Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій - Страница 48

— Пам’ятаєте давню приказку: “Звірі їдять раз на день, люди — двічі, і лише ангели— тричі”? Пропоную, наслідуючи звірів, наблизитись до ангелів — за один раз поснідати, пообідати й повечеряти, — весело сказав він.

Плеснув у долоні, стіл повільно опустився під підлогу, щоб скоро з’явитися знову — прекрасно сервірованим. Дивуватися мені набридло. Байдуже, як у них тут заведено готувати на стіл — під підлогою чи над стелею. Страви вишукані, вино — яке завгодно.

— Кухар у вас добрий.

— Хто? А, кухар… Діло знає…

їлось добре, пилось теж, а от розмова… Він віддав ініціативу мені, а в мене роїлося в голові стільки всякого, що важко було вирішити, з чого почати, і розмова неквапом точилася довкола звичних тем.

— Предки ваші, вестготи… Варвари — вони і є варвари, не гірші за інших, не кращі. Нездоланні? Звідки ви це взяли? Кумедно, кого не візьми, у всіх предки — втілення всіляких чеснот. Мої? Теж, це вже як заведено. Про них потім. А чого саме вестготів ви зарахували до своїх предків? На цьому півострові кого тільки не було — кельтібери й тартессити, еллінскі колоністи й карфагеняни, римляни… А потім — свеви, багауди, іудеї, вандали, не кажучи вже про маврів…

— Ну, маврів ви собі заберіть… З іудеями на додачу.

— Навіть так? А я вважав вас розумною людиною.

— Дякую, я вас теж. До чого тут розум?

— Як до чого? Ви вважаєте, що присвятили життя пошукам істини, отже, повинні критично ставитись до будь-яких догматів, в тому числі й церковних. А ви в полоні таких дикунських забобонів…

— Які в біса догмати? Не люблю маврів, й іудеїв не люблю. Церкву теж не люблю.

— Про церкву ми ще поговоримо. А інші народи чим завинили? Іншим богам моляться?

— Чхати на богів. Я ніяким не молюсь. Але щось таки було, коли стільки народів…

— Було. Спека була того дня, коли, згорбившись під вагою хреста, найганебнішого знаряддя страти, йшов на Голгофу раві Єшуа, якого ви потім назвали Ісусом, сином божим. А він не був ним. Він був людиною — доброю і великодушною, сильною і слабкою, мудрою, божевільною і безпорадною водночас… Голгофа — гора, на череп схожа, гола, пилюки багато. Гидотне місце. Сморід там стояв жахливий. Уламки хрестів, трупи, — все валялося в куряві. Собаки, круки, ворони справляли учту.

Ні, гора не репалась того дня, це вигадки. Темрява “серед білого дня”, як у Писанні, — це було. Вихор з куряви й піску, таке буває поблизу Єрусалима. Правда, вихор сильний і несподіваний, і хмари чорні небо вкрили. Навіть легіонери — а вони небоязкий народ були — злякалися, за мечі схопились. Вони з переляку завжди за них хапались, як ви — за кинджал. А потім учні викрали тіло страченого, поховали в печері, а всім сказали — воскрес, мовляв. Повірили! Та й це не диво, хай воскрес, хіба мало про кого які казки розповідають. Та й розіп’яли — не його першого, не його останнього. І були й серед них люди непересічні. Чому ж саме його образ ліг в основу вашої релігії?

— Дивне запитання. Ніколи не думав. А чий іще?

— Ну хоча б Спартака. Чули про такого? Загинув за сто років до Ісуса.

— Плутарха читав, — процідив я крізь зуби.

— Так, писали про нього лише вороги. І навіть вони захоплювались! Щоправда, римляни були великодушними. Не до самих ворогів, до пам’яті про них. Так ось, сином людським (з натяком, що зовсім не людський він син) себе не називав, але на сина божого схожий був набагато більше, ніж бідний раві. І він був заступником слабших, до того ж не тільки повчав — бився зі зброєю в руках. І як бився! Розіп’яти себе не дав, загинув у битві. Невже це менш достойно? Чому не він?

— Така воля небес…

— Над ким глузуєте? Наді мною? Над собою? Ось вони, небеса, — він показав на прозору стелю. — Там безліч світів, і ви думаєте, їм є діло до Землі?

— Немає?

