Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій - Страница 29

…Мені шкода тебе, Протісе! Та все-таки, якщо порівнювати, більш гідні жалю Маріца й малюк. Доведеться робити вибір від імені нашого покоління. Пробач мені, Старійшина, інакше я не можу…

Перш ніж стала дибки каюта, Ондрій натиснув на курок. І в розкотах грому покотився по темно-червоному килиму, ніби намагаючись захистити собою Віру.

Леонід Панасенко

З МАКОНДО Є ЗВ’ЯЗОК![9]

Оповідання

Йому наснилися беззубі жебраки, котрі, жалібно й благально дивлячись на нього, роззявляли роти-провалля. Вони хапали його за одяг, мукали, й він, здригаючись од жалю й огиди, дістав із кишені жменю білих, мов цукор, дуже міцних зубів і кинув жебракам… Лахмітники й каліки попадали на землю й, вовтузячись у дорожній куряві, збирали сяючі квасолини, встромляли їх у роти. Він кинув ще жменю, ще… Так тривало доти, доки чийсь владний голос не звелів: “А тепер веди їх до води, загой рани й обмий струпи. Вони діти твої”. Він хотів сказати, що таке під силу лише богові, та не насмілився й повів юрмище жебраків до річки, роздаючи дорогою кутні зуби тим, кому ще не вистачило. “Не забудь позбирати їхні болячки, — нагадав той же голос. — Позбирай і спали їх. Та гляди, щоб добре прогоріло — до кінця. А то вони повернуться і знову обсядуть людей…”

Задзеленчав телефон. Страхіття урвалися — жебраки відступили, згинули в сутінках спальні. Дзвінки йшли довгі, вимогливі, напевне, з міжміської.

— Алло, — сказав Габрієль, сонно притримуючись за стіну.

У трубці щось клацало й гуло, ніби сюди, в дім, доносилося бриніння дротів, що тяглися від міста через непрохідні нетрі й мочарі, через гори й пронизані вітром савани.

— Слухаю, — вже роздратовано мовив письменник.

У трубці тепер одноманітно шелестіло: ніби там, звідки дзвонили, йшов нескінченний, нудний дощ.

— …то ти приїдеш, батьку? — несподівано прорвався чоловічий голос — так, ніби вів далі перервану розмову, й у трубці затенькали гудки відбою.

Габрієль позіхнув. Добре, що хтось переплутав номер чи на станції помилились. Краще вже прокинутися серед ночі, ніж роздавати вві сні жебракам та юродам зуби.

Він не був певен, що засне, тому не став повертатися до спальні й ліг у кабінеті. Якщо сон не прийде, ввімкне настільну лампу й попрацює.

Вочевидь, він усе-таки задрімав. Телефон знову, задзеленчавши, перелякав його, нічні дзвінки завжди таємничі — за ними криються або біда, або чиясь дурість. А втім, дурість — теж біда.

— Вам не набридло? — сердито спитав письменник, коли замість відповіді почув у трубці чи то шепіт дощу, чи то чиєсь дихання.

Далекий голос цього разу належав жінці. Здавалося, що крізь хащі, баговиння та вітри савани йому важко було пробитися.

— Вибач, батьку… — мовила жінка. — У нас один апарат… на все місто… Всі хочуть почути твій голос… — і знову дощі… — Ми послали тобі фрукти… а ще кошик… будемо телефонувати.

Почулися сигнали відбою.

— Потрібні мені ваші фрукти, — пробурчав Габрієль, непокоячись, аби ці безглузді дзвінки не розбудили дітей і дружину. — В Боготі повно багатодітних батьків. Але до чого тут я, хай йому біс?!

Собі на подив він знову заснув — міцно, без снів і страхіть, не підозрюючи, що підсвідомість недарма являла жебраків, і що нічні дзвінки обернуться дивовижним, нечуваним клопотом.

Під час сніданку в дім убіг давній приятель Габрієля.

— Усе зрозуміло! — вигукнув він, переводячи подих. — Ти, звісно, ще й не гортав ранішніх газет?

— Я давно позбувся віри, що газети можуть чимось здивувати світ, — посміхнувся письменник. — Крім того, невже тебе не хвилюють пахощі нашої чудової кави?

— Мене хвилює оця стаття, — сказав приятель. — Завтра її передрукують усі газети світу.

Габрієль пробіг очима текст, якому передував дещо приголомшливий заголовок: “Матеріалізація вигадки чи ефект “курячої сліпоти”?”

“У басейні річки Магдалени, в непрохідних тропічних лісах, виявлено містечко Макондо, що є точнісінькою копією забутої богом місцини, зображеної в романі нашого славнозвісного письменника Габрієля… Імена його мешканців, факти їхніх біографій, історія разюче збігаються з вигадкою прозаїка, котрий, як відомо, прототипом Макондо оголосив містечко свого дитинства Аракатаку.

