Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 67

— На замку, — сказав Крейн. — Замок спрацював, коли я зачинив дверцята. А в мене немає ключа. Ключ є в Дороті Грем, але вона завжди залишає шафку відчиненою, бо її важко відчинити, коли дверцята на замку. Майже завжди їй доводиться викликати прибиральника. Може, хтось із ремонтників є поблизу? Може, пошукати одного й сказати йому?

І що ж йому сказати? Що я бачив, як у шафку забіг металічний пацюк? Сказати йому, що я пожбурив у нього банкою з клеєм і збив його зі столу? І що я кинув у нього штирем і, як доказ, він стирчить у підлозі?

Крейн похитав головою.

Він підійшов до штиря і витягнув його з підлоги. Поклав штир назад на монтажний стіл і відкинув скалки розбитої банки з клеєм.

У себе на столі він узяв три аркуші паперу і вклав їх у друкарську машинку.

Машинка почала друкувати. Він сидів і очманіло спостерігав, як клавіші ходять угору-вниз.

Вона надрукувала:

“Пильнуй, Джо. Тримайся чимдалі від цього. Можеш собі нашкодити”.

Джо Крейн витягнув з машинки надруковані аркуші. Він зіжмакав їх і викинув у кошик на сміття. Потім подався випити чашку кави.

— Ви знаєте, Луї, — сказав він чоловікові за стойкою, — коли надто довго живеш сам, починаються галюцинації…

— Авжеж, — сказав Луї. — Я б з глузду з’їхав, якби жив у вашому домі. Бродити по ньому в цій пустці. Краще б ви його продали, коли померла ваша старенька.

— Не міг, — сказав Крейн. — Стільки років прожив у ньому.

— Тоді треба одружитися вдруге, — сказав Луї. — Кепсько жити самому.

— Тепер надто пізно, — мовив йому Крейн. — Немає нікого, хто б захотів зі мною жити.

— У мене тут захована пляшка, — кивнув Луї. — Не можу запропонувати вам через стойку, але можу капнути вам у чашку.

Крейн похитав головою:

— Попереду важкий день.

— Ви певні? Я з вас нічого не візьму. Просто подружньому.

— Ні. Дякую, Луї.

— У вас були галюцинації?

— Галюцинації?

— Так. Ви сказали, що коли надто довго живеш сам, починаються галюцинації.

— Просто мовний зворот, — сказав Крейн.

Він швидко допив каву й вернувся у відділ.

Тепер він мав більш звичний вигляд.

Ед Лейн кляв хлопця-монтажера. Френк Маккей робив вирізку з ранкового номера опозиційної газети. Підійшло ще двоє репортерів.

Крейн швидко глянув на дверцята господарчої шафки — вони були так само зачинені.

Задзижчав телефон на столі у Маккея, він узяв трубку. Послухав, потім відірвався від трубки й прикрив мікрофон долонею.

— Джо, — сказав він, — це тебе. Якийсь навіжений заявляє, що йому назустріч по вулиці йшла швейна машина.

Крейн потягся до свого телефону.

— Переведіть дзвінок на два сорок шість, — попросив він оператора.

Голос говорив йому у вухо:

— Це “Геральд”? Це “Геральд”? Привіт, це…

— Це Крейн, — сказав Джо.

— Мені потрібен “Геральд”, — говорив чоловік. — Я хочу розповісти їм…

— Це Крейн з “Геральд”, — сказав йому Крейн. — Що ви хочете?

— Ви репортер?

— Так, я репортер.

— Тоді слухайте уважно. Я спробую розповісти, не поспішаючи і просто, точно так, як це сталось. Я йшов вулицею і…

— Якою вулицею? — спитав Крейн. — І як вас звуть?

— Іст-Лейк, — сказав чоловік. — П’ятисотий чи шестисотий квартал, не пам’ятаю точно. І я зустрів цю швейну машину, яка котилася вулицею, і я подумав, та й ви б теж подумали, ну, розумієте, якби ви зустріли швейну машину… Я подумав, що хтось котив її вулицею і вона покотилась. Хоча це дивно, тому що вулиця рівна. Ніякого ухилу, ви розумієте? Звичайно, ви знаєте це місце. Рівне як долоня. І ні душі на вулиці. Був ранній ранок, ви розумієте?..

— Як вас звуть? — спитав Крейн.

— Звуть мене? Сміт. Авжеж, Джеф Сміт. І тоді я вирішив; можливо, варто допомогти цьому хлопцеві, у якого пропала швейна машина, отож я простяг руку, щоб зупинити її, і вона ухилилась. Вона…

— Що вона зробила? — загорлав Крейн.

— Вона ухилилась. Тож допоможіть мені, містере. Коли я простяг руку, щоб зупинити її, вона ухилилась, і я не зміг її спіймати, вона не хотіла бути спійманою. Тому вона ухилилась і об’їхала довкола мене, а потім помчала вулицею, набираючи швидкість по ходу руху. Коли дісталася до рогу, вона хвацько повернула за ріг і…

— Яка у вас адреса? — спитав Крейн.

