Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій - Страница 8

Степовий гірко зітхає, випускаючи на поверхню цілий рій бульбашок. Повітря в балонах — він знає це — вже обмаль, на якісь дві-три хвилини. А ще ж спливання! Доведеться діставатись нагору на резервному пайкові. Загалом — нічого страшного. Але як там Ремез? Чи не здрейфив, коли стрілка наблизилась до нуля? Про всяк випадок Сашко обернувся й, поглянувши на напарника, поклав руку на краник резерву. Анатолій хитнув головою. Отже, все гаразд. Тепер — до біса планшетку! Час пошукати фотоплівку.

Пірнувши знову в кабіну, він ретельно обмацує місце, де повинен бути автоматичний фотоапарат. Ще там, на поверхні, Сашко добре вивчив цей закуток “юнкерса”, студіюючи креслення та малюнки, котрі здобув у військовій бібліотеці. Так. Панель для приладів, педалі… А це що, таке квадратне? “Як то що? — обпалив Степового радісний здогад. — Касета… Касета фотоапарата! Так-так! Місце відповідне. Саме тут вона, ріднесенька, й могла бути. Тепер, — завмерши, скомандував він сам собі, — відвести фіксатори й — потягти вбік…” Та ніяких фіксаторів не виявилось. Певно, проіржавіли, відпали. Сашко ледь-ледь сіпнув. Касета (чи біс його знає що) опинилася в руці. Ур-р-ра! Здається, він таки недаремно довірив своє та Ремезове життя кільком резервним літрам стисненого повітря — використав останній шанс.

А тепер, коли в нього в руках жаданий фотокадр, головне — не метушитися. Де там світлонепроникна торба? Сашко обернувся до напарника. Той (телепатія чи, може, Степовий виказав свою радість якимось позасвідомим рухом?) миттю все зрозумів. І ось він уже ховав в гумову торбу свою дорогоцінну знахідку…

Дві тіні з мерехтливою цяткою світла повільно спли” вають на поверхню.

— А хай вам біс! — аж скрегоче зубами знервований Голуб. — Тридцять хвилин!.. Ви що там, засіли в карти грати з підводним дідьком?!

Сашко стомлено відсапується.

— Який там дідько? Ось поглянь-но сюди!

І обережно подає Геннадію чорний пакуночок.

— Невже касета? — в один голос скрикують усі, хто товпиться біля водолазного трапа.

— Гадаю, що так, — опановує себе суворий начекспедиції. — Проте остаточно це з’ясує наш шановний кореспондент.

О неповторна зоряна мить! Де ти, Ларисо? Гей-бо сюди!..

Команда все ще нічого не второпала. Хлопці здивовано оглядають мою скромну, либонь, уже й призабуту в цьому водолазному марафоні, особу. А я Сашка розумію: крім мене, фотографа, ніхто на кораблі не зможе проявити отой заповітний кадр плівки. Якщо він, звичайно, зберігся.

У два стрибки долаю відстань від ходового містка до водолазного трапа. Мов вірчу грамоту всього моряцького племені, беру торбу з касетою й зникаю в мороці каюти.

Треба спочатку помацати, чи є там щось взагалі. Цілком імовірно, що замість фотокасети Степовий поцупив у шукацькому шалі якусь металеву дрібничку. Хіба мало їх у літаку, коробок та коробочок?

Двері — на засувку. Ілюмінатор затуляю подушкою. Все. Темно, хоч в око стрель. Розмотую пакунок, мов власну рану. Брезент, гума, знову гума… Нарешті! Пласка бляшана коробочка! А внизу, у трубочці, — валик. Так. Обережненько, обережно! Мій палець ковзає по намулові й… торкається пружка целофанової стрічки. Є! Є плівка! Більше — жодного руху. Остаточно розгорнемо під час проявлення. О, тепер треба тільки помолитися, аби тут був шар фотоемульсії.

Я навмисне повільно виходжу на палубу.

— Ну як, є? Плівка, запитую, є? — мало не хапав мене за ґудзики Степовий.

— Є, Сашко!

— То що ж ти, як солоний? — радісно підбігає Лариса. — Треба кричати “ура!” — і вже до всієї команди: — Ану, давайте їх (тобто Сашка й мене) качати!

— Тихіше… Спокійно, мадам, — пихнув цигаркою Степовий. — Ще невідомо, чи збереглася там емульсія. А щоб довідатись про це…

— …треба, — продовжив я за Сашка, — негайно доставити мене в Очаків, а там — до Києва, бо без столичної фотолабораторії тут нічого не вдієш.