Отож постає питання: що це — диво, матеріалізація вигадки генія чи вияв ефекту “курячої сліпоти”, коли ми, часом роками, не помічаємо того, що існує у нас буквально під носом? Та й справді, ліпше припустити, що Макондо існувало завжди, і тільки наші егоїзм та егоцентризм застували наш байдужий зір. Професор Моріс Лавантюр, заперечуючи напівмістичну гіпотезу про виникнення Макондо з субстанції уяви, заявив кореспондентові: “Цивілізація під час своєї сліпої втечі у нікуди, котру деякі оптимісти ще називають прогресом, забувала й втрачала не тільки такі глухі містечка, як Макондо, а й цілі країни та народи. Врешті, повне або часткове забуття — наша спільна доля. Я не маю сумніву: майстер Габрієль, який володіє пером, що “роздягає” світ, просто сховав реально існуюче Макондо та його мешканців за завісою вигадки. Однак у природі не існує вічних завіс. Упала й ця”.

У кінці статті автор легковажно обіцяв читачам опублікувати в наступному номері коментарі їхнього відомого співвітчизника.

— Що все це означає? — запитав вражений звісткою Габрієль.

— Тобі краще знати, — розвів руками приятель.

— Але ж ніякого Макондо немає! — вигукнув письменник і жбурнув газети. — Дещо я, звичайно, взяв від Аракатаки!..

— Треба було не так майстерно писати, — заявив приятель.

— Як? — здивувався Габрієль. — Ти теж віриш “у що маячню? Щоб уява матеріалізувала містечко, створила людей?! Ну, це вже занадто.

— Знаєш, таку інформацію важко вигадати, — заперечив приятель. — Та й навіщо? Можливо, сталася помилка чи якийсь збіг, а газетярі поспішили роздмухати сенсацію? В кожному разі, тримайся, друже, від газетярів подалі. Якщо у вогнище не підкидати хмизу, то воно швидко згасне.

Письменник нараз згадав нічні дзвінки й похолов. А що як справді сталося диво?! Може, це його творіння пробивалися до нього по телефону з глушини Макондо? Звертання “батько”, згадка про те, що всі хочуть почути його голос… Ні, так недовго й з глузду зсунутись.

— Як же мені бути? — розгублено звернувся він до приятеля. — А що як там і справді все… ожило?

— Ну то й нехай собі живе, — засміявся товариш. — Твоє вигадане Макондо для читачів уже давно стало реальністю… Нічого не зміниться, щоправда, це зайвий клопіт для тебе, та що вдієш!

Габрієль узяв до рук газету, ще раз пробіг очима статтю — й обличчя його затьмарили роздуми.

— Знаєш… — по паузі мовив він. — Я їх боюсь… Не подій, фактів — чудеса траплялись і раніше, — а саме їх. Адже це я дав їм долю — народження, радощі й горе, смерть врешті. Я для них Творець, розумієш?! Якщо вони прийдуть і запитають…

— Про що? — здивувався приятель. — Та вони повинні молитись на тебе. Це доля всіх творців: приймати подяки…

— …І прокляття, — докинув Габрієль, тривожно поглянувши в бік телефону. -

Увечері прийшов із вокзалу посильний. Він сказав, що за послугу вже заплатили, треба лише розписатись на квитанції, а потім заніс чотири картонові ящики з фруктами й величезну низку бананів. На додачу він обережно подав кошик яєць.

“Невже правда, — занепокоєно подумав письменник, згадавши, що вночі жінка говорила про фрукти і кошик. — Отже, все це звідти!”

Він подумав про своє Макондо, й уперше непевні тривоги сформувались в ясну й гостру думку, яка тепер муляла йому, ніби цвяшок у черевикові.

“Я замкнув коло життя Макондо… В кінці роману Ауреліано Бабілонья читає пергаменти Мелькіадеса, де записана історія сім’ї Буендіа на сто років наперед. Починається буревій. В останньому вірші пророцтва стверджується: “Прозоре (чи примарне) місто змете з лиця землі буревій, воно буде стерте з пам’яті людей тієї самої миті, коли Ауреліано Бабілонья закінчить розшифровувати пергаменти; все, що в них записане, нікс ли більше не повториться, бо тим родам людським, котрі приречені на сто років самотності, не судилося з’являтись на світ двічі”. Я замкнув коло… Та уявне місто несподівано стало реальністю. Що ж сталося? Або Макондо ще не завершило свій шлях, або не справдилося пророцтво? Може, Ауреліано, збагнувши, що несе з собою вітер, не став дочитувати пергаменти? Тим самим природа дає мені зрозуміти, що загибель сущого — не вихід. Однак, з другого боку, будь-який життєвий цикл має своє завершення. У моєму романі. Макондо вичерпало себе, його відродження неможливе. Може, це якесь інше Макондо? Десятки запитань. І головне з них: навіщо мені все це? Чому я маю витрачати свій час на різну чортівню й краятися безглуздими праннями?