Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 36

Уночі й сірника за кілометр видно, не те що вибух ручної гранати. Для тих, що стежили з перевалу, й костьол, і дзвіниця на тлі неба окреслились, наче підсвічені прожектором.

Батальйон уже кілька годин був на ногах, бо ще над вечір було отримано шифровану радіограму: Гак збирається на ніч до містечка. А десь біля восьмої вже як запали сутінки, начальник штабу дивізії спитав по телефону, де, до біса, ота полуторка з демобілізованими розвідниками. Капітан, командир полкової розвідки, заклався, що його вихованці чатують на Гака в тім містечку.

Коли ж забабахкали гранати, всі все збагнули, дарма що довкола була темна ніч…

А тим часом у містечку після гранатного салюту вдарили всі стволи й, головне, кулемет, котрий виплюнув зо три десятки набоїв, трохи затхнувся, але, подолавши гикавку, випустив ще одну довгу чергу.

Наступ бандитів захлинувся. Однак це були професіонали, які не раз виходили з пасток, тож, відступивши метрів на п’ятдесят і трохи оговтавшись, вони відповіли вогнем.

Стрілянина вщухла так само швидко, як і почалась. Ніхто не хотів марнувати патронів. Лише один автомат озивався з луки через певен проміжок часу одиночним пострілом — чи стрілець був недосвідчений, чи, може, перевіряв затвор після осічки.

— А пукав би ти бабі в горщика! — вигукнув Граф і підійшов до Шефа.

— Ану, марш на місце! — скомандував старший сержант. — Зарано зуби щирити. А пика в тебе така, мовби орден дістав, — додав лагідніше.

— Що там орден, громадянине старший сержант… Щиро кажучи, вчора, коли Суворий той вусик зламав у свічці, я не з відваги залишився, не тому, що служба чи дружба, Польща народна чи незалежна, бо до всього того було байдуже… А тепер я думаю — то не життя, коли ти сам-один.

— Зачекай хвилину!..

Десь біля ринку заіржав кінь. А може, тільки здалося? Ні, бо Гнідий, зачувши постріли, занепокоївся. Ще раз почулося іржання й раптом урвалося.

— Перевір, що то за кінь на ринку. А потрібна буде допомога — свисни.

Хтось крикнув, зацокотіли копита по бруківці. На Ринкову вулицю вилетіло кілька вершників, і Граф пошкодував, що не встиг туди раніше, бо якщо стріляти, мав би добігти до брами.

Коли перші коні на всьому скаку перескочили через загородження, з долішнього вікна басовито гукнув дуплетом штуцер, і двоє вершників упало на брук. Перекинувши ноги через низький парапет, Конрат, сплигнув на вулицю й, спершись спиною об стіну, звів руку з наганом.

Цокіт копит по бруківці. Коні в шаленому леті. Наган вистрілив раз, удруге, втретє… Хтось іще, зойкнувши, звалився на землю. Вдарив автомат, і старий на очах почав маліти, зсуваючись по стіні.

Щойно Граф добіг до останньої пари лип на алеї, як перед замкненою брамою з’явилися коні. Вершники просто з сідел вибиралися на мур, а з муру стрибали на подвір’я.

Граф свиснув на пальцях і, лігши за старою липою, зняв четвертого вершника.

Черга у відповідь зідрала кору зі стовбура, оголивши білу, як кістка, деревину.

Шеф, спираючись спиною на каштан, дав кілька коротких черг, аби притиснути бандитів до землі й допомогти Графові. Потім клякнув на коліна, замінив магазин і наказав Глині:

— Клич усіх, окрім Суворого. Відкинемо вершників за мур, поки їм не надійшла підмога!

— Вже надходить! — доповів міліціонер, вихилившись за огорожу.

— Ну, то стій тут. Близько не підпускай, а ми тим часом… Корбо, за мною! — гукнув він, біжучи поміж могил.

На краю цвинтаря Шеф упав за кам’яним хрестом і причаївся. За ним уже ляскали поодинокі постріли міліціонерового маузера та гвинтівок Соба й Цабе, аж захлиналися чергами автомати й кулемет бандитів, що знову наступали. А наш кулемет під хижкою гробаря, хай йому чорт, мовчав.

Із тіні, з-під муру вихопилося двоє бандитів. Шеф скосив одного, а Корба, що лежав на кілька метрів ближче до костьолу, та Граф з-поміж лип прошили другого перехресними чергами.

Ніякої відповіді на постріли. Невже їх було тільки двоє?

— Вилазь з ВІНу,[7] сучий сину! — гукнув Корба.

