не на всю його довжину, лежало розпухле тіло мертвої жінки, яке уже почало розкладатися, і великі зелені мухи купками сиділи на обличчі.

Племінниці померлої застигли на порозі. Гальчинська заридала, а старша, Шура, не могла зрушити з порога і стояла мов скам'яніла з розширеними від жаху очима. Смерть, хоч би в якому вигляді з'являючись перед очима, породжує в душі людини сум'яття і страх, але ось у такому, як зараз, — роздуте до потворних розмірів тіло, мухи і, найогидніше, — голі, товсті, наче слонові, ноги з-під задертої при падінні спідниці, — не тільки обсипала морозом, а й викликала шок. Паралізовував волю й тяжкий, солодкуватий трупний дух розкладу, який забивав подих і викликав нудоту.