— Так-так, — погодився Степовий. — Отож знімаємось на Очаків. До речі, поки Петро займатиметься плівкою, ми поповнимо харчові запаси, а також візьмемо на борт декого з досвідчених аквалангістів…

Я знав, кого мав на увазі начекспедиції: Катю, Катерину Прихідько. Вона саме взяла відпустку й збиралася з нами в другий рейс.

Коли я повернувся з Києва, в Очакові сіявся дрібний дощ. Над лискучим пірсом стояла тепла пара. Тут і там яскравіли строкаті парасольки.

За дощем, за свинцевими брижами хвиль, бовванів наш присадкуватий, мов праска, “Бриз”. Тральщик стояв на рейді. Через кілька хвилин, стрибаючи з хвилі на хвилю, портовий катерок висадив мене на рідну палубу.

— То як наші справи? — стримано (начекспедиції був дещо забобонний) подав мені чіпку п’ятірню Степовий.

За ним, ніби вишикувавшись для групового знімка, нетерпляче юрмились Геннадій, Віктор, Анатолій… Останньою, сором’язливо блимнувши довгими пухнастими віями, підійшла Лариса.

Ех, годилося б розіграти Сашка! Бодай трішки помучити командора… Та хіба ж стачить терпіння? Слова самі зірвалися з вуст:

— Якнайліпше, товаришу начальник! Плівка проявлена. Віддрукована. Знімок останнього бою есмінця в мене в портфелі.

— Не-е-е-вже? — сяйнув Сашко очима. — Та ти… Та ти, виявляється, геній…

Слава солодким тягарем лягла мені на плечі. Та все-таки я здобувся на скромну відповідь:

— Не я, хлопці, не я — мій приятель. Це він, фоточаклун, проявив плівку.

— Охо-хо-хо-хо! — зареготав суворий Степовий. — Які ми скромні. Ну, не тягни за душу. Давай знімок!

— Ні! — відхилив я кістляву руку Степового. — Спочатку презент дівчатам. Тим паче що їх (багатозначний погляд у бік Сашка) в нас стало більше. Чи не так?

— Істинно так! — вигукнула височенька білявка, в якої ще не встигла зіпсуватися розкішна міська зачіска, тобто Катя.

Під бурхливі оплески я передав їй та зніяковілій Ларисі коробку з “Київським” тортом.

— А тепер-тримай.

На цих словах я врочисто вручив щасливому Сашкові чорний конверт розміром вісімнадцять на двадцять чотири.

Наш розважливий та непоквапливий командор сховав конверт за пазуху так спритно, як то міг зробити лише натренований одеський биндюжник.

— Дощить!.. — зиркнув він на сірі низькі хмари. — Гайда в кают-компанію! Там і роздивимось…

Стовпившись у невеличкому, погано освітленому приміщенні, команда “Бриза”, затамувавши подих, дивилася на фото.

Німецька апаратура спрацювала чудово! Клаптик ясного літнього моря був поритий вибухами бомб. Більшість смертоносних “гейзерів” здіймалося навколо військового корабля. Есмінець тонув. Уже затопило нижню палубу. Та біля стволів зенітного кулемета, бокових гармат біліли хмари диму. То матроси посилали в небо останні набої. Знизу до літака простяглися два промені — сліди трасуючих куль.

— Ось він який, есмінець “Киров”! — вигукнув Чепіжний.

— Дивись! — нахилився, мало не торкаючись своєю піратською бородою знімка, наш капітан Голуб. — Ось комендори. По пояс у воді. І — ведуть вогонь. А ось шлюпка з пораненими. Куди вони пливуть?

Степовий міцно стис долонею гостре, старанно виголене підборіддя.

— Куди? До берега Тендри. Бачиш чорненький пружок?

— Справді. Отже… Отже… Отже, — аж захлинувся від раптового здогаду капітан. — Есмінець загинув на південь від Тендри! Майже в затоці. А ми шукаємо його на півночі.

— Я зрозумів це з першого погляду. Але стривай, глянемо на карту. — Сашко розгорнув цупкий сувій. — Так і є. Все збігається. Тепер на цьому клаптику суші — господарство біологів. Толю, збігай у штурманську каюту, візьми там циркуль та лінійку. Зараз ми визначимо координати…

Ремез загупотів трапом. Голуб поклав знімок поряд із картою.

— Тут зрозуміло й без обчислень. Треба тралити кілометрів за два від берега. Навпроти будиночка біологів.

— Е, ні, Гено, — заперечливо похитав головою педантичний Степовий. — Прокладемо курс як слід. Тут важить кожен метр.

Вони ще довго сиділи над картою. Вже минув дощ. Визирнуло з-за хмар червоне, вмите сонечко. Запарувала на баці традиційна перлова каша. Нарешті Степовий випростався: