Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій - Страница 20

— Авжеж, голубе, ти повинен був розбитися!.. Ти — кузька, нікому не потрібний хробак, а теж хотів прилучитися до справ і таємниць сильних світу цього… Дрантя, непотріб, гній… — араб уже не міг зупинитися…

Товстун спершу важко дивився на знавіснілого терориста, а потім підійшов і тицьнув йому в рота жевріючу сигару…

— Дарма, тішся, свиня вгодована, скоро поквитаємося на дні морсьйому, — вужем звивався й сичав од болю терорист.

Різкий посмик униз ледь не вирвав штурвал з Іванових рук. Він кинув погляд на висотомір — 800, 750, 706…

— Борт 13–88, — пролунало в навушниках, — я італійський есмінець… Ваші вдало приводнилися, зараз підберемо…

— Ва-а-нн-ньо, — урвав італійця голос командира “Боїнга-747”, — будемо сідати на воду… Слухай тільки мої команди. Всім приетібнути ремені, йдемо на зниження…

На терасі мерії в Мадзара-дель-Валло стояв мер, огрядний, з великими залисинами чоловік, і, задерши голову, дивився в небо. Біля нього стовпилося ще кілька чиновників і серед них поліцейський комісар з біноклем на грудях.

— Сеньйоре мер, — висунулася з вікна молоденька секретарка. — З американського літака, який супроводжує борт 13–86, надійшло підтвердження: борт 13–86 летить прямісінько на наше місто, в нього ось-ось закінчиться пальне… Отримано також розрахунок траєкторії польоту борту: він упаде на бухту…

Мер занепокоєно перезирнувся з поліцейським комісаром і попросив секретарку з’єднати його з аеропортом. Коли секретарка простягнула через вікно трубку, мер стурбовано запитав:

— Що за паніка у вас, Джузеппе?

— Сеньйоре мер, аа нашими розрахунками, він має впасти саме на бухту… Звичайно, якщо повітряні потоки не занесуть його далі, на місто.

— Оце так новина, — спересердя сплюнув крізь зуби мер. — І що, Джузеппе, ніяк не можна цьому запобігти?

— Річ у тім, сеньйоре мер, що борт 13–86, можна сказати, некерований… За його штурвалом планерист, а це те ж саме, коли за руль автомобіля, що їде на великій швидкості, сяде велосипедист…

— Що ж будемо робити?

— Сеньйоре мер, ми думаємо попросити командира американського “Боїнга-747”, який супроводжує борт і скеровує його управління, аби він дав команду планеристу повернути літак від міста бодай на півтора градуса… Там дикий пляж…

— Це… дуже небезпечно. Літак навіть від найменшого різкого повороту може перекинутись…

— Джузеппе, — мер з висоти тераси довгим поглядом обвів навколишні вулиці, — слухайте уважно; борт 13–86 ні в якому разі не повинен впасти на бухту, адже там пасажирські кораблі, танкер із тисячами тонн нафти… Вони не встигнуть вийти з бухти…

— Зрозуміло, сеньйоре мер, будемо наполягати, щоб американці скерували борт у бік дикого пляжу…

— Покваптеся, Джузеппе, я зараз виїжджаю туди.

Мер повернув трубку секретарці, витер з чола рясний піт і буркнув до поліцейського комісара:

— Це не згірше вашої мафії…

За кілька кілометрів від Мадзара-дель-Валло, майже на півдорозі до Марсали, серед піщаних дюн, жителі обох містечок уже давно влаштували дикий пляж. І ось зараз, незважаючи на робочий день, там досить людно. Більшість відпочивальників читали або грали в шахи під тентами, дехто плюскався при березі. Трохи осторонь, де закінчувалися піщані дюни й починалася дрібна галька, зібрався чималий гурт нудистів, звідти линула гучна музика. На узбочині дороги, що спускалася до пляжу, було припарковано кілька десятків автомобілів.

— Борт 13–86, — голос командира американського “Боїнга-747” став суворішим, — ідемо просто на сіцілійське містечко Мадзара-дель-Валло, тому треба звернути на півтора градуса ліворуч.

— Спробую, — прошепотів Нетребчук і несподівано навіть для себе на весь голос завів:

Нема гірше так нікому,

Як бурлаці молодому,

Гей, гей, як бурлаці молодому…

Стюардеса спершу дивилась на Івана здивовано й тривожно, а потім почала стиха щось підспівувати французькою.

