Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій - Страница 61

— Ой, неню, ти вже плачеш! — сказав Крихітка.

— Я лише вправляюся, — Сіріна спробувала втамувати дрож у голосі. — Ну, давай.

Край ставка Крихітка завагався, вода завжди вабила його, але тут рішучість йому зрадила. Сіріна раптом зойкнула — Крихітка злякавшись, втратив рівновагу і почав падати. Сіріна хутко підхопила його, не давши піти під воду, витягла на берег, усім своїм виглядом і вчинками показуючи, як вона боїться і хвилюється.

— Завмри, — прошепотіла вона. — Не ворушися, ніби ти вмер!

І Крихітка так природно обвис у неї на руках, що її зойки і голосіння лише наполовину виглядали вдаваними. Вона схилилася над нерухомум тільцем і в розпачі стала розхитуватися взад і вперед.

Чиясь рука лягла їй на плече, жінка підвела голову і зустрілася поглядом з яскравими очима лінженійки. Вони довго дивилися в очі одна одній, а тоді лінженійка всміхнулася, показуючі рівні білі зуби, і погладила Крихітку по плечі волохатою рукою.

Він розплющив очі й сів. Дуві визирав з-за спини своєї матері, потім вони з Крихіткою заходилися обійматися, а тоді весело борюкатись і перекочуватись попід ногами завмерлих у нерішучості дорослих.

Сіріна знайшла у собі сили розсміятися хрипким сміхом, а мати Дуві тихо засвистіла носом…

Тієї ночі Торн кричав уві сні й розбудив Сіріну. Вона лежала в пітьмі, а в думках у неї, наче вогник свічки, мерехтіла одна й та сама молитва…

Затим тихесенько ковзнула з ліжка і пішла до дитячої кімнати глянути, як Крихітка спить. Дбайливо підіткнула ковдру. Постояла над сином. Далі, опустившись навколішки, висунула нижню шухляду комоду. Провела рукою по блискучих складках схованої там лінженійської тканини — подарунок лінженійки, яка дала її, щоб Сіріна могла загорнутися, поки висохне одяг. В обмін вона запропонувала свою мереживну блузку.

У темряві на дотик відчувала візерунок на тканині; згадала, якою чудовою вона видалась їй у промінні призахідного сонця. Потім яскраве видиво зникло, і їй примарилося: вибухнув чорний зореліт, а слідом за ним, у вогняній круговерті почав гинути й пасажирський корабель — з потріскуванням обвуглювались яскраві — жовті, зелені, рожеві хутра, зморщувалися, перед тим як зникнути в останньому спалаху вогню, візерунчасті тканини. Вона зронила голову на руки і затремтіла.

Коли повернулась у спальню, Торн уже прокинувсь і лежав на спині, заклавши руки за голову.

— Не спиш? — спитала, сідаючи на край ліжка.

— Ні, — його голос бринів, мов напнута струна. — Ми не бачимо виходу. Обидві сторони тримаються своєї думки, і ніхто не хоче поступатися. Ми прагнемо миру, але, здається, нічого не можемо запропонувати їм. Лінженійцям теж щось потрібно, та вони не кажуть, що саме, ніби, сказавши, потраплять у залежність, а не отримавши це, вони не підпишуть миру. Як бути?

— Коли б вони пішли… — Ріна закинула ноги на ліжко й обхопила коліна руками.

— Це єдине, що ми встановили точно, — Торнів голос виповнився гіркотою. — Вони не підуть. Вони залишаться, подобається це нам, чи ні.

— Торне… — схвильовано заговорила Ріна. — Чому ми не можемо запросити їх? Сказати: “Ласкаво просимо!” Вони примандрували здалеку. Чи не краще бути просто гостинними?..

— Ти говориш так, наче “здалеку” — це десь у сусідньому штаті або державі! — Торн неспокійно звівся на подушці.

— Не кажи, що ми повернулися до старого рівняння: чужинець означає ворог, — різко відказала Ріна. — Хіба не можна припустити, що у них дружні наміри?

— Бути гостинними! — Торн аж підскочив. Йому забракло повітря. Перечекавши хвилину, вже спокійніше повів далі: — Чи наважишся ти відвідати вдів наших людей, які ходили в гості до приязних лінженійців? Людей, чиї кораблі було збито без попередження?

— Їхні кораблі також збивають без попередження, — тихо, але твердо мовила Сіріна. — Так само, як і наші. Хто стріляв першим? Мусиш визнати, що ніхто не знає цього напевне.

Запала напружена мовчанка; Торн неквапом ліг, повернувся до дружини спиною і не зронив більше й слова.

“Тепер я вже мовчатиму, — подумала Сіріна. — Він помре, якщо довідається про діру під огорожею”.

У наступні дні Сіріна виходила з дому разом із Крихіткою, і нора під стіною ширшала з кожним разом.