Ніякої відповіді. Лише з луки дедалі ближче стріляли бандити, а наш кулемет і далі мовчав. Якщо вийдуть на штурмову відстань, то саме час допомогти своїм: три карабіни не стримають таку навалу.

— Гей, відважна бабська с…, як там служиться у Гака? — під’юджував бандитів капрал, трохи підводячись, щоб краще бачити.

З вікна будинку по вулиці Костьольній, з мезоніна, бабахнув постріл. Червона смуга, як дріт, уп’ялася в пошиття стодоли. Друга… третя… На стрісі застрибали ще невеликі, тремтливі язички полум’я.

Корба підхопився.

— Ти куди? Стій!..

— Вивіску нам спалять ті кугути короновані! — гарикнув капрал, обминаючи на бігу Шефа.

Коли він вибіг з-поміж могил на відкритий простір, його теж досягла червона смуга, и капрал полетів через голову, мов заєць.

Убитий?

Якусь хвилю він лежав нерухомо. Потім повільно, намагаючись не виказати себе різким рухом, простягнув руку до маузера, який випав був у нього з рук, Звинувшись, наче земляний черв’як, дзьобнутий сапою, Корба одним ривком утиснув тіло за цямрину криниці.

Три червоних язички полум’я на стрісі стодоли злилися й тепер жадібно поглинали солому, вириваючи цілі сніпки й шпурляючи їх угору смолоскипами.

Раптом розчинилися двостулчасті двері, і в них постав Сивий, притискаючи під лівою пахвою дошку з новим малюванням; правою рукою він підняв угору ліхтар, ніби хотів краще роздивитися пожежу.

Черга з-під муру здерла з дверей віяло трісок, черга Графа з костьольної алеї скресала іскри з каміння. Знову кілька пострілів з-під муру, потім постріл Корби з-за криниці.

Сивий завив і кинувся до дзвіниці. Він біг нерівними стрибками, ніби в нього вселилося два посварених чорти. Згубив дорогою дошку й ліхтаря — спалахнула калюжа вихлюпнутого гасу. Може, саме ці нескоординовані рухи врятували Сивого від рясних куль — жодна навіть не дряпнула його, він досяг дзвіниці й грюкнув за собою кутими залізом дверима.

Нарешті люто задуднів наш кулемет: може, він ще прислужився б справі, якби знову, цього разу остаточно, не вийшов з ладу.

Бандити добігли до муру й почали його перелазити. Щоразу вище здіймалося полум’я пожежі, щоразу світліше ставало за муром, а вони сунули, ніби та нетля, що злітається на світло.

Шеф поскликав своїх, сам відтяг Корбу під дзвіницю, але двері були засунуті зсередини. Глина гукав Сивому, щоб відчинив, та дідька лисого там можна було щось почути чи второпати, а тим більше переконати недоумкуватого. Отак було втрачено фортецю, яку з годину могли б утримувати. Отже, хлопці лишилися між могилками.

Зграї куль прошивали повітря, стинаючи гілки й шаткуючи листя, дзвеніли по залізних хрестах, лупали каміння й цеглу, але не потрапляли в ціль. Темні постаті, які важко було розгледіти, перескакували з місця на місце, прискаючи вогнем із стволів.

Перебіжка Сивого від стодоли до дзвіниці, а потім Шефа, який перетяг Корбу туди ж, нарешті крики Глини під засунутими зсередини дверима — то останні події, які вміщуються в часі і піддаються описові. Пізніше навіть диявол не зміг би второпати, хто, що і як, — лише великий стовп вогню, стрілянина і удари дзвона на сполох.

Той подзвін засвідчив, що Гак уже на цвинтарі, під костьолом. І саме в цей час на командний пункт дістався солдат третьої роти. Не чекаючи, поки зв’язковий закінчить рапорт, не чекаючи й наказу полковника і діючи, таким чином, усупереч статутові, капітан, командир роти полкової розвідки — той самий, що зачитував наказ про демобілізацію, прощався із взводом і передавав посилку для поручика Берези — підняв роту, розгорнув її в бойові порядки.

Зарипіли ремені, в швидкому темпі загупали солдатські чоботи. Й поки полковник зарядив ракетницю й звів курок, рота почала бігти…

Дзвін гучав безперервно. Він, здавалося, ні на мить не замовкав до самого похорону, хоча це не так, бо тоді, як промовляв полковник, а потім ксьондз, і коли капітан, командир полкової розвідки, закрив обличчя долонями і сльози текли йому між пальцями, — тоді напевно мала бути тиша.