— Моя адреса? Послухайте, навіщо вам потрібна моя адреса? Я вам говорив про цю швейну машину. Я подзвонив вам, щоб розповісти, а ви перебиваєте…

— Мені потрібна ваша адреса, — сказав йому Крейн, — щоб описати цей випадок.

— Тоді нехай, коли так треба. Я живу в Норт-Хемптон, 203, і працюю у фірмі “Аксель мешинз”. На верстаті. І я нічого не брав у рот уже кілька тижнів. Я абсолютно тверезий.

— Гаразд, — сказав Крейн. — Розповідайте далі.

— Ну що, майже все сказано. Тільки коли ця машина котилася повз мене, у мене було дивне відчуття, що за мною стежать. Крадькома, щось на зразок цього. А як може швейна машина стежити за людиною? У швейної машини немає ніяких очей і…

— Звідки ви взяли, що вона стежить за вами?

— Я не знаю, містере. Просто таке відчуття. Ніби мою шкіру згортають угору по спині.

— Містере Сміт, — спитав Крейн, — ви коли-небудь бачили таке раніше? Скажімо, пральну машину, абощо?

— Я не п’яний, — сказав Сміт. — Жодної краплі кілька тижнів. Я ніколи в житті не бачив нічого подібного. Але я кажу вам правду, містере. У мене добра репутація. Ви можете подзвонити будь-кому, вам підтвердять. Зателефонуйте Джонні Якобсону в бакалії “Ред Рустер”. Він мене знає. Він вам може розповісти про мене. Він може вам розповісти…

— Звичайно, звичайно, — сказав Крейн, утихомирюючи його. — Спасибі, що подзвонили, містере Сміт.

— Ти і хлопець на ім’я Сміт, — мовив він собі. — Ви обидва несповна розуму. Ти бачив металічного пацюка, з тобою розмовляла твоя друкарська машинка, а тепер цей хлопець зустрічає швейну машинку, що котиться вулицею.

Повз його стіл швидко пройшла секретарка відповідального секретаря Дороті Грем, її високі підбори вицокували сердитий дріб. Вона побрязкувала в’язкою ключів, і обличчя її було рожеве від обурення.

— Що сталося, Дороті? — спитав він.

— Знову ці кляті двері! — сказала вона. — Двері господарчої шафки. Я точно знаю, що лишала її відчиненою, а тепер з’являється якийсь бовдур, зачиняє її, і замок тримає двері мертво.

— Ключем не відчинити? — спитав Крейн.

— Її нічим не відчиниш, — відрізала вона. — Тепер мені знову треба кликати Джорджа. Він знає, як з ним упоратись. Розмовляє з ним чи ще щось робить. Збожеволіти можна. Шеф подзвонив учора ввечері й сказав, щоб я прийшла раненько й приготувала магнітофон для Альбертсона. Він їде на північ, на цей процес про вбивство, і хоче дещо записати на плівку. І я встаю рано, і що з цього? Я не досипаю, навіть не зупинилась поснідати, а тепер…

— Дістань сокиру, — сказав Крейн. — І не буде питань.

— Найгірше, — мовила Дорогі, — що Джордж ніколи не поспішає. Він завжди каже, що скоро прийде, і я чекаю, й чекаю, знову дзвоню, і він каже…

— Крейн!! — ревіння Маккея луною прокотилося по кімнаті.

— Слухаю, — одізвався Крейн.

— Є щось у цій історії зі швейною машиною?

— Хлопець каже, що зустрів таку.

— Що-небудь це підтверджує?

— Звідки я можу знати? Слово цього хлопця, та й край.

— Гаразд, зателефонуй ще кільком людям у цьому районі. Спитай у них, чи не бачили вони швейну машину, що пробігала по вулиці.

— Спитаю неодмінно, — сказав Крейн.

Він міг це уявити: “Це Крейн з “Геральд”. Ми одержали повідомлення, що у вашому районі бігає вільно швейна машина. Хотіли б знати, чи бачили ви таку картину. Так, леді, саме так я і сказав… машину, яка бігає. Ні, мадам, її ніхто не штовхав. Просто бігала…”

Він незграбно вибрався з крісла, підійшов до довідкового столу, взяв довідник міських телефонів і притягнув його на свій стіл.

Він упевнено відкрив книгу, знайшов номери на Іст-Лейк і записав кілька імен та адрес. Починати дзвонити не хотілось, і він знічев’я зволікав. Підійшов до вікна і глянув, яка погода. Якби не працювати. Він подумав про раковину на кухні у себе вдома. Знову засмітилася. Він розібрав її, і по всій кухні були розкидані муфти, трубки й перехідники. Сьогодні, думав він, був би чудовий день, щоб зайнятися цією раковиною.