Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій - Страница 10

Незвичайне моторошне почуття охоплює тебе, коли ступаєш на палубу мертвого корабля. Спливли роки. В кубриках та каютах, де складали плани військових операцій, різалися в доміно, читали листи від коханих, вивелося не одне покоління прудких зеленух. Саваном мідій вкриті артилерійські башти. І все одно кожна пробоїна, кожен шмат спотвореної броні, здається, зберігають людське тепло, доносять крізь товщу десятиліть стогін і крики останнього бою.

Де ж та жадана деталь, яка підтвердить, що перед нами — “Киров”? І що то може бути? Бронзова табличка з приладу? Папірець технічної інструкції чи стрічка з матроської безкозирки? Як її шукати, коли море вкрило мулом кожен уламок, кожну шпарину на кораблі? Щогли і бойової рубки немає. Їх буквально зрізало: чи то ворожими бомбами, чи то вибухом власного боєзапасу. Найменше постраждала корма.

— Там є діра, — напучує боцман нову пару водолазів, Голуба й Степового (начальство також включилось у пошук). — Спробуйте проникнути всередину…

Сашко й Геннадій запливають усередину. Слабенький промінчик електричного ліхтаря наштовхується то на шмат переборки, то на труби. І чи не диво, що в цьому хаосі трухлявих дощок та іржавого заліза Степовий знаходить дві алюмінієві ложки?

На поверхні, на “Бризі”, їх ретельно шкребуть, миють у гасі. І нарешті Ремез радісно вигукує:

— Тут щось надряпано!

Над ложками схиляється вся команда. Справді, на одній із них напис: “Лукаш”.

У наших руках хоч і тоненька, однак усе-таки ниточка.

— А якщо звернутися до Міністерства оборони? — пропонує Ремез. — Мусять же там знати, чи був на есмінці тоді такий матрос…

Чепіжний скривив лице в іронічній посмішці.

— Знаєш, скільки їх служило у флоті, тих Лукашів? Сотні!

— Та й на самому есмінці могло бути декілька, — підтримує боцмана Степовий. — Треба шукати далі.

Під воду йдуть Лариса й Діна. Сонце вже при заході. На дні о цій порі колобродять зелені сутінки. Дівчата обережно ступають по палубі затонулого корабля. Коли на ногах довгі плавники ластів, а під ногами — купи металобрухту, це дуже й дуже нелегко… Стривайте! Якась тумба з ковпаком. Уважно її оглядають, відхиляють кришку. Там, усередині, — прилад. Кілька спільних зусиль. — і він опиняється в Ларисиній торбі. Тепер— спливати, доки є в балонах повітря. Повільно-повільно ковзають догори дві тіні. А коли дівчата показують свою знахідку “академікові” Степовому, той мало не підстрибує:

— Магнітний компас!

Голуб також пильно оглядає іржавий прилад.

— Справді. Стодвадцятисемиміліметровий… Здається, саме такі й були на есмінцях.

— Ви тільки погляньте! — знову вигукує Сашко. — Таж цей компас працює! Чудасія, та й годі!

Героями дня сьогодні в нас дівчата. Їм — наші усмішки, шоколад і Голубова пісня. Ні, не про корабель, який залишає палаючий Севастополь (то репертуар на інший, мінорніший випадок). Геннадій довго настроює гітару, розгладжує бороду й, весело підморгнувши, повільно, чітко, ніби набираючи розгону, розпочинає “Смуглянку-молдаванку”. Не сказати, щоб дружно чи влад, проте чоловіча половина команди з силою підхоплює приспів. Над вечірнім морем, в якому тільки-но розчинилася золотава сонячна стежина, стелиться пісня.

Ми співали й, звісно, навіть не мали й гадки, що завтра матимемо ще одне неспростовне підтвердження: під нами лежить есмінець “Кіров”.

Ранок. Снопи оранжево-голубого світла проникають усе глибше й глибше. Знизу добре видно кіль тральщика, на якому можна порахувати геть усі черепашки. Погляд привертає затонулий корабель. Шар піску та намулу вже нездатен приховати жахливі корабельні рани. Вони зяють болючою гаспидною чорнотою, окреслені шматтям здибленого заліза.

“Давай-но сюди”, — подає Чепіжний знак Ремезові,

Той відштовхується від ствола перехнябленої гарматної башти й пливе поруч із Віктором.

Тримаючись однією рукою за погнутий прут леєра, боцман здирає довгим водолазним ножем шар мідій. Мул здіймається вгору густою хмарою. Видимість гіршає. Хлопці чекають, доки хмара розійдеться й стане видно, після чого Чепіжний показує Ремезові на очищене місце. Анатолій стискує лікоть товариша: мовляв, бачу, зрозуміло. На кормі чітко проступає відлите металеве “Р”.