— Не розбалакувати в ефірі, слухати мої команди, — різко втрутився американець. — Штурвал трохи ліворуч… плавніше… плавніше… Ще плавніше, бо завалитесь на крило… Швидкість 300 по прямій, так, так… Висота 650, 600, 500… Ва-а-нн-ньо, доверни ледь ліве руч, у бік пляжу, там немає каміння-чиста вода… Молодець, так і тримай… Шасі й підкрилки не випускай… Гаси, гаси швидкість… так… Висота 250, 150, 100… Плавніше, плавніше знижуйся, намагайся сісти на весь фюзеляж… Хвалити бога, море спокійне… Ще, ще гаси швидкість… Обережніше, чорт забирай, перекинешся… Так. Штурвал тримай міцніше і, коли впадеш на воду, ще гаси швидкість… Тільки плавно, не поспішай… Усе, сідай сам, я набираю висоту…

“Боїнг-747”, заледве не торкнувшись води, заревів мотором і стрімко пішов угору.

Коли заглухнув двигун, Нетребчуку здалося, що вода стала наближатися шалено швидко, він уже чітко бачив праворуч кілька кораблів на рейді й навіть розгледів далеко попереду, на вузькій піщаній смужці, мініатюрні постаті людей. Чомусь із кожною миттю важчали повіки й посилювався біль в очах — над усе хотілося заплющитись і про все забути. Коли б не різкий голос американця і повні відчаю та надії очі стюардеси, на які щоразу наштовхувався, коли повертав голову до правого приладового щитка, то він, либонь, не зборов би спокуси.

Стюардесі було страшно, вона теж боролася з спокусою заплющити очі, але все ж професійне, вироблене кількома роками польотів почуття відповідальності перед пасажирами взяло гору й вона заквапилася до салону.

У салоні то з одного, то з другого кінця долинало розпачливе голосіння. Усі прилипли до ілюмінаторів. Лише сивий товстун із ранцем за плечима і його підручні, міцно пристібнувшись ременями, шепотіли із заплющеними очима молитву. Та ще Дмитро й Катерина Воловоденки закам’яніли, наче мумії, в своїх кріслах. У глибині Дмитрових очей проглядалося п’яне збайдужіння до навколишнього, а в червоних од сліз Катерининих — непомірний страх і біль, які вже давно паралізували її волю.

— Зараз ми вимушено сідаємо на воду, — стюардесі на мить од хвилювання забракло повітря, — перевірте свої ремені й… заспокойтеся, — вона знесилено впала в крісло поряд із патронесою дівчат-африканок, яка позеленіла й ухопилася за живіт…

Люди на пляжі помітили два лайнери, що різко знижувалися над морем. Вони посхоплювалися з теплого і влежаного піску й, прикривши долонею очі від сонця, спантеличено дивилися на літаки, які більшали з кожною миттю. Ніхто з відпочивальників і не помітив, яц. за їхніми спинами, знявши куряву, спускалися з узгір’я до пляжу 8 півтора десятка легкових автомобілів. На капотах деяких з них тріпотіли маленькі посольські прапорці.

Коли ж один ів літаків заревів і круто, над їхніми головами, шугнув в небо, а другий черевом торкнувся води в якійсь сотні метрів од них, люди переполохано кинулися врозтіч. Лише офіційні особи та всюдисущі журналісти, які повискакували зі своїх машин, бачили, як літак, неначе обточений водою камінець, пущений натренованою хлопчачою рукою, застрибав по воді (“Швидкість, швидкість гаси…” — бриніло в Івана в голові) й тупо тицьнувся носом у пісок на мілководді. Однак тріскіт уже чули всі, й сотні пар очей сфокусувалися на літаку: він застиг на воді цілий-цілісінькииі лишень трохи перехняблений на правий бік.

Нараз, немов хто дав команду, відпочивальники дружно заалалакали й один з поперед одного, припустили до літака. З другого боку до нього бігли нудисти, а з пригірка, від машин, готуючи на ходу фотоапарати, мчали журналісти…

Кілька хвилин із літака не доносилося жодного звуку, і лише приплющені носи й застиглі маски облич в ілюмінаторах свідчили, що на борту є живі люди. А найнетерпеливіші вже тарабанили кулаками по обшивці, зганяючи прудкокрилих чайок. У цей час, знявши круту хвилю, до літака підрулив поліцейський катер. З нього посипалися поліцейські в касках і стали щитами відтісняти натовп до берега, де нетерпляче тупцювалися десятків зо два офіційних осіб…