— Такого, як вам здається, — ні. Але декому… Цікаві ви все-таки, земляни…

Ось так. Слово вимовлено, і все стало на свої місця. Давно треба було збагнути, що й до чого, і я майже догадувався, але чомусь шукав іншого пояснення того, що діялось. А розмова починалась. Досі були просто балачки, вступ, справжня розмова починалася тільки зараз.

— Ми — земляни, люди. А ви?

— Я — людина, що народилася на іншій планеті, — люб’язно усміхнувся він.

— Людина?

— Можна сказати й так. Залежно від того, який зміст ви вкладаєте в це слово.

— Тобто? Все ж ясно.

— Будь-яка розумна істота може називатись людиною. Так?

— Так. Хоча… не зовсім.

— Чому ж? Людина народжується лише на Землі, а розум притаманний лише людині? Хибне коло! Спробуймо розірвати.

— Нічого вам не розірвати. Наука…

— Ну, навчіть мене… Справжня наука, а не те, що ви називаєте цим словом, тільки один із виявів діяльності розуму в пізнанні світу. Ви нині тішитесь її дещо ілюзорною могутністю, наче діти, що одержали нову іграшку, і загалом — недаремно. Наука може багато, хоча й втрати неминучі. Ось ви, людина, яка прагне пізнання, теж обрали своїм інструментом науку…

— А який інструмент порекомендували б ви?

— Теж науку, але в іншому розумінні… Наука — це експеримент, гіпотеза, теорія у взаємодії… Нема у вас іще таких слів. Та дарма, уявімо, що ваш інструмент — наука. Користуючись ним, ви доходите думки про існування людей в інших світах. А зустрівши таку людину, дивитесь на неї з підозрою, немов купець, якому збувають залежалий товар, або ж міняйло, котрому хочуть всучити фальшиві монети. Ви ж писали, самі писали, що…

— Мало що я писав! Може, я робив це для того, щоб церковників подражнити, а простих людей змусити думати. Таке елегантне теоретичне припущення… Але ж хіба міг я. подумати, що воно сидітиме зі мною за столом, вино питиме…

— Правильним виявилося ваше припущення. Одначе повернімось до того, з чого почали. Спробуємо розібратись, що ж таке людина й чим вона відрізняється від нелюдний, і що таке розум… Пофантазуймо. Якщо, наприклад, рослина може мислити…

— Дурниці!

— Чому? Якщо вона рухається, відчуває, здатна орієнтуватись у часі й просторі, спілкуватись…

— Тоді це не рослина.

— Це не ті рослини, до яких звикли ви. Хоч і живуть завдяки енергії центрального космічного світила та розчинам мінеральних речовин. Боротьба за місце під сонцем з іншими рослинами, з мислячими тваринами. На тій планеті, про яку я розповідаю, рослини в процесі розвитку випередили тварин, знищили їх, як істот непотрібних і навіть шкідливих.

— Планеті? Це ви серйозно? Є така планета?

— А я вам не казочки розказую.

— Нічого собі планетка!

— Що саме вам не подобається?

— А що ж може сподобатися? Знищення розумних, нехай несхожих…

— А якщо схожих? Даруйте, прихильнику гуманізму, кров’ю скількох схожих на вас людей заплямовані ваші, особисто ваші руки? Співіснування мислячих істот — складне питання. Мені відомий лише один-єдиний випадок, коли два види розумних істот зуміли поділити свою планету, та й то після тривалої і виснажливої війни, в якій ніхто не міг перемогти.

Я підвівся.

— Ви часом не власну біографію розповідали? Ви самі не з цих… не з рослин?

— Я — ні, — усміхнувся він. — Не треба хапатися за кинджал. Ми зовсім з іншого кутка — скажемо так-Всесвіту. Он наше Сонце, — показав крізь стелю на ледь помітну зірочку неподалік від Великої Ведмедиці.

— Поганеньке у вас Сонце, — із задоволенням повідомив я його.

— Наше Сонце набагато більше й красивіше від вашого, — обурився він. — Просто воно дуже далеко звідси.

— І чого ж до нас… Так здалеку?

— Ми давно вивчаємо Всесвіт. Дуже давно. Перші кроки на цьому шляху ми зробили, коли на Землі ще не було людини.

— А коли добралися до нас?

— Порівняно недавно. Кілька тисячоліть тому.

— Навіщо?

— Навіщо?.. Навіщо ви перепливли океан?

— Океан? — примружився я. — Щоб підкорити й пограбувати жителів материка — там, за океаном.

— Ми нікого не грабуємо й не підкорюємо, — квапливо і трохи злякано вигукнув він. — Та й ви… Ви пожартували, так?