“Р”? Ця ж літера є й у слові “Киров”! Отже, потрібно терпляче шкребти далі. Водолази беруться до роботи з подвоєною енергією. Шкода, що немає сокирки: нею сколювати черепашки та іржу зручніше. Але ж не спливати задля цього тепер, коли в них у руках уже, по суті, ключ від загадки?

Ось з’явилася літера “О”. Далі — “В”. Кілька обережних рухів ножем — і перед водолазами постає напис: “Киров”. Назву героїчного корабля, звичайно, з корми треба зняти. І тут доведеться ще добряче попрацювати зубилами. Проте тепер цей дорогий їм напис годилося б передусім сфотографувати у його природному вигляді, на рідній кормі.

“Розпочалися планомірні пошуки документів у районі офіцерських кают, від яких зосталися лише підлога, засипана піском, та купи заліза. Цього ж дня по лівому борту, біля першої каюти, під звалищем трухлявого дерева та цупкого дроту знайдено сейф…” Це запис Катерини Прихідько у вахтовому журналі, котрий вона як клубний літописець веде дуже ретельно.

“У сейфі були: на верхній полиці наган у кобурі, портупея з сімома патронами і пачка анкет для вступаючих у партію. Тут же — клапті донесень про кількісний склад комуністів, на кожній полиці — конспекти з історії СРСР. Папери збереглися добре… А через день виявлено ще один сейф. Його притиснуло шматком борту з ілюмінатором. Верхня полиця того сейфа була забита грошима 1937, 1938, 1939 років випуску на суму до 100 000 карбованців. Тут також містилися секундомір, наручний годинник, три гумових штампи, ебонітове блюдко та металеві гроші. Нижня ж полиця заповнена наказами по діловодству, проїзними документами… До дверцят сейфа прилипла платіжна відомість на старшинський та матроський склад із назвами посад на есмінці “Киров”. Збереглась і виписка з наказу про призначення на вакантні посади. Дверці сейфа були щільно зачинені. Всі папери збереглися добре”.

Як з’ясувалося потім, перший сейф належав комісарові есмінця Дмитрові Панфіловичу Павленку. Другий — начфінові Гордієнку. Зрозуміло, що вдови моряків одержали після війни стандартні “пропав безвісти”, бо ж точно не знав ніхто, де та за яких обставин загинув есмінець “Киров”.

Кожна буква на сірих бланках (а чорнило збереглося добре!), відлунює глухими ударами серця, снує вервечку болісних думок: адже люди, котрі написали ці рядки, ходили по землі, мріяли, кохали. Вони жили під тим самим, як і ми, високим українським небом. Вдихали ту саму вільгість чорноморської хвилі. Дивилися на ті ж самі зорі.

Уламки’кіноапарата, секундомір… Ніби винагороджуючи хлопців за впертість, море обдаровує їх новими знахідками. І стає трохи моторошно від усвідомлення того, що кожна з них колись діяла, була невід’ємною частиною грізного сталевого велетня.

Стежка до “Кирова”, як то кажуть, вторована. Пішли в хід зубила, молотки, заступи. Нежіноча це робота, Тому здебільшого під водою працюють чоловіки.

Хлопці копають пісок, підважують ломами башти, стволи гармат, розрубують тяги, заклепки. Словом, працюють так, ніби над ними не товща води, а дах заводського цеху.

Ми вже підняли кормовий якір есмінця — лапату чорну штуковину вагою до двох тон. Трос тягне з глибини ствол гармати головного калібру. Але дивно; на ньому — жодної черепашки чи мідії.

— Обережно! — раптом пролунав голос Чепіжного. — Гармата заряджена!

Так і є. У казеннику ствола зеленів снаряд. Комендор дістав його у затвор, закрив замок, а от спустити ударник не встиг.

…Хто він, той мужній матрос, котрий не встиг випустити по ворогові свій останній снаряд? Мовчить море. Стікають зі ствола сльози-краплі. Лежить у казеннику снаряд. Суворо замислившись, стоять хлопці.

“Він бився, — писав нам старий тендрівський наглядач маяка, — з 22 “юнкерсами”. А одного навіть збив. І той потягнув хвіст диму в бік Очакова. Потім пролунав пекельний вибух. Над судном здійнявся величезний стовп води й диму. Певно, здетонував головний боєзапас. Есмінець переломився навпіл і потонув протягом якихось п’яти хвилин. Фашисти ще довго добивали в морі поранених, які були хто на дошках, а хто на уламках ящиків… Потім не стало на воді нікого. Лише гойдалися на хвилях потрощені весла, брезент, безкозирки. Можливо, це так мені здалося, але прибій того вечора був червоний”.