Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир - Страница 15

Учасники Біломорської експедиції висадилися на берег. І серед скель і каміння, де пролягає незрима межа Білого і Баренцового морів, ми встановили жердину з пам’ятною табличкою.

Терський берег пройдено!

Бути мудрішими й обачнішими

Навіть ті з учасників експедиції, хто бував на Білому морі, подовгу не могли одірвати погляду від неяскравої краси північної природи.

Мабуть, саме на півночі людина ще більше задумується про те, лцо вода, земля, трави, птахи, люди — в тісному зв’язку. Вони залежать одне від одпого.

Зараз багато пишуть і говорять про необхідність рятувати природу. Здавалося б, немає в неї ворогів. І все ж гинуть ліси, риби, звірі, птахи. Людина однією рукою б’є у дзвін тривоги, другою продовжує знищувати природу. А значить, і себе.

Мабуть, у жодній проблемі не розходиться так далеко слово з ділом.

Фахівці стверджують, що на Білому морі охорону навколишнього середовища поставлено краще, ніж у багатьох інших регіонах країни. Немає підстав не вірити їм. Однак зустрічали ми на своєму шляху і понівечені дерева, і плями мазуту в морі, і мертвих птахів та риб на березі.

З болем розповідали нам жителі Біломор’я про браконьєрів, про лісові пожежі, про судна, що потрапили на камені. Сотні тонн пального витікає в море. Гинуть рослини і тварини. А винні відбуваються “легкими штрафами”, і, звичайно ж, не з власної кишені.

Нерідко таке трапляється в районі Кандалакшського заповідника, найпівнічніпіого в нашій країні. Він був заснований ще 1932 року. Сотні заповідних острівців. Вони розкидані навколо Польського півострова в Білому й Баренцовому морях, у Кандалакшській затоці і водах Варангер-фіорду, що біля самого кордону з Норвегією. Понад півстоліття охороняє заповідник рідкісних морських птахів, тварин, унікальні рослини.

Багато островів укриті чагарником і північною тайгою. На них гніздяться і відпочивають під час перельотів гаги і топірці, північні крячки й турухтани, кайри і поморники.

Один з островів Кандалакшського заповідника — Харлов — став у XVII сторіччі царською “заповіддю”. На ньому зберігали кречетів. Спритних і швидких птахів відловлювали для царевого полювання.

Багатий досвід охорони навколишнього середовища у співробітників Кандалакшського заповідника. Але при кожній зустрічі з ними ми переймалися тривогою за природу Біломор’я. Тривога, як плями мазуту на воді, попереджає нас: будьте мудрішими і обачнішими. Природі, а відтак і вам загрожує небезпека…

На півночі проблема охорони природи досягла найвищої напруги. Адже в умовах вічної мерзлоти життя перебуває біля самої межі своїх можливостей. Ще один крок до холоду — і будь-який життєвий рух припиняється. Крижаний анабіоз. Біла смерть.

Сам чув від спеціалістів: рана полярної тундри від гусениці всюдихода не загоюється майже двадцять років.

Індустріальний наступ на північ. Люди і техніка в неприступних раніше місцях. Як правильно і розумно провадити освоювання краю найризикованішої екологічної.рівноваги?

Скільки зроблено помилок!.. Під переможні фанфари і галас горлодерів на догоду керівництву. Квапливо “освоювали”, “давали план”, “перевиконували”, “підкоряли” тощо. А далі починався наступ пустелі. Схаменемося — і знову дзвін, тільки тепер уже тривоги. Та чи вчасно він пролуна?

Природа довготерпляча. Однак і їй терпець уривається. Вона мстить за насилля. За даними Червоного Хреста, в світі збільшується кількість природних катастроф. З усіх кінців планети долинають зловісні повідомлення. Посуха! Тайфун! Сель! Повінь! Неврожай! Масова загибель тварин!

Зростає щорічне число людських жертв цих катастроф. Після копітких досліджень природи стихійного лиха учені дійшли висновку, що нерідко ці катастрофи є наслідком нерозумної діяльності людини. Дуже часто наше втручання в життя природи веде до порушення екологічного балансу.

На Кольському і Каніному півостровах нам доводилося бачити катастрофічні сліди необачної діяльності людини. Піщані пустелі. Піски, що наступають з моря. Залишені оселі, занесені по вікна й дах. Селища, де нічого не росте.

