Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 38

— “Оковитої та ока лихого…” Що це, ба?

— Про оковиту, прийде час, і сам дізнаєшся — чого доброго, а цього… А про око лихе розповім. Цур, умова, не сміятися над старою.

Понад річкою хату з голубником бачив? Так от… уже годов так із сорок… перед самою війною, жив там один чоловік. Прийшлий. Федором звали. Був він людиною заздрісною. Не полюбили його наші. Чіпать не чіпали, а не любили. І посварився він із сусідкою…

Бабуся таємниче притишує голос, боязко зиркаючи оком на темні вже вікна, і, підсунувшись ближче до печі, продовжує:

— Рік минув. У сусідки син народився. Чоловік її з больнички привіз, ну, і влаштували, як водиться, гулянку. Батько немовляти, хоч і напідпитку, веселий, привітний, а Федора все ж не покликав. А тільки той сам прийшов. Постояв на порозі, вклонився, та й до столу. І тут от молода мати візьми і згадай йому образу. Федір — нічого, всміхнувся тільки. А чарки не випив, дитя попросив подивитись. Ну, винесли дитину, не побоялися. Як глянув він на немовля, як уп’явся очима… Мати обімліла, ворухнутися не може. А дитинча… Падуча його бити почала. За місяць і померло.

Бабуся скорботно зітхнула, похитала головою, сховавши руки під фартухом.

Мені теж стало трохи лячно, але виду не подаю — усміхаюсь:

— Та ну, бабо. Я цю історію чув уже. І не тут це було, і не так.

— То ти іншу історію чув. А коли так, виходить, моя правда. Є люди з лихим оком. Гляне на тебе, а з тобою біда і трапиться.

— Це від одного погляду? Не може цього бути.

— Ет! Хома ти невірний. У світі ще й не таке бува.

Таки так. У мене в лабораторії сидить хлопчина. Сергійком звати. Шістнадцять років. Хоче стати кібернетиком. Все б нічого, тільки хлопчик цей поглядом рухає стрілку на шкалі будь-якого приладу. Саме поглядом і саме чомусь стрілку! Виявилося випадково — розважався Сергійко на уроці фізики. В лабораторію прийшов сам, продемонстрував свої таланти і пішов по відділах. А ми з Андрієм прилипли до підвіконня — куримо. І як же все це розуміти? П’ятдесят чотири експерименти — жодного зриву. Виводили Сергійка в іншу кімнату, екранували — повзе клята стрілка. Потім хитромудрий Андрій її заклинив. Так вона взагалі зламалася.

Ну, Сергійко ще нічого; хлопець метикуватий, настроєний миролюбно і до здібностей своїх ставиться з гумором.

А ось на тому тижні заблукала одна дамочка. І де вони такі капелюшки беруть? Особисто я подібні споруди з пір’ячка та вуалі тільки в історичних фільмах і бачив.

Дамочка впала на стілець, уважно подивилася на мене з-під блискучих повік і почала таке верзти, що за п’ять хвилин я поцікавився, хто їй виписав перепустку. Перепустки у неї не виявилося. Як вона потрапила в інститут — невідомо. Я її збув Андрієві і втратив на цьому цінного працівника. Справа, виявляється, була в тому, що вночі дамочка чула потойбічні голоси і ось прийшла до нас по допомогу. Андрій, звичайно ж, захотів ці голоси почути — з метою наукового пізнання. У-у-у, змій.

Так мені й треба. Нема чого було знущатися над заїжджим репортером, розповідати йому байки з інститутського фольклору. Але ж слухав як! Приємно було подивитися. А коли ми прогнали його через дві сотні запитань щойно придуманого “тесту” і з таємничим виглядом передали йому “психологічний портрет”… Сором, хлоп’яцтво, звичайно… Але помста була страшною. Після публікації матеріалу почалося… Нам писали, телефонували, нас ловили вдома і на роботі. Нас навіть обзивали екстрасенсами. Всі вимагали чудес. І ми їх робили. Я, наприклад, вилікував від алкоголізму сусіда, назавжди позбавив головного болю вахтерку інституту тьотю Ганю і відучив одного знайомого двієчника від звички гризти нігті.

А взагалі у мене є непоганий шанс заблукати, пропасти назавжди у нетрях міфів, забобонів, легенд та чуток. Дуже я охочий до цього всього, каюсь. Надто вже полюбляю відпускати на волю свою підступну уяву. Люблю посидіти з решетом на березі океану знань. При бажанні з будь-якої легенди можна виловити просяне зернятко істини, а іноді й величезний кокосовий горіх. Тільки от де брати час на це?