Мати Дуві — Крихітка називав її місіс Рожинка — вчила Сіріну вишивати по чудовим тканинам, схожим на ту, яку вона подарувала. Тим часом Сіріна навчала місіс Рожинку плетінню. Принаймні почала навчати. Показала, як пров’язуються лицеві та виворітні петлі, як треба їх набавляти і спускати, але тут місіс Рожинка взяла у неї плетіння — і Сіріна аж рота роззявила, дивуючись швидкості та спритності вкритих рожевою вовною пальців. От дурепа, і чого це вона вирішила, що лінженійка ніколи не чула про плетіння.

Проте інші лінженійки оточили їх — обмацували плетіння і щось вигукували м’якими флейтовими голосами, наче вперше бачили подібне. Маленький клубок шерсті, що його прихопила з собою Сіріна, навдовзі скінчився, та місіс Рожинка принесла мотки товстих ниток, які лінженійці використовували для вишивання, і Сіріна почала плести із тієї сяючої пряжі.

…Незабаром усмішок, жестів, сміху і посвистування вже не було досить. Сіріна розшукала магнітні стрічки — нужденні уривки — із записами лінженійської мови і стала вивчати. Допомагало це мало, бо словник не дуже підходив до проблем, які б вона хотіла обговорити з місіс Рожинкою та іншими. Але того дня, коли вона вимовила і просвистіла до місіс Рожинки свої перші лінженійські слова, та, затинаючись, відповіла їй мовою землян. Вони наввипередки сміялися й свистіли і навіть почали показувати на мигах, перекриваючи здогадами прірву непорозуміння.

Наприкінці тижня Сіріна відчула себе злочинницею, їм з Крихіткою жилося досить весело, а Торн з кожного засідання повертався все більше й більше виснажений.

— З ними неможливо мати справу, — з гіркотою в голосі проказав Торн одного вечора; він сидів, зіщулившись, на краю невеличкого крісла. — Ми не здатні схилити їх до чого-небудь.

— Що вони хочуть? — спитала Сіріна. — Ще й досі не повідомили?

— Я не повинен тобі розповідати… — Торн відкинувся на бильце крісла. — Врешті, яка різниця? — втомлено мовив він. — Усе летить шкереберть!

— Ой, ні, Торне! Вони розумні люд… — Вона затнулася на півслові, помітивши здивований Торнів погляд. І додала, ніяковіючи: — Хіба не так? Хіба не так?

— Люди?! Це потайні, ворожі чужинці. Ми говоримо до хрипоти в голосі, а вони пересвистуються і відповідають лише “так” чи “ні”. Ото й усе…

— А вони розуміють…

— У нас, як і в них, є перекладачі. Не дуже вправні, але інших немає.

— А все-таки, що їм треба?

Торн коротко засміявся.

— Як ми їх зрозуміли, вони усього-лише хочуть отримати наші моря й океани з прибрежними землями.

— Торне, вони не можуть бути такими нерозумними!

— Ну, відверто кажучи, ми не зовсім певні, що прибульці мають на увазі саме це, та вони раз по раз повертаються до питання про океани, а коли прямо питаємо, чи потрібні їм наші океани, висвистують заперечення. Ми не здатні зрозуміти одне одного…

Наступного дня разом із своїм неспокоєм, Крихіткою і кошиком з наїдками вона знову спустилася схилом пагорба до діри. Напередодні місіс Рожинка пригощала їх обідом, а тепер настала черга Сіріни. Вони посідали на траву, і Сіріна приязно посміялася з місіс Рожинки, коли та покуштувала оливку, так само, як і місіс Рожинка— з неї, коли Сіріна вперше відкусила пірвіт — проковтнути страшно, а виплюнути соромно.

Крихітка і Дуві заходилися коло лимонного торту із збитими вершками, що призначався на десерт.

— Не чіпайте торт, Крихітко, — сказала Сіріна. — Він до чаю.

— Ми тільки покуштуємо крем, — мовив Крихітка.

— Ласуватимеш потім. Дістань краще яйця. Мабуть, Дуві їх ніколи не їв.

Крихітка порпавсь у кошику, а Сіріна видобула велику дорожню сільницю.

— Ага, ось вони, мамо! — вигукнув хлопчик. — Дивись, Дуві, спершу треба розбити шкаралупку…

Сіріна стала відкривати місіс Рожинці таємницю круто зварених яєць; усе йшло тихо і спокійно, доки вона не посипала очищені яйця сіллю. Місіс Рожинка підставила руку човником і Сіріна натрусила їй трохи солі. Місіс Рожинка покуштувала її. Вона тихо вражено просвистіла і знову лизнула сіль. Тоді несміливо потяглася до сільниці. Здивована Сіріна віддала сільницю. Місіс Рожинка насипала на долоню ще трохи і зазирнула в дірочки на кришці. Сіріна відкрутила ковпачок і показала сіль усередині.