На очах одного покоління пісок завоював селище Шойна. Кілька років тому це було процвітаюче селище. Тут, на Каніному півострові, живуть рибаки й оленярі. А тепер люди змушені відступати. Ще сумніше, ніж вигляд покинутих домівок, кладовище з перехнябленими хрестами. Пісок і вітер попрацювали й тут. З брудно-жовтого піску зловіспо стирчать старі чорні домовини. Вони ще одне попередження нам, живим.

Природа довготерпляча. Але й їй терпець уривається.

Нам відомо, як гинули могутні держави. Нам відомо, як родючі землі перетворювалися на пустелі. Проте раніше це були трагедії місцевого значення. Нині вплив людства на природу набув планетарного масштабу. Протиріччя між високим рівнем продуктивних сил і вкрай низьким рівнем ставлення людини до природи ставить під загрозу вже не окремі райони, країни й континенти, а всю планету.

Ми повинні бути мудрішими й обачливішими, коли втручаємося в те, що створювалося тисячоліттями. Як часто ми чуємо це попередження. Як часто промовляємо його самі. І водночас триває забруднення повітря, морів і океанів, отруюється грунт, занапащається все, що ми називаємо навколишнім середовищем.

Яку ж допомогу збереженню природи Біломор’я подали учасники експедиції — журналісти, літератори, наукові співробітники? Насамперед — виступили в пресі, по радіо і телебаченню про проблеми рятування унікальної флори і фаупи Біломор’я. Чим більше людей знатимуть про ці проблеми, тим більше шансів їх розв’язати. Тільки діями мас можна зберегти в чистоті води Капдалакшського заповідника, врятувати від наступу піщаної пустелі Канін півострів.

Дід і онук

Причал Архангельського яхт-клубу. Сонце немов намагалося відігріти нас за всі студені, штормові й туманні дні. Плюс двадцять п’ять. Здавалось, навіть “Полярний Одіссей” ніжився в сонячних променях. Тепла хвиля Північної Двіпи трохи погойдувала, і він по-старечому, з насолодою рипів снастями.

Неділя. По набережній прогулювалися дорослі й діти. Вони зупинялися і розглядали “Полярний Одіссей”.

З причалу мене гукнув невисокий сивий чоловік. На його синьому піджаку — орденські колодки. За руку він тримав, білявого хлопчика років восьми. Вони були схожі, і я одразу здогадався: дід і внук.

— Ви пачальник експедиції? — чомусь соромлячись, запитав ветеран і відрекомендувався: — Петро Іванович… А це мій онук. Теж Петро. Можна до вас на палубу?

Я допоміг дідові й онукові перебратися на шхуну, — …Читав про вашу експедицію, — повідомив Петро Іванович. — Сам я фронтовик. А нині на пенсії. Живу в селі. Та ось вирішив онукові Архангельськ показати. Хтозна, коли ще виберусь. Тут ось довідався, що підписи збираєте на захист миру…

— Це я перший по радіо почув, — похвалився маленький Петро.

— Ти, ти, — погодився Петро Іванович. — Встали ми, значить, сьогодні з раннього ранку, вирішили відшукати вас і поставити свої підписи. Приймете наше слово?

За хвилину я розстелив перед дідом і внуком великий аркуш ватману. Вже кілька сотень підписів було на ньому. Рибалки з Шойни і залізничники з Кандалакші, будівельники з Умби і школярі з Чупи. Розгонисті підписи і дрібні, розбірливі каліграфічні закарлючки. Були навіть контури дитячих долонь. Це батьки, які приводили на зустріч з нами своїх малюків, прикладали їхні долоні до паперу і обводили фломастером. Так промовляли своє слово на захист миру ті, хто ще не навчився писати.

Петро маленький схилив набік голову, з цікавістю став роздивлятися підписи, наче збирався перерахувати. А Петро великий якось напружився і метушливо сягнув у бічну кишеню по ручку. Обличчя його набуло урочистого вигляду.

Дід і внук поставили свої підписи.

— Добре б за всіх своїх фронтових друзів, — зітхнув Петро Іванович. — І за тих, хто поліг у боях, і за тих, хто пережив війну…

Він поклав руку на плече Петрові маленькому і з гордістю додав: