Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій - Страница 44

Юрій Пригорницький

СОЛОДКИЙ СТІЛ

(Рукопис, знайдений у поїзді далекого прямування)

Два торти — брикетник та “наполеон”. Цукерки, домашнє печиво, цукати. Пляшка темно-червоного вина “Українська ніч”, солодшим за яке буває хіба що смерть. Полуничний компот і чай. Горіхи. Мед. Халва. До цього привчені. Цього чекають. Навіть одкривши раптом, що час зупинився, чекають на солодкий стіл. Нібито йому притаманна якась вища невідворотність — гостра, зугарна прохромити застиглий, слюдяний час.

О це миле, пошарпане грозами століття товариство! Яке воно вже пощерблене! Сказано, своїх батьків і своїх дітей пережило. Сутінки і цвітіння десятиліть одлинули; було всякого — снігу й хлібних карточок, була безвість окупації, карусель зміни урядів, од якої сіялись кулі; була і своя карусель — розпорошування нудних родинних коштовностей. Старші краще пам’ятають Київ 1918 року, ніж минулий тиждень… Всього, всього було. Проте завжди, збираючись докупи — чи то на весілля, чи на поминки, — ця балакуча компанія одержувала в кінці свій солодкий стіл.

Хвороби вирвали найголосніших з його посиденьок. Ось так з гуркотом викочуються підпори з-під безвідповідально громіздкої споруди. Дивись, упаде — не падає. І солодким столом супроводжується грімкотливе котіння кожної колоди.

Я завжди волів одійти подалі.

Не знати вже, яка подія зібрала їх цього разу в нашому домі.

— Подагра… — розповідала материна двоюрідна сестра, по шлюбі Оселедченко. — Подагра, подагра… тиск… подагра…

— агра… агро… — заведений цим ключиком, провадив усезагальний дідусь Бармалій Нафталінович. — …комплекс…комплементус…

Успішно завершився тур закусок. Уже й гаряче було з’їдене, — розібрано по кісточці, вимочано шматочками французької булки (так у цьому товаристві за старою звичкою називають булку “городську”). Від лимонного напою сірі лоби порожевішали. Всі частувалися своїм звичаєм — не відмовляючись, однак надто й не допадаючись, якщо не зважати на батька, до прозоро-жовтавого продукту. І коли щоки зробились еластичніші, то не стільки від випитого, скільки од веселої роботи щелепами. Отож настало межиблюддя. Головна пауза. Час розмов, дожовування, останніх вістей (із запізненням на тридцять літ) і длубання в зубах. Чоловіцтво раз і вдруге покропило душу між собою. Мати почала з тривогою позирати на батька.

— Гакько, я в нормі, — обізвався він, ганяючись сигаретою за вогником сірника. І, виловивши з чийогось монологу слова “Я, як інженер…”, недбало кинув: — Не бачу тут інженерів, розтуди… — і сонно засміявся.

Мати з жахом заплющила очі. Але ніхто нічого не зауважив, не помітив.

Тоді батько лірично подивився (наче заслухавшись піснею “А я їду за туманом…”) на Бармалія Нафталіновича:

— Що, соколе сивий? Думаєте, не знаємо, соколику? Хоч і давненько те чинилось… Хочте, вгадаю, на скількох написали? Скількох у тисяча дев’ятсот-т-т…

То мати обірвала йому річ, непомітно й боляче наступивши на ногу. Зайва обачність. За цим столом заведено говорити, не слухаючи нікого, крім себе. До того ж у центрі уваги опинився один родич; розшукуючи конку, він потрапив у метро, й зараз його, ошелешеного, всадовлювали, передавали тарілку, підсували оселедець під шубою, своїми ж виделками накладали шпроти й ковбасу:

— Наступи, Антошо.

Тож нічогісінько цікавого не відбувалося. Щось збоїло — там, у шестернях подій, у трансмісії, і не всі ще здогадувались про те. Змушений чимось себе забавляти, я знишка любувався парочкою, що звичайно випадала із загального контексту — високою сорокарічною Марією та її мікроскопічним чоловіком воротарем Котею. Любувався не тому, що цей двоєдиний нерозщеплювании равлик так мене вже зачаровував, — просто, повторюю, доводилося якось розважатися, вбивати час.

Ще за моєї студентської пори було вжито рішучих заходів, аби ніколи я не міг “одійти подалі”. Спеціально для мене, який вічно одвихався від родинних учт, було замовлено гарненькі нікельовані кайданчики, що їх прикріплено до всіх шести столів у шести помешканнях, де збирались мої любі родичі. “Тепер ти зрозумів, що таке родинні узи?” — ласкаво-суворо запитали багато років тому, перше клацнувши браслетами на моїх зап’ястках.