Я віддав тьоті Гані ключі й поплентався додому. Дорогою мене зігрівала думка про запашну, товсту котлету, яку мені вдалося врятувати під час учорашнього наскоку гостей. Гість нині пішов дисциплінований, приходить зі своїми харчами, особливо коли наскоком, але й з’їдає геть усе. Та я вже вчений. І тільки-но трапилася нагода, запхав котлету у вазу з-під квітів.

Я перетнув тополиний парк і потрапив на розпечену привокзальну площу. Мій тролейбус уже чекав мене, і, щоб не змушувати його гаяти час, я розпочав був рекордний спурт. Аж раптом чую:

— Хлопче, хлопче… зачекай хвилинку…

Хриплуватий жіночий голос — медовий, солодкий такий голосок…

У нашому популярному серед туристів місті частенько доводиться слугувати Бедекером, тому з міркувань жалісливості я зупинився, кинувши тролейбусові прощальний погляд — вибач, мовляв. Кликала мене циганка. Тепер хвилин з десять я буду відкараскуватися від неї. Треба ж було мені гальмувати!..

Циганка чомусь мовчала. Була вона дуже молода. Синювато-засмагле обличчя з великими вологими очима й плавно заокругленим носом нічого не додавало до середнього типу її одноплемінниць. Заплетене у дві короткі коси тужаве волосся прикрашала ясно-червона із золотими нитками хустка. Звичайна циганка, в зеленій кофті, у дзвоні рясної строкатої спідниці, в зношених туфлях. Господи, і чому вони такі невибагливі в одязі? Циганка, здається, збентежилась під моїм безцеремонним оглядом.

— Ну, що тобі, вільна донько степів? Сигарету? Рано тобі ще. Монету, водички попити? Тримай. Поворожити? Я про себе все знаю і на три метри у землю бачу. Чого мовчиш?

Вона усміхнулась. Усмішка примирила мене з її диким виглядом.

— Ех ти, замордована міська дитино. Все знаєш? Навіщо живеш? Краще застрелься.

І вона відвернулася. Це щось нове.

— Слухай-но, звуть тебе як? Часом не Клеопатрою? Скажи. Я дам тобі карбованця.

— Карбованця? Я тобі два подарую, тільки йди собі. А звуть… Тетяною.

— Тетяною? Ну яка ти Тетяна?

Вона засміялася. І її трохи грубувате обличчя відразу стало гарненьким.

— Добре, добре… хай не Тетяна. Тобі що?

Я знизав плечима. І справді, що мені? Мені б зараз мою товсту котлету.

— Та нічого. А ось і мій тролейбус. Тримай карбованця, та ні, даю два.

Вона докірливо хитнула головою, зсунула брови, глянула просто в очі. Я обернувся, щоб піти і… не міг рушити з місця. Ноги прилипли до асфальту. Обережно, щоб не впасти, оглянувся, скрутившись гвинтом. Циганочка дивилася на мене, примруживши одне око. Я суворо сказав:

— Кидай ці жарти. Знову не встигну у тролейбус.

Вона стрельнула поглядом на новенький тролейбус. Тієї ж миті штанги з ляском злетіли з дротів.

З кабіни виліз водій, натягнув рукавички, розпачливо втупився в дроти й вилаявся:

— Що за бісова душа! Завжди на цьому місці…

— Так… А що ти ще вмієш?

Погляд циганки натрапив на огрядну жінку в білому комбінезоні. Жінка спіткнулась об невидиму перешкоду і випустила з рук пачку ягідного морозива, безповоротно заляпавши сніжну білину свого чудового комбінезона.

— Я все зрозумів. Більше не буду. Відпусти мене.

І ноги мої нарешті могли рухатись. Поправивши люрексову хустинку, циганочка пірнула в людський потік.

…Казала мені бабуся:

— Ніколи не ображай циган. Життя у них завжди важке було. Вони нікому кривди не чинять, а віддячити за кривду можуть. Нашлють хворобу яку… Силу вони особливу мають…

Все це, якщо хочете, можу вельми науковоподібно пояснити. Ну, хоча б так. У мить гніву мозок видає імпульс енергії, “лихої волі”. Потрапляючи в “мозок-приймач”, він на мить розлагоджує, руйнує баланс зв’язків. Як сигнал активної перешкоди у радіолокаційному захисті. Псується настрій, з’являються пригніченість, передчуття лиха, головний біль… А потім усе це закріплюється у пам’яті, заростає перебільшенням, підсвідомим підтасуванням фактів — і привіт. Розпорошується увага, з’являється роздратованість, вразлива людина і справді може захворіти.