А втім, у Марії та в Коті, либонь, було щось звабливе, щось примітне. Передусім — унікальна в цьому колі здатність жити зовнішнім життям. Коли решта, за моїми спостереженнями, оживала, щойно збереться довкруг столу, а в інший час, не знаю, чи то спала, чи блукала в просторі на своєріднім автопілоті, — Марія і Котя діяли за всіх обставин. Незважаючи на свій мізерний зр’ст і немізерний вік, Котя був воротарем! Я не цікавлюсь футболом і не можу перед вами звітувати щодо того, в якій команді він грає (скоріш за все — у якійсь дворовій). Але він — воротар (нехай дарує його дружина, що говорить не інакше, як “Мій Котя — голкіпер”; це слово вона полюбляє, певно, за… міцність, таку ж, як у словах “шкіпер” та “карцер”), тож він голкіпер. І в цьому сенс існування чарівної, пишної Марії. “Вона його за муки полюбила…” Вона підібрала цього пуп’янка на якомусь стадіоні і, як їй здавалось, погамувала його біль анальгіном і коханням. Звідтоді Марія не відпускає його від себе нікуди — ну, хіба що до воріт. Вітриська шаленого сторіччя звіюють пилюку цвинтарної глини, свисток наказує гравцям то завмирати, то знов кидатись один на одного; м’яч б’ють ногами, як людину, а Котя стоїть на воротах так, наче за спиною в нього — Марія чи принаймні рай.

Я вважаю його небезпечною для суспільства людиною, позаяк він доводить, що дива на цьому світі бувають: Котя ніколи не пропускає голів. Ніколи.

Як він, неборака, падає! Притне до серденька м’яч і впаде зі стуком, як стілець. Клубком перекотиться по втрамбованій рідній землі, скочить вибити м’яч у поле і, блаженний од болю, задкує, накульгуючи, до воріт.

Неживого приносить його Марія додому.

Всю ніч до себе, свіжої, сніжно-білої (наче з корінфського мармуру) вона тулить це вбоге пташине тільце, вкрите ластовинням синців. Марія заряджає Котю, як потужна електростанція. Коті сняться дощі нетутешніх весен, пам’ятник невідомому центрфорварду і солодкий вітер першої любові. Вранці він, цей щасливий чоловічок, — уже моторний і меткий. Він може стиснути кулаки до крові з-під нігтів. Снідаючи, дещо зверхньо й хижувато позирає в прекрасні, теплі очі Марії, і…

…і мене оступає чорна, мов рентгенівський знімок, заздрість.

За столом не відбувається нічого суттєвого: солодке все ще не подано. Чи не спинивсь, бува, час? — замислюється товариство. Поки паузи, негласно вирішено підкріпитися — стіл, як на те, аж прогинається. Оселедченко виголошує тост за здоров’я іменинника, віншуючи йому (а хто він, до речі?) довгих років життя і здійснення всіх бажань.

Виделки вштрикаються в бузкову шинку, вйойкають об фаянс і порцеляну. Тітонька Маня з несиметричним обличчям (схожа одночасно на трьох історичних осіб: у профіль дві, анфас — ще одна) — тітонька Маня, відсапуючись, дістає з ридикюля пляшечку з ліками й наточує трішки в свою чарочку. І — хиль.

Тато вже не їсть. Він курить одну за одною і змиває рум’янець з облич присутніх. Чоловіки, ті що кволіші, кахикають. Дідусь Нафталінович сприймає це за делікатний сигнал.

— Така… така… людина… людина… — дідусеві труситься верхня губа, наче в кролика, — кинув… покинув… ні луски… є, тобто… земля… земля… пером… пером… вічна… прийнято — до дна…

Усі суворі й абсолютно тверезі. Говорять про покійного тільки добре. (Господи, та хто ж покійний?!) Жінки витягають з-під годинникових ремінців носовички, витирають насухо очі й закусюють. Солодкого столу все ще немає. Чистісінько заморозило час. І, немов пробиваючи його, як крижану кірку, виходить з-за столу, а тоді й з кімнати тітонька Маня… Необхідність рухає нею, оберненою профілем Ісаака Ньютона, змушує стареньку хвору тітоньку “вийти” (в початковій школі це так і називалось для кожного з нас — “вийти”; але тут хіба школа, хіба школа?..). Адже тітонька Маня наливала з аптечної пляшечки кріпну воду.